Коли геноцид відбувається на сусідній вулиці, дивно знімати про це ігрове кіно — Ірма Вітовська

Війна та кіно навколо неї

Тетяна Трощинська: У вас за ці роки створилося своє ставлення до ситуацій, які хтось називає скандальними?

Ірма Вітовська: У мене така позиція — якщо це зроблено талановито, зі смаком, що дуже важливо, і на совість, навіть у той кошторис, який може бути, — знімати можна все. Однак, мені здається, найстрашніші сторінки, які проходить Україна нині, геноцид, до прикладу, для художнього кіно — не прийнятні зараз.

Має бути відстань. Певна рефлексія. Потім дослідження. Це має бути розвідка, свідки, документи. Це дуже довга робота. А ще має бути моральна відстань від того, коли градус на погляд на ці події буде раціонально виважений.

• Якщо продукт вийде невдалий — це небезпека підіграти ворогу у дискредитації злочину. Глядач, особливо не український, може бути дезорієнтований.

Читайте також: Зараз зарано знімати ігрове кіно про нещодавні бої в Україні — журналістка

Документальне кіно

Ірма Вітовська: Такі формати документального кіно, як «20 днів у Маріуполі», важливі. Такі картини в Україні є. Не тільки на тему Маріуполя. Є світлини. Є виставки. Факти. Свідчення очевидців. Юридичні процеси. Для художнього кіно на цю історію є час. Світовий досвід показує, що такі картини виходили з часом. Фільм «Куди ти йдеш, Аїдо», наприклад, вийшов у 2020 році. Отримав багато нагород і став подією в європейському світі. Пройшло приблизно 30 років після подій.

Так, ми сьогодні рухаємося швидше, опановуємо інформацію швидше. Але досвід усіх картин з великими масовими втратами, які багато хто згадує, свідчить про те, що дослідницька робота іде величезна. Це довгий шлях.

Читайте також: Стрічка «20 днів у Маріуполі» Чернова стала найкращим українським фільмом на Docudays UA

• Сьогодні для мене, коли геноцид відбувається на сусідній вулиці, можна так сказати, знімати ще на одній вулиці, як він відбувається — це питання емпатії та моральної відповідальності.

Тетяна Трощинська: Багато людей пишуть, що художнє зображення страждань у кіно їх сильно зачіпає та вражає. А перегляд фрагментів документального сприймається не так.

Ірма Вітовська: Людям хочеться сховатися в емоційну ілюзію. Але це ж не правда. Тим більше, що є свідки. Ми не можемо добудовувати те, чого не було. Або зловживати.

• Домисли — неприпустимі. Ми маємо говорити правду. Для цього є документальне кіно, як фіксація подій.

Щодо фільму «Юрик». У мене немає питань до групи, яка не може відповідати за весь обсяг робіт і кінцевий результат. Є автори, продюсерська команда. Це питання їхньої готовності розгледіти та копатися. Я б не хотіла, щоб тут був негатив у сторону людей, яких багатьох використали. Людство хворіє на недугу використання історії на свою користь у будь-який спосіб.

Як убезпечити себе від невдалих робіт?

Ірма Вітовська: Я за те, щоб фільми знімали. І про війну в тому числі. Нам потрібно людей надихати, стимулювати, мобілізувати. Говорити про страшне. Питання — в якій формі. Якщо торкатися теми війни, варто робити довгі дослідження.

Можна робити кіно про людей, які вимушено переселилися та почали життя з нуля. Можна це робити й трагедіями, і драмами. Можна робити мелодрами. А можна робити й комедії. Смішні ситуації теж є. Ми реагуємо на них своїм сатиричним трешовим гумором. Для цього всього потрібен талант. Все це треба робити якісно та відповідально. Сюжетів у нас море.

Досвід, коли потрапляєш в халепу з результатом роботи, у мене теж був. Бувають і провальні роботи. Але коли ми йдемо в таку сторінку, як війна, то це має бути дуже відкритий діалог усіх виконавців, які створюватимуть фільм.

• Будь-що можна сприйняти. Але найстрашніше — це сприймати погану роботу.

Читайте також: «Ми були рекрутами»: режисер Любомир Левицький знімає фільм про Третю штурмову бригаду

Більше про українське кіно

Раніше в ефірі Громадського радіо ми говорили з Оксаною Волошенюк про документальну стрічку «Чорнобиль. Хроніка важких тижнів», зафільмовану у 1986 році. А також про фільм Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь», який входить у список 100 найкращих українських кінокартин.

Засновниця і директорка Ukrainian Film School Альона Тимошенко розповідала про те, як змінюється українське кіно під час повномасштабної війни. 

У 2023 році українсько-німецька стрічка «Коли в Бучу прийшла весна», знята режисерським подружжям, українкою Мілою Тешаєвою та німцем Маркусом Ленцем, отримала нагороду на фестивалі Hot Docs у Торонто. 

6 квітня 2023 року в український прокат вийшла воєнна драма «Бачення метелика» режисера Максима Наконечного. Її світова прем’єра відбулась на торішньому Каннському кінофестивалі.

«Бачення метелика» —  стрічка, яка розповідає про Лілю, аеророзвідницю, з позивним Метелик. Внаслідок важкого поранення Ліля потрапляє у полон до росіян, а потім внаслідок обміну повертається до рідних. Повернутись до попереднього життя після перебування на війні та полону виявляється важкою справою. В ефірі ГР про «Бачення метелика» говорили з його режисером Максимом Наконечним.

Переможцем національного повнометражного конкурсу DOCU/УКРАЇНА у 2023 році став фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» — історія журналістської роботи режисера в місті, що поступово окупували росіяни.

У червні 2023 року повідомили у Держкіно повідомили, що фільм «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука з 22 червня стане доступним на Netflix.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Програма створена у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.