facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Не бідкайтесь, робіть щось, бо помрете: військовослужбовець Максим Колесніков

Розмова з воїном Максимом Колесніковим, якого упізнають за фото з яблуком. Говорили про мобілізацію, фронт, полон та життя після перемоги.

Не бідкайтесь, робіть щось, бо помрете: військовослужбовець Максим Колесніков
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 14 хвилин

«Узяв повістку і поїхав у військкомат»

Аліна Сарнацька: Розкажи, як ти прийшов у ЗСУ у 2015-му.

Максим Колесніков: Я намагався прийти ще у 2014-му, тричі був у військкоматі. Спочатку мене відправили на ВЛК. Це зайняло хвилин 20, можливо. Зрештою мене відправили до майора. Він спитав:

«Чи готові ви у разі необхідності стати на захист міста Києва?»

Я сказав, що готовий. Він:

«Ну, йдіть, все, ми вас покличемо».

І мене покликали. 21 січня я вже був в армії. 15 січня 2015 року у двері постукала працівниця ЖЕКу, яка сказала:

«Не відкривайте двері, у мене тут повістка. Якщо ви не відкриєте, я скажу, що вас вдома не було».

Сказав, що я вдома. Відкрив двері, узяв повістку, поїхав у той самий день у військкомат. Мені назначили за 6-5 днів бути в військкоматі. І я поїхав. Торік, у лютому, я звільнився в оперативний резерв першої черги. Між цими двома подіями ще дитина народилася. Тому, коли їй ще не було року, мене один раз покликали на збори. Я кажу, слухайте, можна я поїду за пів рочку? Ну, тільки-тільки от мала народилась. Сказали, що ми вас запишемо,  наступного року ви поїдете. Ну, і більше не покликали чомусь на збори. Але я розумів, що я є в оперативному резерві. Тому, коли все почалося, зранку 24-го, одразу попензляв у частину.

Аліна Сарнацька: Ти воював в 15-му, чи ти не зміг повоювати?

Максим Колесніков: Воював трошки. У дивізійно-артилерійській розвідці. Цікава техніка, про яку ніхто ніколи не розповідає. Ми їздили з нею усюди, каталися по секторах.

У 2022-му я пішов. Треба ж було йти. Мене тесть розбудив і такий, оп, війна! У мене включився програматор. Всі ж розуміли, що може бути. Я до останнього не вірив, але павербанк купив, берці почистив — усе підготував.

Аліна Сарнацька: Класно в тебе були берці. Форма була повна. Я так заздрила тоді людям, у яких була форма. Нам же місяці три узагалі не видавали форму.

Максим Колесніков: У мене ж все залишилось. Мені ще дали там багато всього. Берці у мене були свої. В мене були контрактні голландки. Звісно, їх десь якась скотиняка носить. Але вони були просто шикардосні.

«Це не забіг, це марафон, тому треба учитися воювати ще більше, ще краще»

Аліна Сарнацька: Ти дуже злісний в Twitter. Твій текст там — тред суцільного жаху. Максимально жахливі шість пунктів.

Максим Колесніков: Це була така хірургічна допомога тим, кого я знаю, хто хоче мене почути. Мені здалося у той момент, що люди насправді вірять, що їх демобілізують. Рік, півтора пройшло, а не демобілізують. Люди слабо усвідомлювали реальність. Очікування не виправдувалися.

Тому я написав, що, друзі, вас ніхто не демобілізує, тому що людей, які вміють воювати, вижили протягом півтора року, ніхто не відпустить. Бо це буде діра. Мобілізація, яка є, робиться не в форматі: ми наберемо зараз пів мільйона, ще їх навчимо, а цих поміняємо. Х*р вам, так не буде. Будуть замінювати поранених і вбитих. Тобто 10 тисяч на місяць мобілізують. Ну може 15 чи 20. Але не буде так, що всіх поміняють. Такого не буде. Тому одразу треба розраховувати, що це не забіг, це марафон. Треба учитися воювати ще більше, ще краще. А потім я написав тред про те, що треба одружуватися.

Аліна Сарнацька: Я просто прочитала твій тред. Зрозуміла, що я буду тут або воювати до кінця життя.

Максим Колесніков: Я так прямо написав. Ми там до кінця або війни, або нашого кінця. Ну, бо це правда. Якщо взяти наше життя, то ця така довга війна у 17-20 роках вона була доволі лайтова. Думаю, що ми будемо жорстко ще роки 2-3 *бошиться. Ка*апня раніше якось ховалася. Тобто я бачив їхні шикування, от ці тупі, по яких зараз HIMARS прилітають. Вони тоді прапор не підіймали, тому що якось так стрьомно. Тепер вони й це можуть робити.

У нас теж багато дурні. Мені взагалі дуже дивує, коли люди обурюються на такі речі, знаючи, що в армії мільйон людей. Ну, тобто, камон, піпл, ми мобілізована армія, а в нашому суспільстві не вистачає ідіотів, якихось тупих. Вони всі в армії, так само як і нормальні люди, в тій самій пропорції приблизно. Якщо вони потрапляють на відповідну посаду і можуть там зробити якусь дурню, вони це зроблять. Це з математичною ймовірністю. Тому будьте готові до цього. Просто намагайтесь цього уникати чи казати, що ось, бачиш, там прилітало. Будьте активні. Тому що дуже часто, що мене теж бісить, що «люди бідкаються, а влада розводить руками». Так само люди розуміють, що зараз вони здохнуть. Тільки бідкаються. Не бідкаєтесь, робіть щось, бо ви помрете.

Аліна Сарнацька: Ти прийшов у 22-му ким і куди?

Максим Колесніков: У 16-му році я працював в Офісі реформ Міністерства оборони. І для того, щоб було зручніше, мене перевели з моєї артилерійської XX бригади в піхотну XX бригаду в Київ. Я прийшов саме в неї. Була для мене там посада стрілець. Ввечері 24-го поїхали вже в область і я почав охороняти дорогу в лісі. Патрулювали оборонні рубежі до 20 березня.


Слухайте також: Добровольці на фронті дають можливість чоловікам у тилу підготуватися й не здобувати військові навички у боях — командир роти ЗСУ Юрій Федоренко  


«Якби вони мене погуглили, то одразу мені б кабзда була»

Аліна Сарнацька: Як ти потрапив полон?

Максим Колесніков: Ми були в оточенні. У нас доволі жорстко було з числа 5-го, 6-го у Київській області. Зрозуміло було, що росіяни туди дійдуть, ми там залишилися. Нас було десь 80 людей. Оскільки я АТОвець, то знав, що відбувається. Я знав, що вони шукають. Я розумів прекрасно, що всі ці історії про фільтрування, що це все не просто так. Зрозуміло, що вони, коли казали про «денацифікацію», це все було і про мене. Це про людей, які мають активну громадянську позицію, які хочуть захищати саме цю державу. Ми — предмет знищення, ми — ціль.

Я знав історію, коли вони доходять до якогось маленького містечка, забирають АТОвців, розстрілюють. Я розумів, що ризик великий, і граната в мене була. Так сталося, що я був не один, але ми залишилися, тому що командир наказав, у нас був довгий бій, там понад вісім годин. Нас із танчиків розстрілювали, в нас все, що проти танків, закінчилося ще за пару днів до того. Один танк вдалося пошкодити, три танки ще каталися. У нас там велика територія була, і вони каталися, і тупо нас розстрілювали впритул.

Ми здавалися по команді. Командир зрозумів, що зараз нас просто всіх уб’ють. Було зрозуміло, що це — початок чогось невідомого і не дуже приємного. Страшно було теж. Хто знає, що вони зроблять? У мене вистачило клепки порвати військовий квиток, і по дорозі вигадати якусь історію на основі подій, які справді були. Що я був уже поранений до того, і мене викликали для того, щоб передати дані. І просили військовий на пару годин, узяли й не віддали. Думав, що якось збрешу, відпетляю. Мене насторожувала моя татуха. Вона дуже помітна, військова. Теж, думав, що якось щось збрешу.

Я бачив, що вони роблять з людьми, які були в АТО. Я відпетляв. Мабуть, доволі переконливий був у своїй брехні. До того ж вони досить тупі. У нашому СІЗО ми приблизно знали, що нас приблизно 550 людей. Коло 550 людей — два якихось ФСБшники, їм впадло по-кожному щось перевіряти. Тому я просто тупо написав, що в мене нема Facebook, нема того, нема іншого. На допиті мене спитали, чому. Я сказав, що я ж людина зайнята, працюю.

Аліна Сарнацька: А вони не загуглювали людей?

Максим Колесніков: Ні. Якби вони мене погуглили, то одразу б мені б кабзда була, тому що я ж гуглився вже тоді. Мій «Щоденник мобілізованого» (у 2015 році під час мобілізації Колесніков вів онлайн-щоденник, де розповідав про службу в ЗСУ. Українські видання публікували це розповіді — ред.) і Facebook на 40 тисяч підписників.

«Якщо раптом така хе*ня трапиться, є шанс вийти з нормальною кукухою»

Максим Колесніков: Я взагалі про полон не думав. У мене був страх, коли вперше вони зайшли, і я біг їх з позиції відбивати. От у той момент був страх. До нас заходили «специ», й у них постріл через глушак такий тихий. Чую, що щось там просвистіло. І в той момент: «*ля, я зараз загину. Я зараз можу загинути. Тут. У лісі». Такий ряд дуже тупих думок.

Тобто в мене не було страху саме полону. З приводу того, що завалять, в мене була думка, що у підвалі зараз закидають і я не вийду з підвалу. І що робить? Я собі сказав, що ніби щось протисну. Хоч і не Геракл, думаю, якось я щось протисну і виповзу. Знаходить собі організм надію, що ти виживеш. Ти ж маєш у це вірити.

Зазвичай у нас місця були розподілені. Там у нас були строковики, а пацанів, молодих, розміщували поглибше, щоб їм було безпечніше. Ми старпери, яких не дуже шкода, — трохи ближче. Класно було служити в арті, в розвідці, бо ти не мусиш бути на одному місці тривалий час. Відпрацювали, навели,щось повибухало і можна йти звідти.

Аліна Сарнацька: Скільки ти був у полоні?

Максим Колесніков: Десять місяців і два тижні. Хлопці там і досі, більше півтора року. Так що мені пощастило. Мене поміняли з третьої спроби. Це дружина сказала мені, коли вже був тут. Я тричі був у погодженому списку, але росіяни мене двічі викреслили. Чому, ніхто не знає, вони ж нікому нічого не пояснюють.

Аліна Сарнацька: Що ще можна розказувати про полон?

Максим Колесніков: Майже все можна розказувати, окрім зовсім якось жестяку. Тут завжди усіх інструктують, що там залишаються наші хлопці. І коли росіяни чують, що ми тут розказуємо, яке вони гівно, то вони ображаються, і там гірше хлопцям. Треба думати ще й про близьких полонених. Розповідаю здебільшого про якісь моменти, щоб люди не так переживали.

Одного разу, коли я сказав, що були моменти, коли я був там щасливий, мені так сказали: «Що?!» А я кажу, що ми вже все одно там 10 місяців в одній тій самій камері, здебільшого з тими самими людьми. І все одно ви так чи інакше з кимось зближуєтесь, про щось розмовляєте, щось пригадуєте. У якийсь момент ти просто абстрагуєшся, ти ж не можеш весь час думати, що — у гівні, тебе можуть вбити, що ти завжди голодний. Все одно це стає фоном. І на цьому фоні ти просто спілкуєшся, розповідаєш про досвід з сім’єю. Пам’ятаю, що я розповідав, як мені старшу доньку принесли у пологовому одразу, коли вона народилася. Таку маленьку, класну… І я в той момент переживав не аж таке щастя, звісно, але — дуже теплі емоції. Про це ліпше розповідати. Це дає людям надію і розуміння, що ти впораєшся.

Бояться ж чого? Бояться того, що з тобою щось будуть таке робити, що тобі буде дуже погано. І всі ми розуміємо, усі знаємо, що так воно і є. Ну, чого мені казати? Тому що всі, хто бачив мою фотку в той день, коли я обмінявся, офігіли. Тому що я був до полону такий собі кабась. От я теж зараз наївся вже. Тут на волі стається так, що ти не можеш опиратися. Ти хочеш жерти все, що в тебе є.

Максим Колесников нині. Фото з його Facebook-сторінки

Я вже пару місяців як навчився, але наслідки все одно є. Там я втратив більше, ніж 30 кілограмів і це дуже помітно. Звісно, що це не від хорошого життя.

І я бачив цю фотку хлопця з «Азову», який за 3,5 місяці полону втратив там теж 20 кілограмів. І, на жаль, він помер в лютому від серцевої недостатності. І це не від того, що там класно. І ми всі це розуміємо. Але мій особистий досвід, досвід тих, хто повертається, каже про те, що люди здатні витримати це. Люди здатні підтримувати самі себе, людей, які їх оточують.

Важливіше, щоб ті хлопці, що воюють, розуміли, що я не Рембо зовсім, не кадровий військовий, не був спортсменом, я не проходив якоїсь спеціальної психологічної підготовки. Я навчався на психоаналітика, сподіваюся, завершу навчання. Ніхто не готував мене до полону. Але я впорався. І дуже багато хто впорався. І хлопці впораються. Це означає, що якщо раптом така хе*ня трапиться, то в них теж є шанс вийти з нормальною кукухою. Звісно, що з ушкодженим здоров’ям. Я на «клюшці» зараз, це подаруночок від них. Але це пройде. У мене було ушкоджене коліно.


Читайте також: Подкаст «Добровольці», який виходить на Громадському радіо, отримав спецвідзнаку


Аліна Сарнацька: Якби зараз повернулося 24 лютого, ти пішов би знову в армію?

Максим Колесніков: Звісно, що пішов би. Про це ми дуже довго дискутували з чуваками в моїй першій камері, щойно після «прийомки». Всі знають, що «прийомка» в СІЗО російське — це дуже жорстко. Ну, звісно я б пішов. Якби я знав, що все так повернеться, я б, можливо, обривав усі номери телефонів, щоб нам 28 лютого завезли щось протитанкове. Я не знаю, що б я міг зробити, але я б принаймні спробував. Якби не танки, то ми б тиждень ще протрималися б. А за тиждень там вже були наші.


Читайте також: Лариса Дідковська: Війна поляризує суспільство та ділить його на «свій-чужий»


Секундочка пафосу

Аліна Сарнацька: Що таке воїн?

Максим Колесніков: Тут це на пафосі ми зараз?

Аліна Сарнацька: Так, секундочка пафосу.

Максим Колесніков: Шановні пані та панове, воїн — це людина, яка робить те, що потрібно, попри те, що навколо відбувається.

Аліна Сарнацька: Ти воїн?

Максим Колесніков: Це я, ніби, сам себе буду хвалити. Я називаю себе громадянином. Людина, яка відповідально вирішила бути громадянином України.

«Дідуль, а що ти робив, коли ка*апів *башили?»

Аліна Сарнацька: І якщо нас слухає директор з маркетингу великої компанії, схожий на тебе до мобілізації, і думає, чи не піти йому в армію, що ти йому скажеш?

Максим Колесніков: Іди. Усе це закінчиться, а живих залишиться набагато більше, ніж загине. Прийде час, коли ми будемо сидіти на лавочках, біля нас будуть бігати дітки, онучки. І вони запитають, мовляв, дідуль, а що ти робив, коли ка*апів *башили? І ти скажеш, що я воював. Це крутяк. Ти можеш сказати, «я служив». Це теж непогано. Ти можеш сказати, що економічно дуже допомагав. Ти не будеш крутим до своїх внуків, але… Або ти, якщо чесна людина: «ой, та я там зашарився, я боявся вмерти». Я це розумію, але ти собі це, звісно, пробачиш. Але, ну, якось незручно.

А якщо серйозно… Для чого живеш у цьому світі? Маєш іти. Бо якщо ця ідея до тебе вже прийшла, то краще іти, коли ти готовий. Ти будеш жити після війни. Найголовніше — у тебе буде мир з самим собою. У тебе не буде мук сумлінь. Повір, хлопці, які зараз втратили руки, ноги, чи очі, вони назавжди для себе будуть героями. І для своїх рідних, і для країни. Їх завжди будуть сприймати людьми, які нас усіх врятували. А якщо ти вже загадуєшся над цим питанням, значить, ти готовий свій страх перемогти.

Повертаючись до посту, який тобі зробив боляче, через все вдовгу треба міряти. Сьогодні буде с*ака. Але ми всі розуміємо, що цей період, ця купа моментів, вони закінчаться. І колись ти будеш собі ставити не дуже приємні питання.

Довідка ГР:

Українського воїна Максима Колеснікова усі запам’ятали за фото з обміну бранців. На ньому — змарнілий за майже рік полону чоловік з яблуком. У російській неволі він втратив понад 30 кг.

Максим родом із Донецька. Він працював у бізнесі, був ресторатором, директором із маркетингу й реклами в мережах Eldorado, «Аптека доброго дня» тощо. 

Авторка подкасту — сержантка ЗСУ, медикиня Аліна Сарнацька. До повномасштабного вторгнення — аспірантка із соцроботи та менеджерка громадської організації.


Попередні випуски подкасту:


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися

Може бути цікаво

Статус пам’ятки будинкам, старшим 100 років, — хороший намір чи гора проблем?

Статус пам’ятки будинкам, старшим 100 років, — хороший намір чи гора проблем?

8 год тому
Уведення західних військ в Україну: чи є тут конкретика та як це можливо

Уведення західних військ в Україну: чи є тут конкретика та як це можливо

11 год тому
«Здатний протистояти тиску, але є питання щодо його досвіду»: Щербан про нового голову НАЗК

«Здатний протистояти тиску, але є питання щодо його досвіду»: Щербан про нового голову НАЗК