Аліна Сарнацька
Я воюватиму стільки, скільки треба — медикиня в батальйоні морської піхоти Ярина Чорногуз
Інтерв'ю
Розмова про шлях жінки в морській піхоті, про дурні коментарі в соцмережах, про те, за що воює Ярина Чорногуз і чому армія — це ніби монастир.
Ведучі1
Гості1
Гостя — учасниця російсько-української війни, морська піхотинка, військова медикиня Ярина Чорногуз. Має військове звання старшого матроса.
Ярина Чорногуз: На контракт як військовослужбовиця я прийшла у 2020. Перед тим була рік в «Госпітальєрах», їздила на ротації теж. Я про контракт думала насправді доволі давно, ще коли я в Могилянці вчилася, я міркувала, що я хочу собі цей досвід.
Хотіла з 2014-го піти на війну, але стала мамою, народила дочку, тому мусила бути з дитиною. Відчувала дуже велику вдячність тим, хто захищав нас з 2014-го року, і відчувала такий трохи борг за собою, що вони це роблять роками, а я ніби ні, користуюсь цією безпекою. Це була вагома мотивація. У «Госпітальєрах» я побачила, як живуть військові на позиціях, як вони тримають оборону.
І загибель хлопця 10-ї штурмової бригади, з яким у нас лишень почалися стосунки, була таким стимулом мені остаточно зважитись і пройти його шлях.
Морська піхота
Аліна Сарнацька: Ти пішла в морську піхоту, чому саме туди?
Ярина Чорногуз: Перша бригада, з якою я була на передовій як «госпітальєрка» під Маріуполем — це була 36-та бригада морської піхоти. Ось з ними я вперше постріляла на позиції з різних видів зброї, вперше надавала допомогу, мала першу евакуацію.
Підрозділи перебували на узбережжі Азовського і Чорного морів морської піхоти. Я дуже люблю море. Мене дитиною щоліта возили в Крим. Ці два фактори якось склались і я вирішила, що буде морська піхота.
Я пішла в піхоту приблизно після історії з автобусом. Це була історія, коли ми поверталися з поховання бійця, моєї близької, коханої людини. І я попросила водія вимкнути російський серіал в автобусі. Він відмовився, нам нахамили. Ми з подругою це зняли на відео, я вийшла серед ночі з автобуса, це відео там поширилось, водія звільнили.
Коли я прийшла, командир батальйону знав цю історію і сказав, що йому за честь бачити таку людину в батальйоні. Таким чином я, напевно, і потрапила в морську піхоту, бо туди важко попасти жінці, якщо немає якихось особливих здібностей. І мені доводилося весь перший рік доводити, що я можу тут бути, що я можу витримувати фізичні навантаження, можу здавати добре «фізо» (оцінювання рівня фізичної підготовленості — прим. ред.), роблю все, що треба.
Аліна Сарнацька: Ти здавала «фізо»?
Ярина Чорногуз: Так. У нас було КМБ, курс молодого бійця, два з половиною місяці. У нас там було дуже багато всього, «фізо» щоденне, в тому числі. Мені вдалося пройти 8-міліметровий марш разом з хлопцями в одному строю, з тією ж снарягою, з тими ж 3-міліграмовими плитами з двох боків. І нормально. У той момент я повірила, що я можу сама це робити. Нелегко було, але вдалося, все вийшло.
А так, мене потім ще командир взводу змушував складати постійно тест Купера, щоб я складалась в 5 хвилин. Тест Купера — це на швидкість присідання, прес і «раз ножка, дві ножки».
Чому обрала такий шлях
Аліна Сарнацька: І ти медикиня взводу?
Ярина Чорногуз: Так, я бойова медикиня взводу.
Аліна Сарнацька: Багато людей, які прийшли до повномасштабки, за 4 роки зробили кар’єру в армії, стали офіцерами та перемістилися в тил. Чому ти цього не зробила?
Ярина Чорногуз: Мені дуже подобається робота саме рядової, подобається робота у зводі, на рівні взводу, роти, групи. У мене є 7 років Могилянки, магістерський диплом. Я могла б піти на курси десь і стати офіцером, але я цього не зробила, тому що я чудово розумію, що жінку офіцерку дуже навряд пустять виконувати бойову роботу. У таких підрозділах, як морська піхота це станеться навряд чи. Якщо ти жінка і ти хочеш робити цю солдатську бойову роботу, тобі найкраще бути рядовою на кінці харчового ланцюжка.
Аліна Сарнацька: Яке в тебе військове звання?
Ярина Чорногуз: Старший матрос, це старший солдат. Я могла би отримати давно молодшого сержанта (ще в ООС мені це пропонували), але в морській піхоті є така штука: ти маєш підписати сержантський контракт заново на 3 роки.
На момент, коли мені це запропонували, я вже півтора року служила. І це б у мене вийшло 4,5 роки, якби я підписала сержантський контракт. І я сказала, що я не буду. Мені нормально бути рядовою, тому що я планувала після 3 років служити, далі я беру паузу заради дочки. Бо їй 9 років, я мушу побути з нею.
Будемо бачити, зараз дають контракт до кінця особливого періоду, і, можливо, зараз я його підпишу.
Аліна Сарнацька: Ти зараз у відрядженні в Міністерстві оборони.
Ярина Чорногуз: Так, в Офісі підтримки реформ Міноборони, це трошечки інше, але в принципі так, я зараз попереджу, що не можу багато говорити про те, чим я зараз займаюся. Це робота зі збільшення кількості броньованих машин, еваків для ЗСУ від партнерів.
Аліна Сарнацька: Нещодавно Ганна Маляр сказала, що медичні працівники Збройних Сил працюють настільки добре, що в нас 80% поранених евакуйовані в золоту годину. Тобто за годину — це означає від поранення до стоп пункту або навіть лікарні, тому що вона там так написала, що до «професійних медичних працівників».
Ярина Чорногуз: З усією повагою до пані Ганни, з мого досвіду, не з усіх ділянок так виходить — банально через відстані.
Навіть не тому, що якісь там медичні працівники, але ось там, коли ти працюєш в цьому Серебрянському лісі, то щоб доїхати до Лимана по тому лісу, то часу багато. Дві години мінімум.
Для того, щоб в золоту годину 80% були евакуйовані, потрібно тисячі навчених людей, броня і авіація. Два контужених медики на Іржавому Л-200, куплені за волонтерські гроші, не можуть цього зробити, бо це неможливо.
Читайте також: Jamala: Щоб альбом «QIRIM» вийшов, люди ризикували своїм життям
Два різні світи
Аліна Сарнацька: У нашому середовищі бойових медиків ми дуже довго реагували на ці слова, дуже емоційно. Ти відчуваєш якийсь провал між розумінням того, що відбувається у військових і у цивільних?
Ярина Чорногуз: Я себе намагаюся налаштовувати, що в мене є там серед цивільних група людей, яких я дуже люблю, які мене розуміють і завжди підтримують. Я намагаюся усіх цивільних уявляти, от як ці люди. Тоді мені стає легше. А так, звичайно, провал є. Зрозуміти досвід війни, цей накопичувальний ефект, як на тебе впливає одна загибель побратима друга, третя, поранення. Треба далі щодня це робити, ти не можеш сказати «ні». Невизначено, скільки ще прийдеться це робити.
Це дуже складно зрозуміти. Цей момент тим, хто не побув в цьому середовищі армії. Армія — це як монастир. Ось у мене виникла ця метафора, ще коли я була на нашій базі на ППД на узбережжі Чорного моря, яке, на жаль, зараз окуповане.
У мене було відчуття в ті часи ООС, коли ми отримували на ППД 13-14 тисяч гривень, жили більшість переважно в частині, бо ми за ті гроші не могли собі дозволити нічого. І винаймали квартири в тому прибережному морському місті. Одну на трьох, аби якось на ці гроші жити. І готувалися до ротації.
У мене було відчуття, що в монастирі, в цьому середовищі, де ми несемо службу, мури нас відділяють від іншого світу.
Допомога від цивільних
Аліна Сарнацька: У мене є волонтерка, дівчина, яка почала купувати нам ліки минулого року із чоловіком-програмістом, вона викладачка математики у виші. І вони просто за свої гроші купляли нам всю цивільну медицину, ну, типу, всі ці таблетки від живота, голови і так далі. І вони роблять це рік. Потім, коли в нас стало дуже багато поранених і загиблих, вона почала допомагати шукати, організовувати волонтерів. Я не знаю, як би справилась без цього. Коли прилітає, у мене болить голова, я нічого не розумію. Без цих людей, я не уявляю, як би я працювала.
Коли я останнім часом була довго на фронті, я поїхала в єдине велике місто, в тил, це Дніпро, і я ночувала в неї вдома. І вона читала своїм діткам про динозаврів, таку велику гарну книжку. Я теж там сиділа і слухала про цих динозаврів. І це було перше таке єдине відчуття дому за багато місяців. Це був такий кайф. І я їй кажу: «Якщо мене поранять, ти прийдеш до мене в госпіталь, будеш з цією книжкою мені читати про наступного динозаврика». Вона каже: «Ні, тому що тебе ніколи не поранять». Оці люди, я намагаюся уявляти їх, коли думаю про цивільних. Бо інакше, іноді це буває важко.
Ярина Чорногуз: Так, в мене теж багато прикладів таких людей, як один волонтер, який купив багато машин нашому підрозділу сам, без будь-чого цього, суто за свої гроші. Постійно присилає майже щомісяця коробку із тунцем, сигари може кубинські прислати.… Ну він в Німеччині давно жив, він має проблеми зі здоров’ям, з можливістю ходити.
Потім була штука з пораненим нашим другом з 10 бригади, опіки ніг дуже серйозні він отримав. Його вдалося влаштувати в реабілітаційний центр в Модричі. І люди, 340-360 людей, маленькими-маленькими донатами, це в середньому 400 гривень, йому скинулися на те, щоб він 2 місяці відновлювався. А там тяжке відновлення, бо це щоденні перев’язки, щоденна анестезія, він стає на ноги, в нього тече кров з нього. Ці люди забезпечили, щоб він 2 місяці в найкомфортніших умовах, в одному з найкращих реабілітаційних центрів, почав ставати на ноги.
Тобто, за цих людей… Я себе ловлю теж на думці, що я не хочу, щоб вони йшли воювати. Ну серйозно, я не хочу, щоб ці люди, які нам допомагають, теж це переживали це.
Аліна Сарнацька: Моїй подрузі присилають кожен місяць 2 400 гривень, одна людина. І він забороняє витрачати це на потреби підрозділу і вимагає звітність, що вони купили нон-стоп і шаурму тільки на ці гроші. Мені присилали безалкогольне пиво, безалкогольне вино моєї любимої марки, тому що там не продається. Дітки в Харкові пошили лисичку в військовій формі (купили іграшку і пошили кітель, і все це прислали мені). Люди це роблять, і це просто надзвичайно важливо — пам’ятати про них, тому що є багато іншого. Нещодавно мені один хлопець в Twitter написав, що саме буде робити автомобіль, на який ми збирали: «Він буде возити зброю чи поранених? Тому що я пацифіст». Я сказала, що «не потрібно грошей, просто йди на х**й».
Бувають дуже різні, цивільні. Є люди, які кажуть: «Я не хочу служити, я би дав воєнкому хабар, але я чесний і тому я готовий платити кожен місяць багато грошей, щоби не йти служити». І ця думка в суспільстві обговорювалась певний час. До армії я заробляла більше, ніж зараз, навіть з бойовими. Я не найманець людей, які не хочуть служити.
Ярина Чорногуз: Я з тобою солідарна в тому плані, що це про щось набагато більше, ніж гроші, і це не можна так вимірювати. Водночас у мене навіть в роті є чимало хлопців, які пишаються тим, що вони найманці. Що «ми можемо за гроші робити таке, що не зробить ніхто». І такі є. Це все дуже по-різному, але є обов’язок захисту держави. Якщо йому важить ця державність і своє життя, треба щось для цього робити. І якщо ти готовий платити лише гроші, то не варто порівнювати це з обов’язком, бо це не порівнювані величини взагалі. Це просто ти допомагаєш.
Неприємні коментарі
Аліна Сарнацька: Мені в Facebook писали, що «Ви маєте краще воювати, бо ви воюєте за мої гроші». Є такі випадки, коли недостатньо послати, треба знайти в реалі і дать ****.
Ярина Чорногуз: Так, так. Це споживацтво. Тут важливо розуміти таку штуку. Ця війна, яку почала Росія проти нас, геноцидна війна, вона дуже не пасує сучасному, дуже розвиненому світу.
Не пасує в тому плані, що у світі споживацтво, товари, ти купуєш, ти глобалізація, ти можеш поїхати будь-куди, свобода. У нас в Європі особливо демократичні цінності. Нікому і в думку не приходить, що десь хтось може оце як в Середньовіччі вбивати одного в одного в траншеях за 100 метрів. Тобто це дуже-дуже далеке для людей цього розвиненого світу. І люди, які живуть в наших мирних містах, вони живуть теж в цьому світі. Вони це намагаються міряти стандартами споживацтва і бізнесового світу. А це взагалі не з цієї категорії ця війна, вона не з цього світу споживацтва і добробуту. Комусь це можна пояснити, але розумним це пояснювати не треба, вони і так розуміють.
Аліна Сарнацька: Я помітила, що розумні не кажуть свою думку, а уважно слухають і запитують, чим допомогти. Така нескладна річ, яка, виявляється, багатьом людям є дуже складною.
Після війни, якщо, коли вона закінчиться, що ти робитимеш?
Ярина Чорногуз: Я поїду в гору, в хату свою на горб з чоловіком і дочкою. Тривалий час там жити, нікого не бачучи навколо, крім сім’ї. Також міркую про те, щоби десь поїхати трохи поподорожувати за кордоном, але це пізніше.
Буває, що стаються на «цивілці» такі тригери, таке нерозуміння до тебе щодо тих поліцейських. Виникає бажання поїхати, виникає емігрувати. Але я забагато віддала людей, яких я знала, за цю державність. Є люди, які віддали набагато більше, ніж я, які втратили здоров’я, кінцівки, сім’ї повтрачали, дім повтрачали. Я порівняно з ними ще щаслива.
Читайте також: Що не так із законопроєктом № 9637 про статус ветеранів війни?
Про медійність
Ярина Чорногуз: Я медійна по своїй неволі. Люблю написати експресивно свої думки у Facebook. І чомусь людям це подобалось, не подобалось. У мене ніколи не було мети розкрутитися. Зараз немає. Я взагалі не люблю викладати ні відео своєї роботи, хоч у мене багато на go-pro. Тільки де я працюю, де ми стріляємо. Я це не люблю, бо це внутрішня робота. І тому що я цю роботу дуже люблю. А от у мене іноді є відчуття, коли ти щось про це викладаєш багато у соцмережі, то ти щось таке дуже важливе, трошки його спрощуєш і знецінюєш.
Я за медійність не хапаюся. Мені важливо говорить свої думки, щоб мене чули. Мені не йдеться про створення якихось образів, і мене навіть дратує, коли на мене там чіпляють ярлики: «воїтелька» — я це не люблю.
Я в армії люблю оцю тупу чорну роботу. Мені подобається копати, серйозно. Я доволі фізично витривала, я люблю покопати. Мені подобається ходити, мені подобається допомагати, лікувати. Мені подобається стріляти, подобається літати, кидати воги. Я це люблю.
Це доволі така проста робота, яка потребує твоєї концентрації і не стільки там якихось цих зусиль, пов’язаних з твоєю освітою. Але я її дуже люблю, цю роботу.
Я йшла в морську піхоту не на посаду бойового медика. Я просила в командира в розрахунок АГС. Мені дуже подобався АГС, я хотіла працювати там в розрахунку з трьох людей. Однак він сказав, що в них достатньо хлопців, є кому стріляти, а бойових медиків взагалі нема. «А в тебе є досвід. І, будь ласка, давай ти візьмеш це».
І я сказала: «Ну, ладно». Це командир батальйону, якщо він так хоче, то так. Але десь стрибнути, якщо ти взяла цю роботу бойового медика, дуже складно, бо бойових медиків мало. У тебе отакий спектр відповідальності, ти і доктор, який дає таблетки, і людина, яка рятує життя, і інструктор, який усіх учить, як надавати собі допомогу. Ти і розвідник, бо ти ходиш в групі, і працюєш з групами, і літаєш, коли треба.
Аліна Сарнацька: Нічого собі у вас в морській піхоті бойові медики.
Там Вишебаба сказав, що він готовий воювати цю війну ще 7 років. Скільки ти готова воювати цю війну?
Ярина Чорногуз: Стільки, скільки треба. Я не знаю. У мене вже давно, коли я йшла, ще у 2020 році була ця штука, що розуміння, що ми в воєнному колі. Ось так і називається ця моя збірка перша. Війна почалась не в 2014-му, її проти нас ведуть, можна різні вибирати дати, але якщо так брати глобально, 400 років.
Ну і чому це вона має зараз закінчитись, якщо вона вже стільки йде? І різні іпостасі Російської Федерації, то це була Російська імперія, то це був Совєтський Союз, вели війну на знищення нас як етносу і нації.
Вони це робили століттями, це їхній стиль існування. Знищувати і асимільовувати все під «русский мир». Чому це раптом має закінчитись так різко, це ж не один Путін веде.
Страхи військової
Аліна Сарнацька: Чого ти зараз найбільше боїшся?
Ярина Чорногуз: Що загине мій чоловік, який зараз, поки я тут, далі в нашій роті.
Більше я нічого не боюсь, якщо чесно.
Аліна Сарнацька: Я сциклива, я всього боюсь, але найбільше так, що поки я там, то до мене додому прилетить ракета і в мене не стане дому. Тому що найважливіше, що в мене є, це коли я десь сиджу в підвалі, щось пише і мені приходить додому фотка, що «Ми тебе чекаємо». Нічого немає більш важливого у світі. Я не знаю, як це так сталося, що мені пощастило, що мене чекають півтора року. Дуже багато кого вже перестали чекати, дуже багато сімей розпалось. Мені пощастило, я витягнула якусь абсолютно неймовірну карту, як в піснях, і мене півтора року чекають. І це найбільша моя цінність, заради чого я живу і продовжую триматись. Тому що в мене часто на фронті буває стан, коли хочеться вдаритись машиною в столб, просто щоб це закінчилося, щоб цього не бачити. Особливо, коли мої друзі гинуть. І я себе зупиняю зазвичай тим, що машина в мене буде, столби нікуди не дінуться, і тому не потрібно робити цього сьогодні. Типу в мене маса буде ще можливостей це зробити, тому не сьогодні. І мене тримає це, мій дім. Що тримає тебе?
Ярина Чорногуз: Те саме. Теж дім, дочка, чоловік. Нашу таку любов стосунки вдалося пронести через три роки армії, будучи спочатку в одному підрозділі, потім в різних підрозділах, потім знову в різних підрозділах.
Потім повномасштабка дозволила нам бути разом в одній роті. На диво. Бо цього всі збиралися не дозволити, щоб чоловік і дружина служили в одній роті.
Аліна Сарнацька: Чому?
Ярина Чорногуз: Пари в армії намагалися розлучати.
Аліна Сарнацька: Просто зараз в ТРО не так, тому я здивувалася.
Ярина Чорногуз: ТРО — це ж новостворені підрозділи, вони вже створені під ідеологію і стиль нової великої війни. Велика війна, вона каже, що якщо ви готові вдвох віддавати і воювати, робіть це.
З нами так і сталося. Коли мій чоловік просто приїхав до нас на позицію перед 24 лютого, мій командир взводу, який, на жаль, загиблий, велика людина і дуже сильний командир і воїн, сказав, що не впевнений, що ми там доживемо до ще пару місяців…
Ми так довго були окремо і чекали одне одного. Тому він дав йому кулемет, і ми отак от опинилися в одній роті. Потім цей командир був першою втратою нашого батальйону, він дозволив нам бути разом і загинув. Далі ми залишилися разом в підрозділі просто тому, що так вийшло.
Хоча до цього чоловіка і жінку, намагалися розкидувати.
Любов Шипович: Обмеження експорту дронів Китаєм критично ускладнить ситуацію на фронті
Заради чого воює Ярина Чорногуз
Аліна Сарнацька: Можеш коротко сформулювати, заради чого ти воюєш?
Ярина Чорногуз: Я воюю, бо мені подобається.
Аліна Сарнацька: Я, якщо чесно, вперше чую. Взагалі вперше у всій армії, в розмовах зі всіма. Армія така штука, що за півтора року я знаю просто всіх. Я не знаю, як це так і відбувається, я знаю просто всіх в різних родах військ. Я можу там запитати: «А хто знає того з такої-то?», і мені одразу дають контакт і все. Але я вперше це чую.
Ярина Чорногуз: Я поясню, можливо, чому так. Оскільки я перейшла в 2020 році на контракт, коли це вже був період, коли всі вважали, що війна вже все закінчилася.
У мене було глибше історіософічне розуміння всіх цих подій, до чого це все веде. Я зустріла на першій ротації війну. Ми ходили, патрулювали сіру зону, були там приходи, всі діла і перестрілка. Але вона була в основному спокійна і така. І ми довго (наш підрозділ, 140 розвідбат морської піхоти) чекали ротацію.
Ми дуже хотіли вийти на ротацію, ми довго вчились, тренувалися, пройшли з інструкторами і самі усе, що тільки можна. І ми хотіли усі двіжануть. Ось у нас було бажання себе проявити, показати, що ми можемо.
Повномасштабка — це жах, але у мене був навіть певний азарт, що ось «щас, я покажу, чого я навчилась». Вона мені принесла багато досвіду, як військовій, принесла багато втрат, і це не порівняно.
Як солдат, який любить чорну роботу, я кайфонула по-своєму. Це так, блін, дуже спрощено, мені трошки незручно таке казати, але це теж є. Мені це подобається. Якби не було потрібно своїй дочці показати, що хоч трошки в неї є матір, яка її може повезти в школу на перше вересня. Якби не це: я б від забору й до обіду, скільки було б, я б в цьому була.
Аліна Сарнацька: Дуже великий контраст з нами. Я прийшла, мені дали автомат і сказали: «Знайди когось в коридорі, хто покаже тобі, як цим користуватися».
Ярина Чорногуз: А нас вчили, ми проходили КМБ, пів року навчання, стандарти НАТО.
Аліна Сарнацька: Я тобі дуже дякую, що ти сьогодні прийшла. Ти неймовірно крута, ти мій моральний компас, і я тобі за це дуже вдячна.
Ярина Чорногуз: Навзаєм я у захваті від твоєї роботи, навзаєм.
Якщо бажаєте підтримати подкаст «Добровольці», голосуйте за нього на сайті Megogo.
Раніше, у 2020 році тоді ще доброволиця медичного батальйону «Госпітальєри» Ярина Чорногуз разом із друзями організувала протест під Офісом президента. Протестувальники вимагали звільнення голови Офісу президента Андрія Єрмака. Тоді на останній зустрічі у Мінську учасники Тристоронньої контактної групи (ТКГ) заявили про необхідність створення консультативної ради з представниками ОРДЛО.
«Госпітальєри» — український волонтерський медичний батальйон, що бере участь у російсько-українській війні на Донбасі з 2014 року. Займається наданням першої медичної, домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів з найгарячіших ділянок фронту. Гасло — «Заради кожного життя!».
Попередні випуски подкасту:
- Я точно фонитиму в аеропортах: частина уламків залишилася у мені після поранення — доброволець Євбаз
- Відчуваю провину, що у 2014-му році не пішов воювати — військовий лікар
- «Боюся загинути, а на мені — старі подерті труси» — військова лікарка
- Це перша війна, де так багато відкритих ЛГБТ-військових — тактичний медик Боря
- Діставши 14-річну Софію з-під завалу, почула: «Можна я вже вмру»: історія військової
- Росіяни крили звідусюди, снаряд застряг за авто, яким вивозив поранених — доброволець Регбі
- Про зарплату в IT і в ЗСУ, побут піхотинців, першу зброю: інтерв’ю з програмістом, який пішов воювати
- Варто готувати нашу державу до того, що ця війна на роки — доброволець Сергій Гнезділов
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
