Я точно фонитиму в аеропортах: частина уламків залишилася у мені після поранення — доброволець Євбаз

Авторка подкасту — сержантка ЗСУ, медикиня Аліна Сарнацька. До повномасштабного вторгнення — аспірантка із соцроботи та менеджерка громадської організації.

Аліна Сарнацька: Чому твій позивний «Євбаз»?

Євбаз: До війни я був журналістом. Останні 4 чи 5 років я був урбан-журналістом. Це журналіст, який пише про розвиток міст і взагалі про все, що пов’язано з містами.

«Євбаз» я тому, що останні 4 роки проживаю на Євбазі — це прекрасний район Києва, який раніше називався Галицькою площею, а ще раніше це був найбільший відкритий ринок у Києві. За спогадами місцевих старожилів, там можна було знайти все, включаючи зброю. Тому я вирішив, що це прекрасне псевдо для мене.

Моя посада зенітна, тобто протиповітряна. Але з першого дня війни я був в «окопній піхоті». Копав, сидів, лежав, облаштовував. Що я тільки не робив у тих окопах. Те, що ми робимо, залежить від бойових задач і інтенсивності вогневого контакту та обстрілів. Що мені подобається в українській армії — це те, що попри все, що відбувається навколо наші військові люблять облаштовувати свої місця перебування, навіть тимчасові окопи. Наші окопи дуже сильно відрізняються від російських. У наших по-справжньому затишно.

Аліна Сарнацька: Кого зустрів на війні?

Євбаз: У довоєнному житті я був інтровертом. Я не сильно «компанійський». Тут я постійно з людьми. Поруч завжди хтось є. Тотальний примусовий колективізм. Практично всі люди, з якими я зустрівся тут, навряд чи зустрілися б мені в моєму житті.

Аліна Сарнацька: Нещодавно ти був поранений. Як це сталося?

Євбаз: На Бахмутському напрямку я спіймав міну. Вона розірвалася десь у двох метрах від мене та ще кількох побратимів. Нас вицілювала ворожа артилерія та міномет. Мені насправді пощастило. Почувши прильот, я встиг залягти. Тому я спіймав уламки лише в обличчя та плече. Потім ще у ліву руку. З отриманими пораненнями я міг пересуватися. Хвилин 10-15 моя рука навіть ще нормально функціонувала. Завдяки цьому я зміг перемотати одного свого побратима та відтягнути ще одного до посадки.

На мені все заживає як на собаці. Тому шрамів на обличчі вже майже не видно. І все зі мною в порядку. Але я точно фонитиму в аеропортах, тому що частина уламків у мені так і залишилася. Сподіваюся, в майбутньому до цього будуть ставитися з розумінням.

Аліна Сарнацька: Які найважливіші навички ти здобув на війні?

Євбаз: На війні я усвідомив, що я прекрасно можу засинати за будь-яких умов і будь-якої гучності. Я це зрозумів на одній з попередніх позицій. Коли по нас вицілювали 120-м мінометом. Це дуже гучно та дуже трясе. А я при цьому примудрявся абсолютно спокійно спати. Не знаю чи добре це.

Чому люди жертвують собою?

Євбаз: Особисто я вважаю, що це одна з базових соціально набутих навичок людини. Є інстинкт самозбереження, а є інстинкт піклування про своїх близьких. В умовах війни близькі — це люди, які ділять з тобою окопи, прикривають твою спину, поруч з тобою обороняються чи ідуть у наступ.

Як на мене, це абсолютно нормально, коли ти намагаєшся витягнути свого товариша і дозволяєш цій соціальній прив’язаності перевершити твій інстинкт самозбереження.

• Війни та битви виграються не в останню чергу саме тому, що ти б’єшся не за себе, а «за себе і за того хлопця».

Оце відчуття єдності дуже сильно посилює боєздатність. Мій товариш розповідав як його побратими 3 км тягли, бувши контуженими та ураженими уламками. Але тягли.

Аліна Сарнацька: Найбільше з цієї війни я запам’ятаю момент, коли вирішували як забирати тіла двохсотих. Двоє наших загинули, коли намагалися витягнути пораненого. Коли приймали рішення як їх забирати, знайшлися люди, які сказали «я піду». Це найбільше вразило мене за всю війну. Рятувати свого побратима, який поранений і ризикувати своїм життям, щоб витягти тіло свого товариша — це різні речі. І це те, що перевернуло мене тоді. Чому люди так роблять?

Євбаз: Це про любов до своїх побратимів. Навіть якщо вони загинули. Ти не можеш їх кинути там. Ти маєш їх доправити до близьких. Це прояв глибокої пошани. Ти завжди їх пам’ятаєш і тобі завжди до них є справа. Це твій обов’язок — має бути похований у себе вдома.

У 1930-х роках мого прапрадіда розстріляли чекісти. Його не повернули тоді на батьківщину для поховання. Моя родина й досі не знає, де він похований. Ми вже пройшли через всі можливі архіви. Але так і не знайшли.

Ти не жалкуєш, що пішов в армію?

Євбаз: Абсолютно ні. Я для себе не бачив жодного іншого виходу. Я навіть готувався трохи до цього. За декілька років до великої війни у нас була група однодумців, які розуміли, що це невідворотно. Звісно всі сподівалися, що до цього не дійде. Але ми готувалися. Ми мали військові вишколи. Тому на початок війни я мав, хоч і примітивне та базове, але розуміння як поводитися зі зброєю та що робити в тих чи інших ситуаціях.

24 лютого вдень я вже прямував до військкомату. Іншого шляху я не бачив. Я усвідомлював, що за мною є рідні та близькі люди, яких я люблю. Мені завжди буде спокійніше, коли я знатиму, що вони за мною. Тут я можу максимально робити все, щоб до них війна не дійшла.

---

Слухайте також: Відчуваю провину, що у 2014-му році не пішов воювати — військовий лікар

---

Що таке воїн?

Євбаз: Мені здається, воїн — це скоріше стан душі, який не залежить від фізичної чи технічної підготовки. Це та людина, яка розуміє, що має іти та битися. Для мене найяскравішим проявом воїнського духу є ті люди, які отримали важкі поранення, і все одно повертаються до строю. Навіть коли у них є найменша можливість бити ворога та захищати своїх, вони будуть це робити. Я солдат. Я виконую бойові завдання. Я на своєму місці.

• Армія — це часто не той злагоджений механізм, про який люди думають. Тут потрібно бути готовим до дуже багатьох речей, які тобі «не налізуть на голову». Якщо відчуваєш бажання захищати своїх людей і свою землю — іди на війну.

Попередні випуски подкасту:

• Відчуваю провину, що у 2014-му році не пішов воювати — військовий лікар
• «Боюся загинути, а на мені — старі подерті труси» — військова лікарка
• Це перша війна, де так багато відкритих ЛГБТ-військових — тактичний медик Боря 
• Діставши 14-річну Софію з-під завалу, почула: «Можна я вже вмру»: історія військової 
• Росіяни крили звідусюди, снаряд застряг за авто, яким вивозив поранених — доброволець Регбі 
• Про зарплату в IT і в ЗСУ, побут піхотинців, першу зброю: інтерв’ю з програмістом, який пішов воювати

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS