Вікторія Єрмолаєва
Джамала
Jamala: Щоб альбом «QIRIM» вийшов, люди ризикували своїм життям
Інтерв'ю
Говоримо про культуру кримськотатарського народу та її відродження в контексті альбому «QIRIM» та родинної історії співачки Jamala.
Ведучі1
Гості1
Джерела альбому «QIRIM»
Вікторія Єрмолаєва: Альбом «QIRIM» — це збірка старовинних пісень вашого народу, які ви збирали у багатьох населених пунктах Криму: Керчі, Ак’ярі, Ялті, Джанкої. Як вдалось це зробити?
Jamala: Для мене це була нова робота, якою я дуже пишаюся. У цьому альбомі багато любові, командної роботи, людей, які ризикували своїм життям. Це праця, яку, можливо, я виношувала все своє життя, адже мрія зробити кримськотатарський альбом була завжди зі мною. Так чи інакше я прокладала хлібні крихти у кожному своєму альбомі до цієї мети.
Наприклад, у моєму першому англомовному альбомі «For Every Heart» є пісня «Pencereden» з гітарою. У моєму другому альбомі, «All or Nothing», є пісня «Unutmasan», яка вже у нових кольорах з’являється в альбомі «QIRIM» як «BAHAR KELSE» — «Весна прийде». У третьому альбомі, «Чому», є композиція «Meni Ğamdan Azat Eyle». У пісні «Шлях додому» є фрази «Artıñnı Unutma» — «Не забувай мене».
Вишенькою на торті, звичайно, є «1944», яка перемогла на «Євробаченні» з кримськотатарським приспівом. Хоча багато людей не вірили в те, що це може відбутися. Всі вірили тільки в англомовні приспіви, що саме вони продають пісню, особливо на конкурсах. Тобто я зруйнувала абсолютно всі кліше, міфи й формати піснею «1944».
Як для авторки й співачки альбом «QIRIM» лежав для мене на зрозумілому шляху. Кримськотатарський альбом має розказати людям, які нічого не знають про Крим, про те, хто такі кримські татари, де вони живуть, де розташований Крим, про те, що він в Україні тощо. Це було завданням із зірочкою. «QIRIM» — це музичний атлас, музичний музей, який розказує через пісні та музику нам про нас.
Реалізація альбому складалася з декількох частин. По-перше, це матеріал, самі пісні. Я взяла за мету зібрати те, як звучали кримські татари, які мешкали на узбережжі Криму, в Сімферополі, Джанкої, Керчі, степу.
- Це було найскладніше, бо матеріалу просто жахливо мало. Це пісні, які були або дуже неякісно записані, або записані ще в 1970-1960 роках під наглядом НКВД, вони змінювалися.
Є випадок зміни — це пісня «KENE ALDI ĞAM BENİ», яка існує в записі Сабріє Ереджепової. Записали її у 1970 в Середній Азії. Але коли я готувалася записати цю композицію для свого альбому «QIRIM», то мені сказали, що слова запису Ереджепової — це фейк. Коли Сабріє записувала цю пісню, стояли радянські наглядачі й питали, про що цей твір. Коли вони дізнались, що він про тугу, про батьківщину, то звеліли переписати пісню про кохання. І Сабріє тоді переписала.
Щоб дізнатись про це, я зателефонувала своєму батьку, який багато знається на фольклорі, він акордеоніст. Батько зателефонував своєму другу, який в момент запису грав на даре, кримськотатарському бубоні. І той сказав, що пам’ятає момент, коли сказали переробити пісню. Адже нібито не може бути туги по батьківщині у Радянському Союзі.
У мене був просто шок. Я при записі пісні тягнула у свій альбом радянську історію. Але нізащо. Я почала пошук автентичного тексту. І це було найскладніше, бо його немає. На сьогодні єдиний записаний варіант пісні «KENE ALDI ĞAM BENİ» є тільки в альбомі «QIRIM».
Щоб знайти автентичний текст я телефонувала в Середню Азію. Мені давали обгорілі шматочки тексту. Потім десь були записи мелізматик, які дуже важливі для виконання народної пісні, бо вони передавалися із покоління в покоління. Я зібрала цю пісню, як пазл, як кришталеву вазу. І так відбувалося майже з кожною піснею.
Читайте також: «Qırım, а не якась там Таврида»: про три корінні народи України з батьківщиною у Криму
Особливості кримськотатарської народної пісні
Вікторія Єрмолаєва: Ваші пісні звучать надзвичайно. Я думаю, що тут особливість і в музиці, і в словах, і у вашому виконанні. У чому унікальність кримськотатарської народної пісні?
Jamala: Я думаю, що головна магія народних пісень у тому, що вони дійсно народні. Ми не знаємо конкретного автора, але ми знаємо, що вони роками передавалися. Проходили сторіччя, і кожного разу ці пісні набувала якогось нового значення.
Наприклад, пісня «ALİM» — про героя на кшталт Устима Кармалюка, який боровся за права знедолених у часи Російської імперії. Зараз ми розуміємо, що пройшли вже 1944 рік, депортацію, радянські часи, а сучасна Росія продовжує той самий шлях: катування, вбивств, брехні, терору. Тобто з піснями відбувається неймовірна енергія — якимось чином вони все це зберігають. Пісні збирають ДНК, вони є окремим джерелом людської енергії. Тому мені дуже хотілося показати, наскільки кримськотатарська мелодика, пісні багаті за змістом, які вони різнобарвні.
Наприклад, пісня «PENCEREDEN» розказує історію про дівчину, яка чекає на заручини. Ми, сучасні дівчата, скажемо сьогодні, що якщо хлопець не прийшов, то трапиться інший. Але ми маємо знати бекграунд: тоді одружувалися у своїх селах, і якщо тобі у твоєму селі не знайшлося пари, то це вже неабияка драма. І ця драма є в пісні.
Далі була знахідка, яку я не очікувала відкрити, але коли це сталося, то я відчувала себе Стівом Джобсом, який зробив телефон. Коли я розклала пісні альбому, то знайшла в кожному тексті фразу, яка відповідає за гідність і вірність. Тобто я через пісні можу знати ментальність. Адже не раптово я в кожній пісні зустрічаю фразу на кшталт «якщо я когось полюблю, хай я згорю, хай мені колючки ноги поколють, хай я осліпну тощо». У кожному тексті є характер і енергія. Тому я відчувала, що «QIRIM» виходить за рамки музики.
Це, напевно, один із перших альбомів в Україні, який має окремий сайт — qirim.jamala.ua. На ньому можна почитати переклад пісень українською, англійською, дізнатися, звідки походить та чи інша пісня, подивитися фотографії того часу тощо.
Коли ми збирали матеріал для сайту, всього візуалу, то виявили, що архівів взагалі немає, це катастрофа. Є один із найбільших архівів фотографій і всіх джерел, але він розташований у Москві. І ми знаємо, що з Бахчисарайського палацу вивозили багато всього, і зараз там нічого немає. Тому я стикнулася з тим, що немає інформації. Її треба було збирати по знайомих, друзях.
Люди, які були запрошені записати автентичні партії кларнета, труби, скрипки, даре — це музиканти з Криму. Записувала я їх у вересні 2022 року. На жаль, зараз я не можу спілкуватися з ними, бо так сталося, що це стало загрозою для їхнього життя.
- Навіть сьогодні «QIRIM» — під забороною, його не можна послухати в Криму, про нього не можна говорити.
Тобто в той момент, коли я була з однією піснею «1944» на «Євробаченні» у Стокгольмі, лилося багато пропаганди, щоб мене замовчати, але не вийшло. А тепер вийшов цілий альбом, який доводить, що ми існуємо, що ми там були й будемо.
Читайте також: У в’язницях РФ утримують 175 політв’язнів, з яких 117 — представники кримськотатарського народу
«Не хочу, щоб Крим і його повернення сприймали тільки в контексті моря й чебуреків»
Вікторія Єрмолаєва: Росіяни бояться правди. Вони переписували історію, намагались асимілювати народ. А тепер з’явилась збірка пісень, яка говорить правду. Це надзвичайно важливо те, що ви робите. Тож якщо говорити про збереження кримськотатарської культури, на вашу думку, зараз вистачає відповідних проєктів, ініціатив? Можливо, навіть тих проєктів та ініціатив, які походять з Криму, попри небезпеку? Я точно знаю, що є люди, які підтримують ці рухи.
Jamala: І такі люди дуже цінні. Дуже цінні й ті люди, які, попри все, працюють і подають знаки. Це навіть за поняттям сміливості для мене. Звичайно, завжди хотілося більше. Адже дізнаватися про себе, про Крим, будувати стосунки хочеться не коли ми переможемо, а вже зараз.
- Під час виходу альбому «QIRIM» я казала, що мені не хотілося б, щоб Крим і його повернення сприймали тільки в контексті моря й чебуреків. Це для мене не просто якісь слова, адже це популярна думка, що ми любимо Крим, бо там є море. Але насправді там є люди, є цілий народ, і це наше.
Якщо ми будемо жити з розумінням, що це наше море, наші гори, то не буде виникати у когось думки, що «може, вони там щось собі вирішили». Були різні думки на кшталт того, що «Jamala про свій Крим завжди говорить». Але ті люди, які зараз тимчасово втратили Маріуполь, Мелітополь тощо, мене розуміють. Тому що не можна просто забути свій дім. Не можна просто віддати своє і змиритися з цим. Можливо, такий сценарій пройшов би в радянські часи, але не зараз.
Сучасний світ, як ніколи, бореться за те, щоб говорити про свободу, демократію, про права людини. Нещодавно в мене вийшла пісня для проєкту Spotify Singles. Це вперше в історії українська виконавиця стала в ряд в одному плейлисті з Селін Діон, Алішею Кіз, Sevdaliza тощо. Я була в американському турі й записала там кавер на пісню «Frozen» Мадонни. Я веду до того, що це також просуває нашу культуру, спроможність, це бореться з масштабним комплексом меншовартості, який ми здобули завдяки російській пропаганді.
Читайте також: Ми повертаємось до латиниці, а не переходимо на неї: Рефат Чубаров про кримськотатарський правопис
«У моїх батьків не було молодості. Вони присвятили себе поверненню до Криму»
Вікторія Єрмолаєва: Ви дуже активно займаєтесь культурною дипломатією. Від початку повномасштабного вторгнення ви відвідуєте міжнародні заходи, виступаєте у різних країнах, використовуєте будь-які майданчики, щоб говорити про війну, тероризм, що чинить РФ проти всієї України (та Криму).
Наші особисті історії складають загальну історію народу. Ваша родинна історія — це надзвичайно важко, з одного боку, але і надзвичайно цінно. Ви розповідали про те, на що йшла ваша мама, щоб отримати будинок у Криму. Ви розповідали про виключення батька з університету тільки за те, що він кримський татарин. Це все повторюється сьогодні, але тепер це робить Російська Федерація, терор посилюється.
Я б хотіла на вашому прикладі, на прикладі вашої родини поговорити про те збережене, що колись кримські татари зберігали в депортації на родинному рівні. І зараз в Криму теж доводиться це робити. Як ваша родина передавала вам ті культурні традиції й звичаї?
Jamala: Мені пощастило, що в мене родина, яка дійсно говорила мені про орієнтири в житті, які мені дуже допомагають в усіх сферах — особистій, творчій. Це маленькі маячки, але вони дають мені розуміння, що я в цьому світі не сама. І це важливо для нас всіх.
Для мене важливо те, що мій батько завжди говорив про нашу історію. Дідусь, бабуся, прабабуся мені розповідала про депортацію. Дідусь кожен день за столом згадував голод. Спочатку це мене дратувало як тінейджерку, але згодом я зрозуміла, що я б дуже хотіла передати ці знання своїм дітям.
На щастя, я не знала голоду, але ми маємо знати свою історію. Це нас наповнює, дає нам силу, коли ми знаємо про своє коріння. Це відчуття, коли ти стійко стоїш на своїх ногах так, що тебе нічого не здвине.
- Мені здається, саме знання історії не дало нам зійти з місця під час повномасштабного вторгнення. Адже ми люди, які знають, звідки вони походять, знають, що вони тут не раптово, вони люди зі світовою історією. Вони пишаються своєю мовою, точно знають, що вони захищають, і які для них у цій боротьбі головні моменти. Вони знають, що треба не просто охороняти, а захищати своїм життям.
У моїх батьків, до прикладу, не було молодості. Вони повністю присвятили себе поверненню до Криму. Коли мені було шість років, моя мама поїхала в Кучук-Озень, оселилася там в сараї з якоюсь жінкою, і цей будиночок ми хотіли купити. На нього ще треба було зібрати кошти. Мій батько — музикант, і він розумів, що не зможе зібрати ці гроші, тому що він грає кримськотатарську музику в Мелітополі. Тому він пішов у теплиці, вирощував тюльпани, огірки, помідори. Завдяки командній роботі ми були одними з перших кримських татар, які в Кучук-Озені купили дім.
Адже коли після 1990 років кримські татари поверталися до Криму, вони спочатку жили в наметах, будували будинки в горах. Якщо кримським татарам і давали ділянки землі, то десь в горах, де навіть машина, яка везе камінь, йшла за дві ціни, бо там не було дороги.
Ми повернулися завдяки мамі, адже вона не була кримською татаркою. Вона мала розлучитись з батьком, щоб у її паспорті не було кримськотатарського прізвища і того факту, що в неї є діти. Ціною неправди, на яку довелось піти, вдалося завоювати дім в Кучук-Озені.
Звичайно, ми знали, де був розташований дім мого прадідуся. Але там вже стояв пансіонат. Ми знали, де джерело, яке вирив мій прадідусь, бо їм користується все село і понині.
Вікторія Єрмолаєва: Що ви знаєте про своє рідне село після окупації? Яка його доля?
Jamala: Знаю дуже мало, бо майже ні з ким не спілкуюся. І це дуже важко. Спочатку я закінчила музичну школу в нашому селі, була там на дошці пошани, а під час окупації мої фотокартки спалили.
Звичайно, ми усвідомлюємо, що цей акт йде від розуміння окупанта, що він там тимчасово. Ця злість виникає, тому що людина точно знає, що взяла щось не своє.
Читайте також: Репресії та діти без батьків: як Росія 9 років розділяє родини у Криму (фоторепортаж)
«Я розуміла, що, напевно, втратила свій альбом»
Вікторія Єрмолаєва: Я б хотіла трохи більше поговорити про вашу родину. До якого кримськотатарського субетносу вона відноситься? Адже це надзвичайно цікаво в контексті взаємодії різних субетносів кримських татар між собою. Це і шлюби, і пісні, тому що є деякі відмінності.
Jamala: Відмінності просто разючі. Якщо ви послухаєте альбом «QIRIM» повністю, то ви самі зробите висновок, що на узбережжі кримські татари звучать більш мелодійно, а жителі степу — більш героїчно, войовничо. Навіть по мелодиці можна це відчути.
Я походжу з узбережжя, я — кримська татарка яли-бойлю, яка походить із села Кучук-Озень.
Вікторія Єрмолаєва: Тато ваш казав про те, що треба на це теж зважати, коли обираєте пісні у свій альбом, так?
Jamala: Так, звичайно, бо мені хотілося показати різні діалекти. Наприклад, пісня «ALİM». У ній є частина всередині, де начебто звучить ринок, люди спілкуються, музика на задньому плані. Я б дуже хотіла, щоб ви звернули на цей шматочок увагу. Саме там у 30 секунд я вклала розмови різними діалектами більш ніж 300 людей. У Криму записували діалоги між собою, від «продай мені помідори», «я хочу кави» до «а ти чув, що Аліма вбили, що Алім помер?», «не може бути, помри сам». У людей була настільки міцна віра в Аліма, що він як герой не може померти. Мені зараз це дуже зрозуміло. Адже я настільки вірю в Україну, ЗСУ, що якщо хтось мені посміє щось сказати не так, то я розірву. З таким відчуттям оцей шматочок є в «ALİM».
Все це різноманіття, звичайно, дуже важко показати в одному альбомі. Тому я поєднала й симфонічну мову, яка йде як окрема. Є українська, кримськотатарська і симфонічна мови. Симфонічна для мене є світовою, міжнародною. Бо люди, які, можливо, не знайомі ані з українською фольклорною музикою, ані з кримськотатарською, точно знайомі з симфонічною — з Бахом, Бетховеном тощо. Тобто це поєднання європейського звучання оркестру в сучасній гармонії з фольклорною аутентикою.
Також важливо, що альбом зроблений без додавання продакшену. Зазвичай кінематографісти, які роблять саундтреки в кіно, використовують електронні плагіни. Тобто, якщо їм потрібен величезний симфонічний оркестр, вони просто натискають клавішу і мають тромбони, скрипки, все, що їм потрібно. Я відмовилась від цього свідомо, тому що будь-яке додавання електронного саунду є старішим. Завдяки йому ми чуємо, в якому році записано композицію. Мені ж хотілося, щоб через 100 років мій альбом звучав так само. Тому я додавала людей, я це робила все людьми. Це все наші українські симфонічні музиканти, яких записували в Києві з командою Артем Рощенко, видатний для мене композитор-аранжувальник, Сергій Круценко, інженер запису і саунд-продюсер.
На початку нашої розмови я казала про те, що люди ризикували життям, і це не просто слова. Після початку повномасштабної війни 24 лютого, мій альбом перебував на стадії міксування. Тобто всі ці етапи, про які я казала, — вокал, симфонічний оркестр, народні інструменти — збиралися докупи. Це все перебувало у комп’ютері в Києві, в будинку звукозапису. Нічого не було збережено ніде. Сергій мені зателефонував, перепросив, сказав, що нічого не зберіг і вже не міг дістатися до записів. А над Києвом вже літало.
- Я розуміла, що, напевно, втратила свій альбом. Після думки про моїх дітей моєю другою думкою було переживання про мій альбом.
Мені було дуже боляче, я плакала. Але Сергій дістався до цього альбому через місяць і почав збереження. У прямому сенсі ми його врятували. Але, на жаль, Сергій помер цього року, у січні. У нього не витримало серце, він дуже переживав, піклувався про свою маму, дітей. Це була дуже величезна втрата для мене.
Але я б дуже хотіла, щоб читачі все одно знали наших справжніх професіоналів, справжніх людей, бо без Сергія, Артема і всієї команди я б не змогла записати це все. Адже головною думкою після того, як я почала збирати пісні, було те, хто це все запише. Бо традиції записувати оркестри в нас немає. Для мене було важливо не просто записати оркестр, а зробити це на світовому рівні. Щоб це було не просто в масштабах України, а щоб дійсно представляло нас.
«Можна не додавати мене заради пісень, хай пісні живуть»
Вікторія Єрмолаєва: Хоч альбом «QIRIM» зараз в Криму забороняють, але ж вам пишуть з Криму. Що пишуть?
Jamala: З Криму пишуть і навіть намагаються обхитрувати Instagram. Бо коли в ньому роблять Reels з музикою з альбому «QIRIM», то такі публікації блокують. А коли люди беруть музику і не додають, що це я, тоді все нормально. І я бачу це.
- Можна не додавати мене заради пісень, хай пісні живуть.
Нехай кримчани роблять Reels, адже це сучасне просування музики. Або ж якщо на цю музику будуть робити відео для TikTok без напису Jamala, то мені буде щастя.
Мені пишуть: пишуть рецензії, висилають відео, як слухають пісні. Це для мене дуже багато важить.
Вікторія Єрмолаєва: Що ви зробите в першу чергу, коли після деокупації приїдете в Крим?
Jamala: Напевно, як співачці мені б хотілося зробити концерт. Але я розумію, що це не відбудеться одразу.
Тому перше, що мені хочеться зробити, це піти до могили моїх дідуся і бабусі. На жаль, дідусь помер вже під час окупації, і я не була на його похоронах. Тому, напевно, найперше я піду до них і розкажу їм про альбом «QIRIM». Мені б дуже хотілося, щоб вони пишалися.
Вікторія Єрмолаєва: Що особисте з вашої родини ви запам’ятали на все життя і, можливо, розказуєте вашим дітям? Казка чи колискова, чи якась народна мудрість? Можливо, кримськотатарською, можливо, ні, це неважливо. Але який елемент родинної спадщини для вас дуже цінний?
Jamala: Я співаю дітям свою колискову, яку написала українською — «Спи, мій принце». Написала я її, коли чекала на першого сина, якому зараз 5 років. Я співаю дітям колискову і кримськотатарською. Іноді вони самі співають мені перед сном рядки з «1944».
Головна наша традиція з дітьми — молитись перед сном. Ми молимось. І наприкінці арабської молитви, коли я завершую Аль-Фатіху, старший син питає, що ми будемо просити. І кожен раз це щось нове. Але починаємо ми з того, що він просить, щоб не розбомбили його дитячу кімнату, іграшки, щоб всі були живі й здорові. Я йому про це не казала, він так каже сам.
Але мені здається, що ця послідовність передає почуття наших дітей. Мої діти зараз перебувають у Варшаві з батьками чоловіка. Мені дуже сумно, коли я їх дуже рідко бачу. Але це те відчуття, які переживають наші діти (які виїхали, які тут) — всі ми так чи інакше хочемо повернути наш дім.
Читайте також: Населення Криму активніше чинить опір окупантам — ГУР
Авторка програми: Вікторія Єрмолаєва
Звукорежисерка: Юлія Соганчі
В оформленні програми використана музика кримськотатарського гурту «Bingoz», а також фрагменти пісень з альбому «Крим» співачки Jamala
Попередні випуски подкасту:
- Кримчаки без Криму: нечисленні, але нескорені
- «Зустрінемось наступного року в Бахчисараї»: якою є сучасна культура кримських татар
- Нав’язаний Московією стереотип, що «кримські татари прийшли на півострів у XIII ст.», ширився роками — історикиня
Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
За підтримки
Український Культурний Фонд, УКФ
