Вікторія Єрмолаєва
Кримчаки без Криму: нечисленні, але нескорені
Кримчаки є найменшим корінним народом Криму. Вирізняються вірою, мовою. Як і коли з’явилися на півострові, що їх об’єднує нині, чого хочуть найбільше?
Зараз на території Кримського півострова залишається майже 200 кримчаків. Решта — на материковій частині України та за кордоном. Перепис населення 2001 року засвідчив, що на той час загалом в Україні проживали 406 кримчаків. Але відтоді багато що змінилося. Частина представників народу виїхала в Ізраїль та інші країни. А після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, через вимушені переселення, представників кримчацького народу в Україні стало ще менше. Проте вони консолідуються, щоби зберегти свою культуру.
Найменший корінний народ Криму та одночасно з цим — найменш вивчений та досліджений. Проте не менш цікавий, бо з’явився багато століть тому. Вирізняє кримчаків передовсім віра: вони сповідують рабіністичний юдаїзм з кримчацькими молитовними ритуалами. Кримчацькі молитовні ритуали відрізняються від традицій юдейських течій. Вони розвивалися окремо від сусідніх спільнот і водночас взаємодіяли з ними, переймаючи звичаї один в одного. Розповідає кандидат історичних наук, виконувач обов’язків рабина у громаді консервативного юдаїзму Києва «Масорет», співзасновник Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи Юрій Радченко:
«Кримчаки є юдеями, євреїми-рабанітами. Тобто людьми, які визнають Талмуд. Єврейське населення воно було присутнє на території, наприклад, Криму, Південного Причорномор’я з І-II століття до н. е., н. е. Якщо беремо сучасні наукові дослідження, то ймовірніше усього предки сучасних кримчаків з’явилися у Криму приблизно тоді ж, як і караїми, приблизно у 14-15 столітті».
За іншими даними, найдавніший кримчацький молитовник датований ще X століттям. Частина писемних даних про народ зберігається в Росії й доступ до них закритий. Загалом, історики кажуть, що походження кримчаків — питання дуже цікаве, додає Юрій Радченко:
«Воно до кінця незрозуміле: переселенці з яких місць закладали базу всього цього. Імовірніше всього серед їхніх предків були євреї-романіоти. Це євреї з території сучасної Туреччини. Хоча говорили протогрецькою мовою. Були євреї-ашкенази, євреї-сефарди, східного типу. Це був такий коктейль євреїв-равіністів, який в фінально оформився, мабуть, у 18 ст».
Кримчаки формувались поруч з караїмами та кримськими татарами, у культурах яких є як спільні риси, так і відмінності, це впливало і на стосунки народів.
«Як явище, як культура, ця взаємодія до приєднання Криму до Російської імперії, мала свою специфіку. Ті джерела, які доступні наразі, говорять про те, що між караїмами й кримчаками було співробітництво. Кримчаків було менше. До речі, назва „кримчак“ з’являється вперше у 1859 році у документах. До цього їх називали просто „yahudiler“. Турки умовно їх розділяли на yahudiler з пейсами — це кримчаки та yahudiler без пейсів — це караїми. Була така ситуація, релігійна дискусія, і це нормально для єврейського світу, коли кримчаки (або інші групи рабанітів) та караїми між собою дискутують, хто є більше євреєм, справжнім євреєм. З іншого боку караїми, як більша, сильніша і впливовіша громада, робили протекторат кримчаками, як меншій спільноті», — говорить історик.
У період Кримського ханства кримчаки жили великими групами по всій території півострова, займались торгівлею та ремісництвом. Ставлення до них було толерантним. А з приходом Російської імперії ситуація змінилась. Кримчаків почали обкладати податком та мобілізували в рекрути російської армії. Звісно, це викликало незадоволення, пояснює Радченко:
«Чиновники сказали, а якщо ми їм дамо статус, як у караїмів, то євреї-ашкенази будуть приїжджати до Криму і записуватися до громади якраз кримчаків. Це буде таке вікно, яке дасть можливість, наприклад, ашкеназам уникати гнітючих законів, які є у Російській імперії. Бо кримчаки та ашкенази — це одна релігійна громада. Але у кримчаків був окремий свій нусах сідуру (це традиція молитви). Якраз на території от Російської імперії у 19 століття кримчаки мали фактично такий статус як і євреї-ашкенази».
Вже у 20-столітті з приходом Радянського союзу до кримчаків були застосовані такі самі репресії, які застосовувались і до кримських татар. Будь-які ознаки самоідентифікації радянська влада майже весь період існування намагалася стерти. Усіх зачепила колективізація, ліквідація органів місцевого самоврядування, тобто джамаати, та ліквідація будинків для молитов.
Слухайте також: Нас ніхто не врятує, окрім України, де гарантовані права корінних народів — Айдер Муждабаєв
Варто знати
У цей період наближалась і найстрашніша сторінка в історії народу — Голокост. Під час захоплення нацистами Кримського півострова абсолютна більшість кримчаків, майже 80%, загинули. Людей знищували через їхню віру. Масовий розстріл євреїв Криму та кримчаків відбувся у 1941 році на 10 кілометрі Феодосійського шосе у Сімферополі. Тоді нацисти розстріляли понад 18 тисяч осіб. Вбивали літніх людей, жінок та дітей. В той час як чоловіки були на фронті.
Зі спогадів журналістки та авторки Лариси Мангуплі:
«Я пам’ятаю, як ще зовсім маленькою дівчинкою, переживала цю трагедію. Вона увійшла до мене зі сльозами моєї мами. Уся її велика родина була розстріляна біля рову у Сімферополі. У перші повоєнні роки мама з Керчі приїжджала до цього рову. Там кримчаки молилися, поминали своїх рідних та близьких. Ось з того часу і живе ця сумна традиція — згадувати та згадувати».
Йдеться про т’кун — День пам’яті кримчаків, розстріляних у 1941–1942 роках. Громада відзначає його щороку.
Ось як написав про виникнення традиції т’куна Ігор Ачкіназі:
«Кримчаки, які поверталися на батьківщину після визволення Криму, дізнавалися страшну правду про загибель свого народу. Загальне горе знову згуртувало людей і нагадало їм про єдине коріння і стародавні родинні зв’язки. У містах Криму з’явилися ініціативні групи кримчаків, які вели облік людей і за необхідністю надавали їм посильну матеріальну або іншу допомогу. Так починали відроджуватись деякі елементи громади, які колись були основою життя спільноти».
У Сімферополі реєстрацією зайнявся швець з базару на прізвище Габай. У загальний зошит, який став общинним журналом, він вносив відомості про прибулих. Завдяки цьому багато родичів змогли знайти одне одного.
І якщо після Другої світової кримчакам не дозволяли свою національність навіть вписувати у документи, то в 90-і роки у народу почався період відродження та самоідентифікації. Хоча кримчаки — найменший корінний народ України, вони продовжують зберігати свою культуру та традиції. Це і релігійні обряди та звичаї, кухня і бажання бути у своїй групі.
«Нас в Криму було настільки небагато, що кожен кримчак на День народження отримував листівку із вітанням від спільноти», — розповідає представник кримчацького народу, юрист В’ячеслав Ломброзо.
А у 2004 році Сімферополі навіть з’явився Історико-етнографічний музей кримчаків, у якому відбувались культурні події, зберігаються унікальні експонати, речі побуту, книжки, статті, альманахи про кримчацьку культуру та історію. Але в Криму розвиток будь-яких культур у 2014 році зупинили окупанти.
«Чим довше є в окупації Крим, і все що там знаходиться: музеї, експонати з них, джонки (своєрідні щоденники де родини записували важливе, починаючи від рецептів і закінчуючи молитвами або казками), тим більша небезпека, що ці речі можуть вкрасти. Джонки — це дуже класне джерело, тому що з них можна зрозуміти, як розвивалася мова. Перекладено кілька таких джонок, з яких ми довідалися цікаві речі, вони є неоціненними для нас і світової культури. Окупанти можуть усе це викрасти та використати для викривлення історії, як він це любить», — говорить В’ячеслав Ломброзо.
А те, що не вдалось зберегти й раніше на побутовому рівні — це кримчацька мова. Через процеси русифікації та знищення її носіїв.
«Кримчацька мова дуже схожа на кримськотатарську мову. Деякі вчені навіть вважають, що це певний етнолект (регіональний варіант — ред.) кримськотатарської мови. Вона дуже схожа на кримськотатарську. Разом з тим, там є свої особливості, які, скоріше за все, пов’язані з певними релігійними текстами. Разом з тим, людей, які б зараз в побуті розмовляли кримчацькою мовою наразі не залишилося», — пояснює юрист.
Хоча в кримчацькій мові є дуже цікаві особливості, наприклад, як говорити у майбутньому часі.
Читайте також: Архів СБУ опублікував фотографії кримських татар, розстріляних за спротив більшовикам у 1937-1938 рр.
Знаю з дитинства
«Наприклад, у кримчаків вважається навіть граматично невірним, якщо ти говориш про майбутнє, щось в майбутньому часі, але при тому не зауважуєш, що це все ж таки залежить від Бога. Те, що відбудеться потім. Наприклад, коли я говоритиму своїм близьким про те, що, наприклад, я завтра піду на роботу,
маю після цього додати „якщо дасть Бог“ (ксмет олса). І це настільки в’їлося, що коли хтось зухвало говорить щось в майбутньому часі, мені постійно хотілося його поправити. Типу, скажи, що „якщо дасть Бог“. Або, коли людина дуже балакуча, їй кажуть „багато не говори“. І цю фразу сприймав я просто по смислу. Я не знав, що це кримчацька фраза. І були дуже цікаві історії. Коли в іншому оточенні, наприклад, в школі, садочку, коли зовсім маленький був, ти це говорив, тебе не розуміли. А ти не розумієш, що тебе не розуміють. І таких фраз було багато. До певного часу, коли був маленький, я не розумів, чому інші люди мене не розуміють», — каже Ломброзо.
В’ячеслав Ломброзо виріс у змішаній родині кримчаків та українців, але вплив кримчацької культури був сильнішим завдяки бабусі та дідусю. В дитинстві В’ячеслав думав, що фрази кримчацькою мають розуміти й інші діти:
«Був такий дуже кумедний випадок, пов’язаний з грою слів. Річ у тому, що „не квапся“ або „потихеньку“ кримчацькою буде — „яваш“. Українською чи російською — це має зовсім інше значення. Коли ти якомусь знайому чи знайомому, в дитинстві хочеш сказати, щоб він не квапився і кажеш „я ваш“, вони тебе не розуміють і дивуються».
А дідусь В’ячеслава любив розповідати анекдоти. І кожен з них називав кримчацьким.
«Сидить кримчак вдома і їсть чебуреки. Уже стільки з’їв, що йому просто стало погано. І от родина вирішує, що робити: людині погано, вона переїла. Один із членів сім’ї пропонує: викличмо лікаря. Інший: даймо йому таблетку і йому стане краще. На що той кримчак, який об’ївся, каже: „Якби у мене було місце в животі для таблетки, я б обов’язково з’їв ще шматочок чебурека“», — пригадує В’ячеслав.
Ще кримчацькій культурі притаманні майси — тобто повчальні історії. Одну з них В’ячеслав запам’ятав на все життя:
«Уявіть собі, що було два друга. Вони дуже міцно дружили між собою. Один друг дізнався, що в іншого є ворог. Такий серйозний заклятий ворог. І для того, щоб допомогти своєму другові, він один раз вночі прийшов до ворога і його вбив. Для того, щоб допомогти своєму другові. Після того він повертається до свого друга. Розповідає йому, що допоміг, вбивши ворога. На що той дуже засмутився. І сенс цієї майси, розповіді, про те, що треба остерігатися того друга, який вбив твого ворога. Бо він на це вже здатний.
Це дуже вплинуло на мене, це дуже така ціннісна майса. Це можна пов’язати з іншими речами, не обов’язково з людським життям. Має значення вчинок, а не розмір його або предмет посягання. Якщо ти, наприклад, розпорядився невласним майном, наприклад, і украв якусь скріпку. Важливий саме факт, що ти здатний на крадіжку. Це про цінності».
До речі, всі ці історії у родинах кримчаки розповідають і своїм дітям. А ще готують їм національні кримчацькі страви.
Читайте також: Після повернення на батьківщину кримські татари зіштовхнулися із татарофобією — історик
На смак і запах
Формувалась кухня кримчаків на основі їхніх релігійних переконань та звичаїв, звідти традиції: що і як правильно їсти, розповідає історик Юрій Радченко:
«Якщо ти кримчак, ти, очевидно, не будеш їсти, мабуть, на якомусь заході, де сидять караїми, де змішане м’ясне і молочне. Бо це заборонено кримчацькою галахою (правильне дотримання заповідей у будь-якій ситуації за будь-яких умов — ред.), з одного боку. Є, наприклад, певні такі реалістичні підходи в галасі. Є кошерні види, наприклад, м’яса тварин, але мають бути зарізані відповідно до галахи. Є спеціальний різник, шойхет називається. І якщо шойхет не зарізав, відповідно до правил, їсти це не можна. Таке м’ясо викидають або продають не євреям, віддають за релігійним законом».
А от які страви є суто кримчацькими, складно сказати, каже В’ячеслав Ломброзо, бо Крим хоч і прекрасний, але невеликий:
«Культурна дифузія відбувалася з усіма народами та відповідно її кухня теж дуже схожа. Тому, як будь-які близькі народи, вони час від часу борються за першість щодо використання тої чи іншої страви. Звичайні для всіх схожі назви та страви — це кубате, чоче. Чоче — це на кшталт кубате, тільки вигляді пиріжків. Це, до речі, дуже зручно, вони дуже смачні та компактні».
Та є й такі страви, яких в інших культурах нема, каже В’ячеслав Ломброзо:
«У нас є сузмія. Сузмія — це щось на кшталт пельменів, але вони посипані волоським горіхом, хлібними крихтами, политі вершковим маслом. Уявіть собі, що це таке. Я таке не бачив. Також у нас є такі страви, як кашкаши. Це маленькі-маленькі пельмені. Але вони не закриті, а такі, як вушка маленькі у томатному соусі. Дуже прикольно. Перша страва — це суп».
Цікаво, що існує книга-збірка з рецептами кримчацької кухні. Ознайомитися з оригінальними переписами національних страв можна, скачавши їх за цим покликанням.
«Десь на початку 90-х товариство кримчаків оголосили про те, що вони збирають рецепти всіх страв, які готують кримчацькі сім’ї. Я навіть пам’ятаю, як це відбувалося, тому що і моя бабуся заповняла свою частину, й інші люди. Потім це все збиралося. Робили якийсь середній рецепт з середніми інгредієнтами, і на підставі цього була створена книга, яка називається „Секрети кримчацької кухні», — ділиться історією появи збірки переписів національних страв В’ячеслав Ломброзо.
Цікаво і самобутньо звучить і кримчацька музика. У сучасному виконанні цих пісень немає, але ми знайшли записи, зроблені десятиліття тому.
«Географія проживання сучасних кримчаків дуже широка»
Спільна історія, культура та бажання зберегти своє й унікальне тримає кримчаків з усього світу на зв’язку. Наразі єдиним зареєстрованим товариством кримчаків є кримчацьке культурно-просвітницьке товариство «Кримчахлар». Воно з’явилось у Криму ще в 1989 році. Займалося питаннями збереження та відродження культури, спадщини, мови, традицій кримчацького народу. А у 2014 році така організація відкрилась і в Ізраїлі. Туди в різні роки виїжджали представники кримчацького народу. Там вони консолідувалися та організовували події.
Серед тих, хто переїхав, — кримчак Біньямін Мініч — рабин громади «Даніель» у Тель-Авіві — Яфо. Він народився і виріс у Криму, у Керчі. У 2002 році переїхав до Ізраїлю, вже 10 років не був на батьківщині. Згадує, як у 90-х родина дізнавалась про себе, шукала інформацію, хотіла дізнатись, ким є:
«Був якийсь пошук, люди об’єднувалися у місцеві громади, до яких приносили книжки, якісь рукописні речі, розказували свої сімейні історії. І ми дізналися більше, коли розмовляли з двоюрідними, з троюрідними родичами. Коли моя тітка переїхала до Ізраїлю, вони залишили багато книжок і різних речей. І ми шукали, ми дійсно хотіли дізнатися про свою історію. Тому що на початку 90-х ми не знали нічого, ми знали небагато. Старші не сильно хотіли розказувати про свою сімейну історію після Голокосту, тому що вони завжди боялися, що щось трапиться і потрібно буде утікати. Краще не знати, ніж знати. Весь час були нелякані, що щось може трапитись, і вони не розказували нам нічого».
Але, каже Біньямін Мініч, відчув свою особливу культурну та релігійну приналежність, коли познайомився з євреями інших країн:
«Не було вже відокремлених кримчацьких синагог. І тому навіть те єврейське виховання, яке я отримав, воно було дуже ашкеназьке. Тільки коли приїхав до Ізраїлю, я зрозумів, в Ізраїлі є багато, дуже багато єврейських спільнот. Не лише європейські євреї. Навіть польські та румунські євреї, вони дуже різні. А коли зустрів євреїв з Північної Африки, Іраку, Туреччини, зрозумів, що те, що бачив дідусів і бабусь, більше нагадує східних євреїв, ніж західних».
Географія проживання сучасних кримчаків дуже широка. Тому не так легко і порахувати кількість представників народу.
«Остання офіційна статистика робилася у Криму Україну у 2001 році. Це була часткова цифра, тому що багато кримчаків живуть в Ізраїлі, у США та Росії. Більшість — це або Краснодарський край, або Новоросійськ. Я думаю, що ми можемо впевнено говорити про не більше двох тисяч кримчаків у всьому світі», — розповідає Біньямін Мініч.
Та і за кордоном культура кримчаків зберігається, дітям передають знання, каже Мініч:
«В Ізраїлі я побачив вперше модель, яка дозволяє передати дітям знання. Тому що в Ізраїлі є таке слово „еда“. Еда — це можна перекласти як „громада“, але це не місцева громада, а етнокультурна, етнолінгвістична громада. Тому є євреї перські, з Ірану вони еда. Румунські євреї — вони еда. Італійські євреї — теж еда. І кримські євреї, кримчаки, вони теж еда.
Є якийсь івент, який місцева кримчацька громада, яку ми заснували два роки тому в Ізраїлі, ми працюємо у цьому напрямкові й вони бачать, що це є. Коли їхні друзі говорять про те, що їхні батьки приїхали з Криму. Наші діти ще маленькі, старшому тільки вісім. Ще довгий шлях перед нами».
А для того, аби осучаснити культуру кримчаків, треба повернути своє. Після деокупації Криму, приїхати на історичну батьківщину та доторкнутись до того, що лишалось в окупації, говорить Мініч:
«Хотілося б приїхати з візитом. Бо я думаю, що є ще багато спадщини, яка не була досліджена. І навіть якщо кримчаки не повернуться до Кримського півострова масово, безумовно, дуже важливо зберегти цю спадщину у якійсь формі. Не тільки у формі музею, який співає про те, що було, але і про те, що розкаже та покаже, що існує сьогодні».
Тож після деокупації варто обов’язково заїхати в Сімферополь у музей кримчацької культури, та й не тільки. Поки це у майбутньому.
Читайте також: «Qırım, а не якась там Таврида»: про три корінні народи України з батьківщиною у Криму
Авторка програми: Вікторія Єрмолаєва
Звукорежисерка: Юлія Соганчі
Обкладинка: Катерина Юркова
Фото у студії ГР: Мар’яна Чорнієвич
В оформленні програми використана музика кримськотатарського гурту «Bingoz».
Попередні випуски подкасту:
- «Зустрінемось наступного року в Бахчисараї»: якою є сучасна культура кримських татар
- Нав’язаний Московією стереотип, що «кримські татари прийшли на півострів у 13 ст», ширився роками — історикиня
Проєкт створений за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
За підтримки
Український Культурний Фонд, УКФ
