Олександра Єфименко
«Qırım, а не якась там Таврида»: про три корінні народи України з батьківщиною у Криму
Автор
Мечеть у Бахчисараї/Фото: Олександра Єфименко1x
Прослухати
--:--
--:--
Україна є однією із понад 70 країн у світі, в якій проживають корінні народи. В Україні є три корінних народи і всі вони походять із Криму. Ідеться про караїмів, кримчаків і кримських татар. Найбільш чисельний із них — кримські татари.
За останнім повним переписом населення, що відбувся у 2001 році, в Україні на той момент мешкало близько 250 тисяч громадян, які ідентифікували свою національність, як кримські татари. Згідно з тим же переписом, караїмів в Україні було близько 1200 осіб, а кримчаків — найменш чисельного корінного народу, який і досі залишається таким, близько 400 осіб. Ці числа можуть не відповідати дійсності станом на 2023 рік.
Згідно зі Всесвітнім атласом мов від ЮНЕСКО, і караїмська, і кримськотатарська, і кримчацька мови мають статус «на межі зникнення». Коли, наприклад, українська мова має статус «безпечний».
9 серпня відзначається Міжнародний день корінних народів. Це історії трьох їхніх представників. Жоден із цих людей не живе зараз на своїй батьківщині, в Криму
Кримчаки. «Малочисельні, але нескорені»
В’ячеслав Ломброзо — юрист із Сімферополя кримчацької національності. Зараз він мешкає у Львові, виїхав з півострова з початком окупації. Він розповідає, що кримчаки — малочисельний тюркомовний народ, який сформувався у Криму. Більша частина народу сповідує юдаїзм. Він розповідає, що побут і кухня кримчаків мало чим відрізняються від побутових традицій кримських татар, в них схожа національна кухня, елементи національного вбрання і, навіть, мова. Але про декілька унікальних традицій кримчаків, В’ячеслав розповів.
Наприклад, кожна кримчацька родина мала в будинку джонку — родинний щоденник, куди господарі записували рецепти, народні казки, приказки і прислів’я, а ще молитви. Молитви були, зокрема, кримчацькою мовою, хоча іудеї, зазвичай, моляться на івриті.
Також спільнота опікувалася незаможними. Двері кагалу (молитвений дім кримчаків — ред.) ніколи не зачинялися.
«Більш заможні люди, які могли собі це дозволити, звозили в кагал харчі, речі і не зачинялися двері вночі для того, щоб людина, яка потребує, але соромиться цього, могла вночі зайти, взяти те, що їй потрібно і піти непоміченою. Це таке тонке відчуття необхідності зберегти людську гідність і ця традиція притаманна кримчакам», — розповідає В’ячеслав.
Читайте також: Нав’язаний Московією стереотип, що «кримські татари прийшли на півострів у 13 ст», ширився роками — історикиня
Після того, як у ХХ столітті в Крим увійшли більшовики, вони забрали в кримчаків всі релігійні споруди і, готуючи цей матеріал, я не знайшла жодної світлини кагалу в Криму, який зберігся б до сьогодні. Ознаки соціальної взаємодії в народі прийняли нові форми, так необхідні речі і їжу збирало Кримське республіканське культурно-просвітницьке товариство кримчаків, зазвичай, це відбувалося з якогось приводу, але піклування про кримчаків у скрутному фінансовому становищі прийнято в цьому народі.
«Є така в нас цікава традиція, кожен кримчак на свій день Народження отримує вітальну листівку від цього товариства. Уявіть собі, щоб кожен українець отримував від українського парламенту, наприклад, подібне привітання. Таким чином, нам ніби казали: «Хоч нас і мало, але ми один одного знаємо і один про одного пам’ятаємо». Такий метод консолідації кримчаків», — каже В’ячеслав Ломброзо.
«До Другої Світової війни у Криму проживало близько восьми тисяч кримчаків, переважно в Qarasuvbazar (Білогірськ — ред.) Символом свого народу кримчаки вважають герб Білогірська. З часом, частина кримчаків переїхали до Aqmescit (Сімферополь — ред.), в економічний центр півострова.
Після того, як у Крим зайшли нацистські війська, з 11 до 13 грудня 1941 року, вони розстріляли 80% кримчаків, через те, що ти сповідували юдаїзм: «в них же була політика голокосту і вони з’ясовували, хто тут єврей.
Кримчаки є іудеями, але не є євреями, ми ідентифікуємо себе, як окремий народ. Кримчаки намагалися довести це, але все було марно», — говорить В’ячеслав.
Копія одного з таких наказів на світлині.
Декілька діб кримчаків тримали у в’язницях півострова, а потім стратили всіх. Більшість вбили в 10 кілометрах від Сімферополя. «Одразу після деокупації півострову, на місце масової страти прийшли кримчаки, яким вдалося вижити і побачили жахливу картину, коли кістки стирчали з землі і вони самотужки проводили процедуру захоронення вбитих».
Вижити вдалося тим кримчакам, які або пішли на фронт, або преребували за межами Криму, або, як родина В’ячеслава, виїхали з Криму через Керченську потоку. Тоді режиму потрібні були місцеві з робочими професіями, а прапрадід В’ячеслава був бляхарем. Зараз В’ячеслав живе у Львові з 2014 року, напочатку повномасштабної війни він був вимушений евакуювати свою родину, дружину і двох синів закордон. Він, як представник корінного народу Криму позбавлений своєї батьківщини десятий рік поспіль. З Криму у Львів, В’ячеслав забрав вишивки своєї бабусі.
Кримські татари. «Ніби, я знову вдома»
Ельмаз Акімова — активістка і громадянська журналістка. Вона виїхала з півостріва на початку 2023 року. Весь час окупації, Ельмаз займалася висвітленням порушення прав людини на півострові в якості громадянської журналістки. Ельмаз — кримська татарка, представниця корінного народу України, який історично сформувався в Криму.
Це — тюркський народ, більша частина якого сповідує іслам. Кримські татари мають свої традиції, кухню, мистецтво. Наприклад, національний орнамент кримських татар – «örnek» у 2021 році був внесений до списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.
Про національні особливості кримських татар найбільше інформації з усіх трьох корінних народів Криму. Але Ельмаз розповіла про найулюбленішу свою традицію — «arefe künü», що в перекладі з кримськотатарської означає дослівно «напередодні свята». За день до початку мусульманських свят, коли кримські татари закінчують тримати оразу (піст), відбувається ця традиція. Вона полягає в тому, щоб готувати ароматну їжу на свята і відкривати вікна, щоб аромат їжі виходив з дому, ніби огортаючи собою будинок.
«Ми щось смажимо, випікаємо. У нас кажуть qoqu çıqarmaq, це значить виводити аромат з дому. Коли я жила в Криму, ми з мамою готували чібереки або янтики, батько готував плов. Потім все це ми розкладали по тарілках і йшли пригощати сусідів. Коли я була маленька, обожнювала цю традицію. Особливо, коли не було мобільних телефонів. Просто приходили з тарілками запашної їжі і кричали під воротами сусідів, щоб ті виходили і зустрічали гостей», — розповідає Ельмаз.
Зараз Ельмаз живе в Ірландії, і цього року вперше на свята була не вдома, і попри це, в останній день посту вона приготувала кураб’є (печіво) за рецептом своєї бабусі і пригостила знайомого кримського татарина, який живе по сусідству з нею.
«Він із Бахчисарайського району. І ми з ним взагалі, можна сказати, не знайомі. Ми спілкувалися двічі, але я знала, що він живе по сусідству. Я йому написала, щоб він підійшов і просто передала йому тарілку. Мені було так приємно зробити це, ніби я знову вдома. І йому було дуже приємно, тому що він теж далеко від дому. Ми всі такі розпорошені зараз по світу, але нас, кримських татар,об’єднує така традиція».
Родина Ельмаз, як і родини всіх кримських татар, які на момент 18 травня 1944 року знаходилися в Криму, була депортована. У травні 1944 року за наказом Йосипа Сталіна з півострова виселили весь кримськотатарський народ. Людей звинуватили в «допомозі нацистському режиму» і примусово з 18 по 21 травня вислали до Середньої Азії та на Урал.
За офіційними даними було депортовано близько 200 тисяч людей. Згідно з даними Національного руху кримських татар, ця цифра вдвічі більша — 423 100 осіб. У депортації загинули 46% кримських татар. Наприклад, як прадідусь Ельмаз, який помер у місцях висилки в 37 років.
«Мій покійний дід із маминого боку був депортований, коли йому було шість. А бабусі, його майбутній дружині, на той момент було чотири роки. Її сестра захворіла і померла в дорозі, дівчинку звали Гульнар. Це була наймолодша сестричка моєї бабусі. Вже в місцях вигнання бабуся познайомилася з дідусем. Там вони одружилися і повернулися в Крим, але їхнього будинку вже не було».
Двоповерховий будинок дитинства бабусі Ельмаз і двоповерхову мечеть зрівняли з землею. Через декілька років, на фундаменті зруйнованої мечеті побудують нову. Ельмаз каже, що коли жила в Криму, часто їздила туди. А ще, в родинних архівах вона знайшла світлину будинку її бабусі і мечеть поруч із ним.
Ельмаз Акімова була вимушена виїхати з Криму, тому що залишатися на півострові для неї було небезпечно. З собою вона взяла блакитний прапор із золотою тамгою — національний символ кримськотатарського народу, джезве — посуд для заварювання кави і кавовий набір. Його Ельмаз подарували дружини політв’язнів Нарімана Джеляла і братів Ахтемових.
Вона розповідає про свій Крим дуже докладно, використовуючи історичну топоніміку кримських назв селищ і міст.
«Це важливо, повернути Криму його історичні кримськотатарські назви. Все, що робив Радянський Союз, а зараз і Російська Федерація — знищував наш народ всіма можливими способами. В тому числі і перейменуванням. Але важливо зазначити на державному рівні України, що Крим — це Qırım, а не якась там Таврида, як вони люблять розповідати», — говорить Акімова.
По важливість історичної топоніміки в своїх інтерв’ю говорили всі герої матеріалу. В цьому тексті я використала автентичні назви Криму, такими, якими вони були до того, як тоталітарні режими почали знищувати корінні народи і будь-які згадки про них.
Читайте також: «Зустрінемось наступного року в Бахчисараї»: якою є сучасна культура кримських татар
Караїми. «Знаємо, що повернемося»
Олена Арабаджи — голова ГО «Спілка караїмів України», караїмка за походженням. Представниця корінного народу України, який утворився у Криму. Караїми — тюркський народ, сповідують караїмізм (релігія, що поєднує в собі риси юдаїзму, християнства та ісламу, ґрунтується на Старому Заповіті). Про улюбені традиції свого народу Олена розповідає так:
«Для караїмської родини важлива ця традиція гостинності. Коли до нас приходять гості, в першу чергу ми маємо нагодувати їх, а потім вже розмовляти. Ця традиція гостинності, вона передаються з покоління в покоління. У караїмів є своя унікальна, притаманна тільки цьому народові страва. Це — караїмський пиріжок. І це не просто тісто з м’ясом. Це цілий ритуал його виготовлення в караїмських родинах: коли господиня робить тісто, діти на кухні спостерігають за процесом. Господар будинку відкриває пиріжки, які закутані тканиною, після приготування. Першим обов’язково куштує гість», — розповідає Олена.
Усе ХХ століття для караїмів стало чорною сторінкою в історії цього народу, говорить Олена. Вона роз’яснює, що події Жовтневої революції і початок громадянської війни стали переламними для караїмів і 50% народу емігрували зі своєї батьківщини.
«Це був дуже самодостатній народ Криму, зі своєю освітою, з власним матеріальним статком. Караїми служили офіцерами, вони були відомими лікарями. Вся історія медицини у історії Криму пов’язана з караїмськими прізвищами. Далі розпочалася радянська асиміляція, якщо ви подивитесь у паспорта караїмів СРСР, там не вказана така національність, як караїм», — говорить Арабаджи.
Читайте також: Репресії та діти без батьків: як Росія 9 років розділяє родини у Криму (фоторепортаж)
Олена брала участь у розробці законопроекту «Про корінні народи України», який був підписаний у 2021 році. Цей закон дає чітке розуміння, на що можуть претендувати корінні народи в Україні і чим відрізняються корінні народи від національних меншин. Вона вважає, що для того, щоб поліпшити становище і підтримати розвиток корінних народів в Україні, достатньо на державному і місцевих рівнях, дотримуватися вимог цього закону.
Олена не жила в Криму до війни у 2014, вона — з Мелітополя. Зараз, через окупацію її міста, вона була вимушена переїхати в Німеччину:
«Ми знаємо, що ми повернемося. Це, навіть, не обговорюється», — каже вона. І ділиться: у вимушену еміграцію взяла з собою феску — жіночий головний убір національного костюму караїмок.
У караїмів також є свій, характерний для цього народу, національний символ. Це — прапор, полотно з трьох кольорів: блакитного, білого і жовтого.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
