Аліна Сарнацька
«Падав від виснаження»: капелан про бої на сході України
Інтерв'ю
Розмова з добровольцем Дмитром про капеланство та військову службу.
Ведучі1
Гості1
Авторка подкасту — сержантка ЗСУ, медикиня Аліна Сарнацька. До повномасштабного вторгнення — аспірантка із соцроботи та менеджерка громадської організації.
Про шлях до армії
Аліна Сарнацька: Коли ти прийшов в армію?
Дмитро: Прийшов у 2014 році, але це була не зовсім армія, а добровольчі формування. Офіційно до складу збройних формувань (але не Збройних сил) мене зарахували у вересні 2014 року.
У 2015 році, скажімо так, закінчив. Потім жив звичайним цивільним життям з 2015 року. 24 лютого 2022 довелося знову взяти зброю до рук.
Аліна Сарнацька: Де ти працював в проміжку до армії?
Дмитро: У 2013 році я закінчив юридичну академію в Одесі. У 2013-14 роках недовго пропрацював цивільною людиною. Це була виконавча служба. Спочатку був волонтером, а потім виснажився, як це буває в громадському секторі. Я сам херсонський, і ми займалися супроводом реформи деінституалізації.
У 2018 році переїхав до Києва. Потім працював у Міністерстві у справах ветеранів помічником пана Олександра Терещенка — це герой Донецького аеропорту 2014 року. Також займався в одній громадській організації аналітикою у сфері воєнних злочинів Росії щодо Криму.
Про бойові дії на початку повномасштабного вторгнення
Аліна Сарнацька: Чому пішов в ТрО?
Дмитро: Зранку 24 лютого 2022 року мене розбудили ракети. Київ в перший день не оминуло. Я прийшов до Святошинського райвійськкомату приблизно опівдні, а ввечері нам почали роздавати зброю.
- Я обмежено придатний. Сказав хлопцям, що можу бігати, але можу не витягнути велике навантаження. Мене запхнули в ТрО — поняття не знали, що воно.
Аліна Сарнацька: Потім ти знатно повоював.
Дмитро: Трохи побігав, виходить. Боюсь вживати щодо себе слово «воював».
25 лютого нас кинули в район Стоянки. Там підірвали міст, і були там підрозділи, які підсилювала моя піхотна рота. У перший день там не було навіть гранатометів. 25-26 лютого вже перли колони — вони йшли зі сторони Макарова в напрямку Києва. Потім нас пізніше кинули в Ірпінь.
А на початку червня — на схід. Там уже трохи поносило: від Лисичанська, в Сіверськ, поблизу Соледара, Бахмута. Потім був Ізюм та станція «Дворічна».
Читайте також: «Кожен підбитий танк рятує життя»: як воюють протитанкісти сил тероборони
Про найтяжчий етап на війні
Аліна Сарнацька: Той період, коли ви були на тому боці річки?
Дмитро: Був найтяжчий період, коли ми перебували у бойових умовах. Це була зведена рота. Я воював в 131 батальйоні 112 бригади. Ми вийшли на схід зведеною ротою, така була практика.
Наша рота була «пожежниками». Тобто з одного кінця нас перекидали на інший, і ми на своїх маршрутках героїчно десь переміщались, щось закривали.
Нам поставили завдання утримувати невеличкий райончик. Так сформувалась лінія, що ліву сторону тримали ми, а праву — росіяни. Там був підірваний міст, і ми мали по ньому йти й утримувати невеличку ділянку лісу.
- Подекуди відстань між нашою ротою та ворогом була до 50 метрів, а розділяла нас невидима лінія.
Ми утримували той шматочок лісу, і хлопці там тримаються досі. Забезпечення, логістики не було, все було на власних плачах. Рота була недобита: максимум мали 1-2 NLAW (шведсько-британський протитанковий комплекс малої дальності — прим. ред.).
Не було води, на своєму гробу носили бойові комплекти. Тяжеленько було. Ми не скаржилися і, може, до місяця ми там сиділи. Ми не могли там закопатись, тому що на 30-сантиметровій глибині вже була вода — це низина поблизу річки. Тому копались або мінімально, або за деревами ховались. Ніби ми з завданням впоралися.
Читайте також: На короткому відрізку фронту за день росіяни втрачають до 120 солдатів — Юрій Федоренко
«Я впав від виснаження та не міг стояти на ногах»
Аліна Сарнацька: Ви носили собі воду і їжу пішки вбрід через річку.
Дмитро: Так. Там канати з одного боку й з іншого. Міст «склався», тому спочатку варто було йти по одній стороні моста, потім спускатися до втопленої частини мосту і там переходити річку. Потім по тросах підійматися нагору і йти до своїх позицій.
Аліна Сарнацька: Скільки в тебе було їжі на день?
Дмитро: Я взагалі людина запаслива. Ми банку тушкованки на день ділили на двох іноді, нормально. Я ще з собою трохи притягнув. Я там не так вже й довго був — до 10-12 днів.
Потім уже наших хлопців якось туди перекинули, бо стало трохи легше. Але я вже з ними не був, тому що мене відвезли — я впав від виснаження й не міг стояти на ногах.
Аліна Сарнацька: Після цього ти пішов в капеланську службу?
Дмитро: Мене застав дзвінок в «Лісовій поляні», коли я лежав. Мені запропонували спробувати себе в такому амплуа — мініменеджером капеланської служби. Я погодився й був відряджений до капеланської служби.
Про капеланство
Аліна Сарнацька: Що роблять капелани?
Дмитро: Це дуже популярна практика у світових країнах, коли є капелани, які задовольняють духовні потреби військовослужбовців. До повномасштабного вторгнення ми мали капеланів, які між собою об’єднувались, їздили на передову, але вони не були військовослужбовцями в системі Збройних сил.
Зараз же вони є чинними військовослужбовцями. Вони не є комбатантами, адже за законом капелан не має носити зброю — він задовольняє духовні потреби. Зараз на кожен батальйон має бути по капелану. Відповідно, свого капелана має кожна бригада. Принаймні така система в силах ТрО. В інших силах так само.
- Капелан, в першу чергу — друг, побратим. Капелан — це про емоцію, враження, підтримку, допомогу.
Також капелан фактично є помічником комбата або комбрига. Він є вхідним до того, щоб доносити ту чи іншу інформацію, яка відбувається в підрозділі, й вирішити ті чи інші питання. Тому, в першу чергу, він помічник, друг, товариш і брат.
Аліна Сарнацька: А ще капелани займаються загиблими. Соціальним супроводом сімей поранених і загиблих. Тобто вони ще несуть на собі роботу соціального працівника.
Дмитро: Так. Принаймні у нас так побудована робота. Наприклад, виряджання дітей до Литви. Аліна (Сарнацька — прим. ред.) в тому числі займалась цими дітками — відряджала їх до Литви на оздоровлення. Це діти з-поміж членів сімей загиблих, зникли безвісти.
Десь капеланська служба може так не працювати.
Аліна Сарнацька: А ще капелани розгортають каплички прямо біля лінії фронту — там, де перебуває батальйон. Наш капелан робив капличку за 5-7 кілометрів до лінії фронту, в підвалі при медслужбі.
Дмитро: Капелани дуже часто є волонтерами для власного підрозділу. Я знаю моменти, коли капелан прийшов і навіз хлопцям за перші тижні 2-3 автівки. Тобто людина займалась волонтерством професійно, мала контакти за кордоном. Тобто для хлопців це не тільки духовна підтримка, але і чисто суттєва, у бойових діях.
Читайте також: Військові капелани в Україні ніколи не будуть ідеологами-пропагандистами — Андрій Зелінський
Як стають капеланами
Аліна Сарнацька: Я ще зустрічалася з капеланами біля фронту, у різних стабпунктах. Але це були волонтери-капелани. Тобто є ще волонтерська організація капеланів, які не доєдналися до війська. Але вони їздять, возять. Я зустрічала тих, хто приїжджає на стабпункти та привозить їжу, каву, чай в термосах. Як це пов’язується між собою?
Дмитро: Є Державна служба з етнополітики та свободи совісті. Якщо якийсь військовослужбовець або священник хоче стати капеланом, то він повинен мати духовну освіту і бути, умовно кажучи, акредитованим у своїй релігійній громаді. Це і Православна церква України, і УГКЦ, і римо-католики, різні протестантські громади. В капеланській службі Сил ТрО також є імам.
Якщо капелани хочуть стати військовослужбовцями Збройних сил України, то йде погодження мандата з боку держави, і тільки після його отримання йде подання документів щодо присвоєння капеланам первинного офіцерського звання. Якщо вони ще не є офіцерами. Тоді вони стають капеланами у підрозділах.
Ті капелани, про яких ти говорила — нештатні. Для теперішніх Збройних Сил України вони є просто волонтерами.
- З прийняттям закону про капеланство, ми вважаємо капеланами тільки тих, хто є в системі ЗСУ, має мандат, акредитований державою, і перебуває безпосередньо в бойовому підпорядкуванні командира батальйону, бригади тощо.
Як я казав, капелани в системі ЗСУ не носять з собою зброю, у них є помічник. Помічник — це, в першу чергу, захисник. Він може бути водієм, товаришем, братом — він з капеланом не розлучається. Капелан не може копати, ходити в наряди. Він виконує душпастирську функцію у своєму підрозділі (це духовне керівництво ввіреної йому пастви — прим. ред.).
Читайте також: Статус військовослужбовця дозволяє капелану бути поруч із тими, кому він служить — Зелінський
«В армії будуть всі»
Аліна Сарнацька: Що таке воїн, по-твоєму?
Дмитро: Людина, яка здатна захистити, взяти на себе цей обов’язок, стати поряд з іншими на захист того, що йому рідне: сім’ї, будинку, міста, громади, України.
Аліна Сарнацька: Ти воїн?
Дмитро: Тяжко себе так назвати, але часто я у свою адресу чув таке слово. Я соромлюся говорити таке слово щодо себе.
Аліна Сарнацька: Якщо нас десь слухає хлопець, схожий на тебе, і думає піти в армію, то що ти йому скажеш?
Дмитро: В армії будуть всі, тому що наший і російський мобілізаційний ресурс неспівмірні. Треба робити на тому місці, де ти є, те, що ти можеш.
- Іти в армію треба. Так чи інакше це дійде до всіх. Відсидітись від війни не вийде. Ворог буде воювати до останнього. У нього неспівмірно більше ресурсів: від людських до економічних. Його промислові заводи, виробничі потужності перебувають поза межею досяжності нашої артилерії, авіації, наших ракет. Він буде все більше мобілізувати людей.
Тому війна — це, в першу чергу, про мобілізацію ресурсів. Вона не омине всіх, і краще до неї бути готовими. Треба вміти і накласти турнікет, і проповідувати ідею Української Самостійної Соборної Держави, популяризувати українську мову і те, що єднає й робить нас міцнішим як державу, як націю.
Аліна Сарнацька: Якщо дуже коротко, за що ти воюєш?
Дмитро: За Українську Самостійну Соборну Державу.
Читайте також: Відсидітися, мовляв, «це не моя війна», не вдасться — Владислав Дутчак
Попередні випуски подкасту:
- У мене на рукаві кримськотатарський стяг, з яким ми виходили у 2014 під Раду міністрів — Комбатант
- Найбільше боюся перших виборів після перемоги, страшно, що все прос*еться — офіцерка
- Я точно фонитиму в аеропортах: частина уламків залишилася у мені після поранення — доброволець Євбаз
- Відчуваю провину, що у 2014-му році не пішов воювати — військовий лікар
- «Боюся загинути, а на мені — старі подерті труси» — військова лікарка
- Це перша війна, де так багато відкритих ЛГБТ-військових — тактичний медик Боря
- Діставши 14-річну Софію з-під завалу, почула: «Можна я вже вмру»: історія військової
- Росіяни крили звідусюди, снаряд застряг за авто, яким вивозив поранених — доброволець Регбі
- Про зарплату в IT і в ЗСУ, побут піхотинців, першу зброю: інтерв’ю з програмістом, який пішов воювати
- Варто готувати нашу державу до того, що ця війна на роки — доброволець Сергій Гнезділов
- Я воюватиму стільки, скільки треба — медикиня в батальйоні морської піхоти Ярина Чорногуз
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
