facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

У мене на рукаві кримськотатарський стяг, з яким ми виходили у 2014 під Раду міністрів — Комбатант

Розмова з військовослужбовцем Комбатантом. Він — з Криму, на фронті — з перших днів повномасштабного вторгнення. До цього був актором, працював в ІТ.

У мене на рукаві кримськотатарський стяг, з яким ми виходили у 2014 під Раду міністрів — Комбатант
1x
Прослухати
--:--
--:--

Аліна Сарнацька: Коли військові в Twitter хлопчики не постять свої голі фотки для зборів, то мені здається, що вони не дуже гарні. Ти дуже гарний, чому не постиш?

Комбатант: Завжди відповідаю на таке, мовляв, ви не розумієте, за що боретесь.

Мені не бажано якось публікувати свої фотографії, просто через те, що є певні обставини. У мене вся сім’я — в Криму.

«Зараз я просто гранатометник»

Аліна Сарнацька: Розкажи, коли ти прийшов в армію, як це сталося?

Комбатант: Насправді, все життя був дуже-дуже далекий від армії. Не мав ніякого відношення до армії, до війська. Вперше стикнувся з армією 25 лютого 22-го року, на наступний день після повномасштабки. Ми з чотирма друзями зібралися і прийшли, записалися в ТРО. Були одним з останніх, кого запустили ще в той день. І отак ми всі разом служили. Зараз нас залишилося троє. Що буде далі, не знаю.

Аліна Сарнацька: Далі, як це що буде? Ми переможемо. Москва згорить, Росія розвалиться. Так, ми знаємо, що буде далі.

Як тобі служиться у твоєму батальйоні?

Комбатант: Я ніколи не шкодував через те, що прийшов сам в ТРО. Як би це не звучало насправді серйозно. Мені реально пощастило через те, що 25 лютого разом з нами потрапили чудові люди. У нас формувався дуже класний колектив. Всі люди розуміли, навіщо вони прийшли. У нас не було аватарів, не було випадкових людей. Власне, саме через цей колектив я дуже довгий термін тримався за ТРО. Я пишаюсь тим, що я служив і служу зараз в ТРО. Через те, що я можу пишатися тим, що наш підрозділ не залишив позиції. Ми виконали бойові задачі, які нам ставили. Колектив наш зберігся і всі ці люди, вони просто чудові насправді.

У нас настільки різні люди, і АТОвці, і абсолютно цивільні люди. Найкраще було напочатку. У нас командирів набирали з нашого середовища. Тобто це люди такі самі, цивільні. У них нема затягів військових, нема статутчини, і це насправді плюс.

Перший запис військовому квитку, який отримав вже після того, як потрапив, звісно, в ТРО — водій. Заповняли штатку просто, по факту. З першого дня я був стрільцем, помічником гранатометника, а зараз я просто гранатометник.

Аліна Сарнацька: Яке в тебе зараз звання? Ти сержант?

Комбатант: Солдат. Я був, є і я сподіваюся, що закінчиться війну солдатом. Я не хочу звання. Я дуже радий, я це зрозумів уже після того, як ми були на Донбасі, я дуже радий, що я несу відповідальність за себе і можу нести відповідальність за свій колектив, за його добробут, за його безпеку тощо. Я не знаю, як би я дивився в очі людям, яких я мав би реально відправляти на суїцидальні якісь задачі, наприклад. Це може звучати як те, що я боюся якоїсь відповідальності. Я не вважаю так.

Я краще буду служити солдатом, бо я знаю, що за себе я точно зможу відповісти. І за свій гранатомет.

Аліна Сарнацька: Яке у нього чи неї ім’я?

Комбатант: Ім’я, якщо в неї буде, в цієї труби, клятої, то тільки після того, якщо вона щось спалить.

Аліна Сарнацька: Ага, то ж це все-таки дівчинка. І ти з нею спиш?

Комбатант: На щастя, поки ми тут, ні. Але коли на позиціях, коли був помічником гранатометника, наш гранатометник завжди всюди має бути з трубою. Звичайно.

Аліна Сарнацька: Я якось у пораненого гранатометника намагалась видряпати з рук гранатомет. У лікарнях біля лінії фронту на вході зазвичай висить така надрукована на принтері папірка: «Зі зброєю, гранатами та набоями госпіталізуватися не можна». Я йому пояснювала, що його навіть з автоматом не візьмуть, не то що гранатометом.

Комбатант: Для мене танкісти — це окрема каста. Коли танкісти розповідають, як незручно в тому танку, і як в них просто сяє обличчя при цьому,

для мене це якісь скажені люди. Окрема каста для мене — це інженери-сапери, бо там теж люди просто вибухові, не знаю, своєю харизмою. Як вони радіють, коли щось вибухає, як вони очікують цього вибуху — це прямо окрема тема. Так само гранатометник для мене в піхотному підрозділі — це теж окрема така невеличка каста. Мені комфортніше завжди знаходитися з гранатометником, бо я знаю, що в разі, якщо на мене щось виїде, там просто виповзе якась, не знаю, «гусянка» чи ще щось, я можу хоч щось зробити. Звичайний стрілець цього не зможе, тому я за цю трубу чіпляюся до останнього.

Аліна Сарнацька: Я медик роти РВП (рота вогневої підтримки — ред.), тому я тебе чудово розумію. Я люблю стріляти за АК, але гранатомет — це просто кайф. Мій перший постріл був разом з капеланом, він теж стріляв вперше. Ми відстрілялись, і капелан такий стоїть і каже, що це зброя Бога. І це був кайф. Я спочатку дуже боялася, бо виглядає це все так, ніби в нього має бути надзвичайна віддача в того гранатомета, що його має аж виривати в мене з рук. І мені кажуть, ні, він стоїть на місці, бо це труба. Думаю, брешуть. Струмінь вогню в нього, що здається, що його важко втримати. І потім я стріляю з нього, а він реально стоїть на місці.

Комбатант: РПГ насправді дуже примітивна зброя, але, як не крути, вона — ефективна.

«Український та кримськотатарський народ не вивчили уроки історії»

Аліна Сарнацька: В тебе на рукаві прапор кримських татар?

Комбатант: Це наш національний прапор, з яким ми виходили колись у 2014 році під Раду міністрів Криму. Це прапор, який використовуємо завжди на заходах, пов’язаних з кримськими татарами. На ньому можна побачити наш національний герб. Це тамга роду Гераїв. Це як Тризуб, тільки кримськотатарська тамга.

Кримськотатарський прапор. Фото з відкритих джерел

Аліна Сарнацька: Чи знаєш кримськотатарську?

Комбатант: Ні. Кримськотатарська мова вмирає дуже-дуже активно. Вона зараз внесена в реєстр мов, які є в критичному стані. На сьогодні стан мови приблизно такий, що люди 60-70+, вони знають її, розуміють і можуть нею спілкуватися. А молоді покоління, люди 35-40 до 50-55 років розуміють, але спілкуються з деякими проблемами. А молоде покоління, за винятком проактивної частини молоді, дуже погано розуміють і дуже погано спілкуються. Я розумію, але у мене немає практики.

Аліна Сарнацька: Я бачила в Twitter активісток двох кримськотатарських, які роблять різні заходи. Одна з них робить озвучку чи субтитри до фільмів кримськотатарських і організовує перегляди фільмів. Як ще ти підтримуєш культуру?

Комбатант: Я, на жаль або на щастя, я не про культуру. Я цілеспрямовано її ніколи не вивчав. І через це я більше фанатію від історії, від подібних таких штук. Я не про культуру. Я не зможу розказати, що культура — це ядро, без якого неможливо жити. На щастя, я думаю, що ні. Тому що якщо люди, які активно дуже вивчають будь-яку культуру, вивчали б натомість якісь історичні події, це стосується не тільки кримських татар, а й до українців. Якби українці фокусувалися певний проміжок незалежності України саме невивченій історії своєї держави, думаю, до цієї війни ми були б підготовлені набагато краще. Український народ не вивчив уроки історії. Для мене досі загадка, чому в 10 статті Конституції у нас досі відокремлена російська мова, якій ми маємо нібито забезпечити використання тощо.

Ніби до цього не було декількох сторіччя винищення української нації, державності. Якби люди фокусувалися саме на уроках історії, вони просто б розуміли, хто бро, а хто не бро. Але ми при цьому дуже активно розвивали культуру. Такі самі були проблеми у мого ж народу.

Аліна Сарнацька: Який в тебе улюблений герой кримськотатарський?

Комбатант: Однозначно — історичні особистості. Звісно, це Хаджі Герай, перший кримський хан. Це, власне, засновник кримськотатарської державності, який, до речі, носив титул «Страж українських земель». Цей титул йому надав польський король за те, що кримські татари відбивали набіги орди на території українських земель, які були на той час у складі Польського королівства.

Я завжди чую такі наративи, що «а от татари там робили набіги» і тому подібне, а коли людям розповідають, що татари воювали з ордою, і в 1502 році кримське ханство знищило орду, у людей невеличкий дисонанс в голові. Ще можу відокремити, це Менґлі Герай, син якраз Хаджі Герай хана, бо він був дуже активною особистістю. Він зміг розвинути все те, що залишав батько по собі. Газі II Герай, у нього прізвисько було Бора, тобто Буря. Через те, що він був дуже талановитим воїном, і він, як ніхто інший, розумів, що саме необхідно в цей проміжок часу для кримського ханства, як треба його правильно розвивати.


Читайте й слухайте також: Нав’язаний Московією стереотип, що «кримські татари прийшли на півострів у 13 ст», ширився роками — історикиня


Де працював до армії?

Комбатант: Одна з найулюбленіших робіт — це робота артистом ще до окупації Криму. Яким саме? Жива скульптура, театр на дибах, мікромагія тощо. А потім 2014 рік, виходимо всі разом під Раду міністрів Криму. Після цього, звісно, що ми всі «екстремісти». Зараз за те, що люди колись виходили, отримують в Криму строки строгача 17, 19, 21 рік. Буквально нещодавно посадили людей на 19 років. І стає зрозумілим, що в Криму мене або вб’ють, або посадять. Батько мене відправляє сюди, в Київ. Берусь за будь-яку роботу, бо тоді ще були часи, коли «квартиру кримчанам і людям з Донбасу, з донецькою пропискою, не даємо». Багато було випадків, коли ти вже домовився, все, ти подобаєшся хазяйці квартири, ти приходиш, кажеш, все, я буду вас тут жити, буду платити ось гроші. Питань нема, можна ваші документи подивитися. Кримська прописка. «Ви знаєте, у нас ще перегляди, ми потім вам потелефонуємо».

Така сама ситуація була з роботою. Я працюю у торгівлі. Лише за два роки до повномасштабки, переходжу в IT-сферу. Мав переходити в відділ тестування. Я ніколи не кидав роботи артистом, навіть після того, як прийшов сюди, я ще працював артистом. Я не буду називати сам цей театр, бо він зараз працює з державними установами. Невеличка трупа, яка їздила світом. Загалом це були арабські країни.

«Армія — великий плавильний котел»

Аліна Сарнацька: Стикався в армії з геями? Просто зараз Міністерство оборони запустило опитування, чи є у вас геї по бригадах.

Комбатант: Мій близький друг дитинства, який так само з перших днів пішов воювати, отримав важке поранення на півдні. Він бісексуал. Для мене правила толерантності — це хай всі кохаються з тим, з ким хочуть, якщо це в рамках закону, якщо це не діти. Якщо це дорослі люди, за їх згоди. Я можу сказати за себе, це не моя справа, хто з ким спить. На те воно й особисте життя, щоб воно нікого іншого не торкалося ніяк. І щоб ніхто інший не міг в це влізти якимось чином.

…Армія — це величезний тигель, в який можна насипати, налити все, що завгодно, і воно там перетопиться, і буде єдиним цілим. Нормальні люди, в нормальній спільноті, вони завжди знайдуться. Якщо там людина неадекватна, неважливо, права, ліва, там, центрист, гей пофігу, він неадекватний.

Про відчуття у тилових містах

Аліна Сарнацька: Тилові міста, тилові люди. Як ти себе почуваєш?

Комбатант: Коли ми заїхали на Донбас, завдяки Twitter, я дуже чітко спостерігав за тим, як змінювалось моє мислення. Взагалі, Twitter я почав вести, коли був в секторі. Це до питання, звідки у військових є час писати щось в інтернетах.

Аліна Сарнацька: Ну, правильно, в нас же немає інтернету, ми відправляємо одне одному листи голубами.

Комбатант: Або по «тапіку». Ми реально ним користуємось. Це військовий телефонний кабель, зв’язок. Ти крутиш оцю штуку, вона там дзеленчить на іншому кінці. Усі, хто приєднаний до цієї мережі, у всіх дзеленчить, всі підіймають, і потім: «А кого викликають?» Ні, це норма, насправді. Так воно і працює. У нас був «тапік» насправді ще німецького виробництва 30-х, чи 40-х років. Суть в тому, що бідолашні зв’язківці під обстрілом в будь-яку погоду просто пензлюють, там, скручувати ці проводи, бо зв’язку нема.

Інтернет у нас був, і насправді ну, може це у нас так, коли тебе обстрілюють, там, день, два, три, тиждень, просто там, по 4-5 годин, потім перерва якась на підвезення БК чи ще щось. Про контрбатарейну боротьбу на той момент не йшлося. І от в такі часи у тебе реально дуже багато часу: від моменту, коли ти чуєш вихід, там, півтори секунди, коли летить в тебе, ти розумієш, що не в тебе, добре, гортаємо стрічку Twitter.

За що соромно

Аліна Сарнацька: Так, коли я їхала перший раз в сектор, мій друг мені сказав, головне, щоб в тебе був Starlink. Кажу, чого? Тому що тобі буде нудно під обстрілами.

Комбатант: І тоді я почав спостерігати, як змінювалося моє мислення. Мене перший-третій місяць перебування на Донбасі питали, як ставлюсь до людей, які зараз у Києві або де інде живуть краще життя. Я казав, що власне тому ми тут і є, щоб люди могли жити своє життя. Десь на п’ятий місяць на Донбасі це почало дуже сильно деформуватися. І я ще якось намагався у собі це притлумити. Ти ж сам казав, що ти тут заради цього. О, так. І, в принципі, за логікою власне, так і є. Остаточно поплавило, коли приїхав сюди. Два місяці я просто приходив до тями. Потім почав потроху виходити на вулицю, розуміти, що навколо взагалі коїться. Спочатку: все норм, люди ще не забули, що таке війна, але чим далі, чомусь все більше тригерить, насправді. Чому, наприклад, пацани, які там відсиділи пів року, рік або більше на Донбасі, вони приїжджають сюди, мають якусь ротацію відновлення, мають там 14 діб своєї відпустки, потім вони знову їдуть, залишивши вже за цей рік своє здоров’я там, своїх побратимів там, своє моральне здоров’я там. А люди, які від початку повномасштабки є тут, знову залишаться тут.

У мене нема тут нічого взагалі: ні житла, ні… взагалі нічого. Що в мене є? Є колектив і ціль. І все.

Я пам’ятаю один день, за який мені соромно. Бліндаж, це 2022 рік, літо, ну, просто криють день і ніч, чим можуть. Це період, коли на нашому секторі дві гармати проти 10-12 руснявих. Щоб вийти кудись, там, не знаю, елементарно в туалет чи ще кудись, з бліндажа: «Пацани, якщо що, мене вбили в бою. Так і передасте». Це класична така історія.

Коригують, все ближче, ближче. Комбат передає: «Пацани, є можливість змитися». Треба піднятися спочатку вгору, потім спуститися. А там нема ні укриттів, нічого. Я зробив фотографію і відправив товаришу, який в Криму: «Якщо я зараз загину, потім просто фотографію цю батькам покажеш». Я ніколи більше в житті так не буду робити. В день, коли загинув мій побратим, з яким я призвався, один з чотирьох наших, він за 2 години до цього обстрілу прийшов до нас у підвал. Просто підійшов буденно: «Що ти як, я пішов, посидиш покуриш зі мною?». Я кажу: «Ні, старий, не хочу». І просто буденно потиснув йому руку, і все. Він пішов. А через 2 години його не стало. Я жалкую, що у той момент, я з ним не провів бодай трохи часу. І через це, коли приїжджають побратими на декілька діб у відпустку, я ніколи не втрачаю можливість побути з ними. Бо я не знаю, приїде він наступного разу.

«Роблю правильну справу»

Аліна Сарнацька: Не жалкуєш, що пішов в армію?

Комбатант: Абсолютно. Хай там як, я ніколи в житті не відчував настільки, що я роблю правильну справу, ніде так, не відчував, як в армії.

Аліна Сарнацька: Якщо десь сидить зараз маленький кримськотатарський хлопчик і думає, чи не піти в армію, що ти йому порадиш?

Комбатант: Я йому пораджу стежити за здоров’ям, займатися фізичними вправами, качати ноги, качати спину. Хоч би що там було, яка б там армія не була, треба вміти брати на себе відповідальність за захист своєї країни, народу, майбутнього.

Аліна Сарнацька: Відчуваєш себе воїном?

Комбатант: Так. Я цивільна людина. Хай там що, я — в одних лавах з кращими. Мені здається, я просто буду принижувати військо і Збройні Сили, якщо я є в цих лавах і не вважаю себе воїном. Ні, зараз в цих лавах тільки воїни, це воїнство.

Якщо бажаєте підтримати подкаст «Добровольці», голосуйте за нього на сайті Megogo.


Попередні випуски подкасту:


Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

З 45 тисяч звернень про домашнє насильство 15% стосується дітей — Альона Кривуляк

З 45 тисяч звернень про домашнє насильство 15% стосується дітей — Альона Кривуляк

Рятував поранених у Кринках 13 днів — бойовий медик на псевдо «Регбіст»

Рятував поранених у Кринках 13 днів — бойовий медик на псевдо «Регбіст»

«Світова сенсація», «Шок для Заходу»: як роспропаганда висвітлювала візит Путіна до КНДР

«Світова сенсація», «Шок для Заходу»: як роспропаганда висвітлювала візит Путіна до КНДР