Про події, зокрема, 18 лютого під час Революції Гідності поговорили з журналісткою, випусковою редакторкою сайту Громадського радіо, учасницею «39 Жіночої сотні» Оленою Ребрик.
Олена Ребрик: Я дуже добре пам’ятаю цей день, хоча інколи деякі події Майдану, насправді, повністю з пам’яті зникають. Так працює наша психіка — деякі травматичні події пам’ять приховує від нас, щоб ти міг жити і функціонувати.
Це був зимовий і дуже сонячний ранок. Не знаю, чому, але навіть попри те, що ми тоді пережили жахливі і травмуючи події, ми всі згадуємо те, наскільки яскраво світило сонце. Ми йшли мирною ходою під Верховну Раду. Наша «Жіноча сотня», яку часто не сприймали серйозно, так само рвалася у протест, аби бути разом з нашим побратимами, з якими ми подружилася на Майдані. Ми всі вишикувалися і пішли. Там була величезна кількість людей — молодь, студенти, літні люди, просто перехожі, які вирішили долучитися.
Зрання ми зібралися у Будинку профспілок, який вночі палав, і там загинуло багато людей. А ще зранку там було людно, бо там був штаб і серце опору Майдану. Ще цього ранку ми збиралися усі в актовій залі, де стояло піаніно, на якому я часто грала тією холодною і запеклою одночасно зимою…
Читайте також: Наша ненависть до Росії вистраждана віками, але Україна завжди воскресатиме — Олена Ребрик
Отже, ми вирушили до Верховної Ради. Ми не відчували, що ми йдемо «воювати», це справді, як кажуть, був «мирний наступ», бо народ має право на висловлення своєї думки. Коли ми прийшли, то хвилин через 10 зрозуміли, що та інша сторона, яку собою являв «Беркут» і силовики Януковича, мали абсолютно інший намір. За 10 хвилин почався абсолютний хаос. Почалися вибухи, люди розбігалися, людей намагалися доганяти, хапати, добивати. Я пам’ятаю, як ми намагалися кудись вийти з Маріїнського парку, щоб відступити до Майдану, але з будь-якої сторони, в яку ти не повертав, бігли силовики. Вони кидали в мирний натовп перцеві гранати, стояли стовпи диму. Весь одяг, обличчя, руки були пронизані цим перцевим газом, і ця суміш сонця, морозу, газу в очах, куряви, страху — це ті відчуття, які залишилися у мене в пам’яті про цей ранок.
Олена Ребрик: Я була людиною, дуже далекою від політики і від громадського активізму. Я була музиканткою, вчилася на психолога і перебувала в інших «шарах атмосфери». Першим зрушенням моєї свідомості стало те, коли я в режимі онлайн побачила, як б’ють студентів на Майдані. Після цього, як і багато інших людей, я вийшла на Майдан.
І 18 лютого я котре відчула цю пекучу несправедливість і сказала собі: «Ні, так не буде». На моїй землі, в центрі мого рідного Києва не будуть силовики, які працюють за наші податки, бити людей. Тоді я зрозуміла, що не зможу бути осторонь всього цього.
Олена Ребрик: Війна з Росією не припинялася ніколи. Вона не припинялася не тільки у боротьбі проти Януковича і того, що він собою репрезентував. Вона просто затихала у певних своїх фазах, але Росія завжди мала намір нас пригнітити, придушити, придавити, адже поки існує Україна, вони не будуть впевненими, що весь їх народ вони зможуть залишити рабами — хоч хтось та й підгляне на те, як вільно живуть українці. Ми завжди становитимемо для них небезпеку в їхньому імперському уявленні, тому що українці являють собою цсе, чого так бояться диктатори і їхні режими отупіння і поневолення: свободу, волю, прагнення до кращого життя, вільний вибір і права людини.
Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі
Програма створена у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS