«Вашій мамі зять не треба?»: як реагувати на порушення кордонів у публічному просторі

Як говорити про власні кордони, де вони закінчуються і чому ми звикаємо до порушення наших особистих меж?

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Анна Ленчовська

«Вашій мамі зять не треба?»: як реагувати на порушення кордонів у публічному просторі
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr_my-pro-vse-domovylys-2021_09_23_lenchovska.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/09/hr_my-pro-vse-domovylys-2021_09_23_lenchovska.mp3
«Вашій мамі зять не треба?»: як реагувати на порушення кордонів у публічному просторі
0:00
/
0:00

Розмова із психотерапевткою, виконавчою директоркою Київського освітнього центру «Простір толерантності», співавторкою коміксу для дівчат «Я тобі не кицька» Анною Ленчовською.

Анна Ленчовська: Зовнішні особисті кордони стосуються тіла. Вони поділяються на фізичні й сексуальні. Фізичні захищають тіло повністю, сексуальні — це «зона закритого купальника». Є також внутрішні кордони. Емоційні стосуються почуттів, а духовні оберігають думки, цінності, переконання. Внутрішні кордони досить часто розмиваються саме у соціальних мережах: неприємний коментар чи особисті повідомлення, оприлюднення невдалих чи інших ваших фото без вашої згоди.

Як повідомити людям, яким мали б довіряти, про неприйнятність порушення ваших особистих кордонів?

Анна Ленчовська: Коли дорослий запрошує дитину в іншу кімнату чи намагається зробити якісь речі, які порушують її особисті кордони, вона може сказати: «Мені мама не дозволяє кудись ходити з людиною, яку вона не знає. Якщо хочете мене запросити, домовтеся з мамою». Може сказати й таке: «Я з великою повагою ставлюся до вас, але я не можу піти з вами».

Коли дитину намагаються торкнутися, вдарити, вона має одразу повідомити про це батькам.

Що таке «кицькоклич»? Як реагувати на нього?

Тетяна Трощинська: Соціологічна компанія Ipsos оприлюднила дані про те, що у США, Канаді, Мексиці, Італії, Іспанії, Британії та Франції 78% жінок зазнавали домагань у громадських місцях. Під цими домаганнями маємо на увазі щось дуже відверте. Насправді фрази на кшталт «чи твоїй мамі зять не потрібен?», присвистування — це ті речі, які називаються кетколінг (catcalling). Дехто про це слово й не чув досі. Але це порушення не тільки кордонів, а й часто закону. Що робити, що працює у таких випадках?

Анна Ленчовська: У нашому коміксі «Я тобі не кицька» для таких випадків ми запропонували український неологізм «кицькоклич». Ми пропонуємо кілька варіантів протидії у згаданих ситуаціях. Можна відкрито відреагувати, якщо почуваєтеся достатньо впевнено, все відбувається вдень і у людному місці. Потрібно подивитися в очі або поміж брів, якщо не зручний зоровий контакт, і чітко сказати: «Припини, мені це не подобається». Можна не реагувати, ігнорувати, аж поки той, хто звернувся до вас, втратить інтерес. Або піти далі. Бо, загалом, ті, хто займаються «кицькокличем», не переслідують. Дівчатам нагадую, що зовсім не соромно попросити когось, щоб їх зустріли, коли повертаєтеся додому пізно ввечері.

Як в Ізраїлі викорінили фротеризм?

Анна Ленчовська: Коли мені було 11 років, я їздила у школу у переповненому транспорті із кількома пересадками. І одного разу незнайомий чоловік до мене дуже щільно ззаду притулився, а потім сказав, щоб я вийшла з ним на зупинці. Я вчасно про все здогадалася. Однак неприємне, липке відчуття залишилося. Коли ми робили комікс, мій тато дізнався про цю ситуацію, був вражений, запитав, чому я не розповіла тоді йому про це. Часто діти про таке не розповідають через сором і неусвідомлення того, що саме трапилося.

Коли ми проводили тренінг для гідів коміксу серед київських дівчат-підлітків, я була вражена обсягами фротеризму, з яким вони зіштовхуються зараз у метро, маршрутках у години пік.

Якщо транспорт не сильно переповнений, можна відійти від фротера. Якщо такої можливості нема, варто попросити про допомогу когось із пасажирів, повідомивши про те, що відбувається. Тоді реакція оточення може повернутися на захист дитини. Підліткам складно сказати фротеру, щоб припинив до них торкатися. Але можна спробувати й таке.

Цікавим є ізраїльський досвід боротьби з фротеризмом. Пасажири громадського транспорту активно реагували на фротерів — словами та навіть фізично. Нині у цій країні повністю викорінили явище фротеризму.

З різних причин діти не розповідають батькам, що з ними трапилося. Тут важлива роль публічних просторів — плакати, білборди на зупинках громадського транспорту. Це можуть бути плакати у кабінеті шкільного психолога, де доступно для дітей різного віку мають бути описані поширені ситуації порушень прав та особистих кордонів з покроковими порадами щодо подальших дій.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

thumbnail text
https://www.youtube.com/watch?v=MBNUWNb0mXU
https://www.youtube.com/watch?v=MBNUWNb0mXU
2021-09-23T19:05:02+00:00
Як говорити про власні кордони, де вони закінчуютьс?
«Вашій мамі зять не треба?»: як реагувати на порушення кордонів у публічному просторі
За підтримки:

Коментарi до запису