Освіта переселенців: доступ обмежено. Потрібні незвичні рішення

Тетяна Кирилова (“Громадянська ініціатива Луганщини”) та Юрій Чумак (Чугуївська правозахисна група) – про результати дослідження доступу вимушених переселенців у Луганській та Харківській областях до освіти різного рівня. Тисячам випускників шкіл на окупованих територіях загрожує неможливість вступу до українських вишів. Що робити, щоби ці юні люди не емігрували? Наскільки поширена позитивна дискримінація вимушено переміщених? Наскільки важко їм знаходити допомогу органів влади і місцевих громад? Починаємо щотижневий проект “Ми різні, ми – разом”. 

Андрій Куликов: Сьогодні були оприлюднені результати моніторингу доступу тимчасових переселенців до освіти і про це я попрошу спершу Тетяну Кирилову, бо її громадська ініціатива моні торила стан доступу до освіти.

Тетяна Кирилова: Могу коротко сказать о том, что делала наша организация . Наша ситуация была самая сложная, потому, что во-первых мы мониторили студентов, которые выехали из зоны АТО и являются внутренне перемещёнными лицами, это преподаватели, которые тоже выехали из зоны АТО, и внутренне перемещённые лица. Выбор наш пал на ВУЗы, которые эвакуировались – 2 университета с богатой столетней историей – Восточно украинский университет имени Даля и ЛНУ имени Тараса Шевченко. Эти университеты переехали как раз в города Луганской области, которые находятся под контролем Украины – это Северодонецк и Старобельск. Университеты выехали по своей инициативе, после общения с ними мы узнали, как им тяжело было эвакуироваться. Мониторинг наш шёл по 3 направлениям : законодательную базу, которая помогала студентам из зоны АТО.

Андрій Куликов: Що вас вразило?

Тетяна Кирилова: Благодаря упорству этих преподавателей они смогли эвакуироваться и сохранить своих студентов. Студентов буквально искали по социальным сетям, обзванивали по мобильным. Были такие ситуации, вы помните, в Луганске при обстрелах многие скрывались, кто на дачах. В прифронтовой зоне не было ни света, ни мобильной связи и некоторые студенты просто даже не знали, что им делать и куда идти. Информации не было никакой, было непонятно, что с ВУЗами, преподавательские коллективы разделились. Не было никакой поддержки со стороны министерства образования.

Андрій Куликов: З першого травня буде перекритий залізничний рух і автомобільна дорога на окупованій території Луганщини. Як це позначиться на студентах і їх родичах?

Тетяна Кирилова: Железнодорожное сообщение было прекращено очень давно. К сожалению, в Луганск сейчас со слов моих знакомых сообщение происходит благодаря частным перевозчикам. Думаю, что это заявление Геннадия Москаля никак не скажется на ситуации. По большому счету те коридоры, которые были обозначены властью, они практически все три не работают.

Андрій Куликов: Сьогодні я читав дані, що у Харківській області зареєстровано 164 тисячі переселенців. Як забезпечуються право на освіту тих з них, кому потрібна освіта?

Юрій Чумак: Серед цієї кількості переселенців приблизно 11% це десь 20 тисяч – це діти. В моніторингу ми охоплювали не всю Харківську область, хоча інформацію збирали. Ми писали інформаційні запити до департаменту науки і освіти і інших державницьких інституцій. Спілкувалися з самими вимушеними переселенцями. І разом з Харківським інститутом соціальних досліджень проводили опитування переселенців і чиновників з освітянами на тему того, як освітні послуги і права на теренах області надаються.

По-перше, та кількість, яка називається офіційна, ми маємо розуміти, що вона є заниженою, далеко не всі люди реєструються. Близько 5 тисяч дітей не відвідують заклади освіти. Ми спілкувалися з цього приводу з самими освітянами, вони кажуть , що це може бути через те, що дехто  не вважає за потрібне вести дітей до школи, тому що очікують, що їх перебування на Харківщині буде тимчасовим. Іноді таке тимчасове триває по півроку і більше.

Андрій Куликов: Що робити, примушувати, переконувати?

Юрій Чумак: Ви знаєте, тут багато проблем. Як правозахисник я проти примусу, єдиний примус, який я вважаю доцільним – це підвищувати рівень престижу освіти. Діти, які отримали освіту, потім отримають нормальну дорогу і матимуть змогу поступити до вишу, отримувати нормальну зарплату – у них буде бажання навчати своїх дітей і у дітей буде бажання йти до шкіл. На Харківщині можна виділити таке явище, як позитивна дискримінація. Робиться все і навіть більше з боку владних інституцій, громадських організацій, волонтерів. Були такі випадки, коли в дитячий садок батьки приводили своїх дітей і їх брали поза чергою, а батьки харків’яни, які хотіли влаштувати дитину в садок такої змогу не отримали на сьогоднішній день.

Андрій Куликов: Але ж утискаються права місцевих?

Юрій Чумак: Це перші кроки. Держава не була готова до такої ситуації. Ці люди найбільш вразливі, у них немає грошей, часто немає роботи, немає можливості найняти няню. Ми, як держава, мусимо виходити з того, що всі, навіть ті, хто залишився на території ДНР і ЛНР – це громадяни України, і багато з них там залишились не зі своєї вини,а зі своєї біди. У них просто немає можливості переїхати. Зараз велика проблема буде, закінчують діти школу на теренах так званих ДНР і ЛНР, вони отримають папірці і з тими атестатами не зможуть подати документи. Держава мусить зробити щось для цих дітей. Якщо ці діти не приїдуть до нас, вони поїдуть до Росії , будуть утікати мізки.

Проект «Ми різні — ми разом». Ефір розшифрувала Дар’я Куренная

Матеріал публікується в рамках Програми підтримки журналістів із Донецької та Луганської областей, що реалізується Громадською організацією «Інтерньюз-Україна» у співпраці з Об’єднанням українців у Польщі та за сприяння Польсько-канадської програми підтримки демократії, яка співфінансується з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку Канади (DFATD)