Ведучий: Вітаю вас, в ефірі проект «Ми різні. Ми разом». При мікрофоні журналіст Василь Шандро, гостем студії сьогодні є пан Андрій Щекун, голова громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім» і співкоординатор громадської спілки «Координаційна рада організації вимушених переселенців із Криму». Я вітаю Вас, пане Андрію. Ми очевидно почнемо с того, що Ви трошки розтлумачите, як утворилася громадська спілка, яка займається проблемами вимушених переселенців із Криму, скільки організацій туди входить, власне що є метою їхньої діяльності.
Андрій Щекун: Минулого року під час окупації Криму багато кримчан перевели свої організації на материк, і 23-го травня минулого року відбувся Перший Всеукраїнський з’їзд вимушених переселенців з Криму, який декларував про необхідність координації дій між громадськістю саме кримчан для взаємодії, щоб ми могли займатися як питаннями вимушених переселенців с Криму, так і питаннями деокупації Криму, тому що всі вірять, що Крим рано чи пізно повернеться, і треба цими питаннями займатися. Цим з’їздом фактично і була утворена громадська спілка «Координаційна рада організації вимушених переселенців із Криму», на той момент до її складу ввійшло дев’ять громадських інституцій, на сьогоднішній день залучилися ще п’ять організацій. Тобто сьогодні це чотирнадцять громадських організацій саме кримчан з різних регіонів Автономної республіки Крим, які активно вели боротьбу проти режиму Януковича і підтримували Майдан, а також вели боротьбу проти окупації Російською Федерацією Автономної республіки Крим, і сьогодні стоять на позиціях державності, на тому, що Крим є невід’ємної частиною території України. І тому сьогодні ми функціонуємо, і вже 29-го травня цього року ми провели Другий Всеукраїнський з’їзд вимушених переселенців з Криму.
В.: Чи можна приблизно говорити про якійсь цифри, кількість людей?
А.Щ.: Наприклад, на з’їзді минулого року в нас були як представники організацій, так і представники просто вимушених переселенців, це було 300 чоловік. На цьому ми трошки зменшили кількість присутніх саме на з’їзді, тому що були представники від чотирнадцяти організацій. Було 78 делегатів, представників організацій. Можна говорити про цифру від 500 до півтора – двох тисяч активістів, яких ми сьогодні представляємо.
В.: А наскільки солідарними є переселенці із Криму у Києві?
А.Щ.: Я думаю, що ми дійсно є солідарними. Навіть ті організації, які не ввійшли до нашої спілки, а це і кримськотатарські організації, єсть і структура Меджлісу кримськотатарського народу, а також єсть організації, наприклад, «Майдан закордонних справ», де єсть відділ по Криму, експертна рада. У нас єсть консолідована позиція, ми координуємо свою діяльність тут, і я думаю, що це є дуже гарний приклад, і це вже відображено і переселенцями зі сходу, з Донбасу, і міжнародними організаціями. І на сьогоднішній день я можу похвалитися, що кримчани йдуть десь на десять кроків попереду від влади, і вони є консолідовані – насправді дійсно це так.
В.: Ми дуже часто говоримо про те, що однією з причин ситуації, яка є зараз і на сході України, і зокрема в Криму, є гуманітарна катастрофа. Як Ви вважаєте, Ви досить довгий час жили у Криму, Ви філолог, викладали навіть якийсь час українську мову, чи можна би було за підтримки держави, зокрема, якимось чином цю ситуацію вирівняти, ситуацію проукраїнську, як це зараз не банально звучить. Чи відчували якийсь тиск на себе як на викладача української мови, наскільки вільно, або не вільно, можна було говорити, читати і писати українською? Чи це, знову ж таки, міфи, які поширювались і тут, в Києві зокрема, і по всій Україні, що Крим абсолютно російський був усі 24 роки незалежності?
А.Щ.: Насправді що відбувалося в Криму впродовж 23 років незалежності України, тобто в той час, коли Крим був невід’ємною частиною і не окупований, фактично велася політика тільки внутрішня, спочатку це були комуністи, потім їх замінив криміналітет, і вони домінували і в парламенті кримському, і в місцевих органах самоврядування. Кримом Україна із Києва практично не займалася. Єдиний радикальний крок було зроблено «Партією регіонів», коли в Криму, як кажуть, «надломали» всіх місцевих і прислали з Макіївки людей, в особі Могільова, і всі державні чини зайняли «донецькі». Тобто це був фактично єдиний в історії Криму радикальний перелом з Києва. І в той же час вони ще змінили законодавчу базу. Голова Ради міністрів Автономної республіки Крим призначався з Києва. До цього це була домінуюча фігура Верховної ради Криму. Тобто такий аспект. Що стосується державної мови української, то фактично всі ці 23 роки Київ не підтримував жодним чином активні позиції громадськості, найбільший перелом був при Кучмі, ще у 2001-2003 роки, коли громадськості вдалося добитися, щоб Кучма побудував хоча б одну школу-гімназію у місті Сімферополі. На той момент продали санаторій на південному березі Криму і все-таки збудували єдину школу з українською мовою навчання, де існували всі умови для навчання. У всіх інших школах, яких шість, фактично не було умов, це були колишні дитячі садочки.
В.: А запит у суспільства був?
А.Щ.: Звичайно! Коли мені говорять, що не було запиту – просто не було створено, по-перше, умов. Коли ви йдете, наприклад, в магазин і бачите, що на полицях лежить хліб за 3 гривні, за 4, за 6, за 7, ви маєте право вибору і ви візьмете той хліб, який вам по гаманцю. Так само потрібно і в сфері освіти. Повинно щоб люди знали, що є україномовна школа, кримськотатарська, російськомовна, і люди підуть. На цей момент цього не було, і за 23 роки ми так і не спромоглися зробити умови, щоб люди мали право вибору, вирішували, куди йти. Я можу просто привести приклад по Бахчисараю, де ми фактично доказали, що попит в україномовної освіті надзвичайно великий. Ми в 2001 році за 2 місяці зібрали с першого по одинадцятий клас приблизно двісті шістдесят заяв і сформували повністю паралель. Фактично школу. Приміщення для школи нам так і не дали, і зробили паралель в російськомовній школі. Але фактично це була школа, і з кожним роком це збільшувалося. Всі в шоці були – як це нам вдалося зробити. А ми просто робили: ми зробили анкети, провели опитування населення в Бахчисараї, пішли по домах – і багато виявилося бажаючих. І тільки тоді ми давали заяви, і першого вересня ми начальнику Відділу освіти положили ці заяви на стіл. Хоча в той момент вже проти нас, проти нашої діяльності велася Районним відділом освіти радикальна робота, щоб класи ті не існували. Тобто директор школи, до якої ми зверталися з тими заявами, навідріз не приймала заяви і не реєструвала. Тільки в Районному відділі освіти першого вересня ми вже їх зареєстрували, і класи ці відкрились в іншій школі. Після цього ми добилися звільнення цього директора школи. Його звільнили, тому що ми навели факти відмови у реєстрації заяв і скарги батьків. Тобто ми ще це все юридично грамотно зробили. Безвихідна ситуація була у представників держави.
В.: Я нагадую, що це проект «Ми різні. Ми разом», гостем студії сьогодні є кримський громадський активіст Андрій Щекун. І ми говоримо зокрема про проблеми переселенців, про адаптацію їх у Києві, про те, що створена громадська спілка, яка опікується проблемами людей, які були змушені переїхати із Криму.
Інше запитання, і, можливо, це зовсім інша тема, яку би я хотів з Вами проговорити: чи багато лишилося лояльних до України, або проукраїнських, громадян (з’явилась ціла нова термінологія в зв’язку з цією ситуацією) у Криму? Чи підтримуєте Ви із кимось стосунки? Можливо, хтось активно не виявляв свою позицію і під час Майдану, і після уже, і зараз, тим більше, уже публічно цю позицію виявляти не можна.
А.Щ.: Звісно, що я підтримую. Багато друзів залишилося і з часів Євромайдану також. Позиція проукраїнська в Криму є, але вона не може сьогодні бути побаченою Києвом, тому що є ризики, що люди можуть бути арештовані. Тим більше, в нас є достовірна інформація, що є більше ста чоловік – активістів Майдану, прихильників навіть Майдану, просто тих людей, які мають позиції щодо України. Є таке поняття, заведене головним управлінням ФСБ в Криму, щодо профілактики, «бесіди», тобто їх викликають , їм говорять, що «дивіться, розумієте, що ні в яких мирних акціях ви не повинні приймати участь» і залякують реально нами, керівниками Євромайдану. Ви ж знаєте, які списки були опубліковані щодо наших прізвищ, щоб вони не мали відношень з нами, що ми переслідувані і так дальше. Тобто сьогодні ця ідея – заздалегідь визначити страх, щоб люди боялися, люди навіть не думали і не рипалися, як кажуть. Більш того, ви ж знаєте, в цьому році активісти-українці вийшли дев’ятого березня, хай не багато, близько двадцяти-тридцяти чоловік, але вони вийшли і продемонстрували позицію. Їм навіть заборонили святкувати День Тараса Григоровича Шевченка в день його народження біля пам’ятника. Це просто не піддається ніякій критиці. Але активісти все рівно в назначеному їм місті вийшли, і в той же день вони були арештовані, і їм били зроблені різні приписи екстремістського характеру і так далі.
В.: Дев’ятого березня минулого року?
А.Щ.: Цього.
В.: Дев’ятого березня 2014 року Ви були захоплені, теж в День народження Тараса Шевченка. Вам пред’являли якісь конкретні звинувачення?
А.Щ.: На той час, коли я був полонений, на дев’яте березня, ми планували наймасштабнішу акцію, тоді вже в Криму ці акції почалися, ви бачили, і вздовж доріг і в містах почали робити, і ми підтримували нашу армію. Дев’ятого березня, за нашими оцінками, ми мали зібрати мінімум біля двох тисяч людей біля пам’ятника Шевченка, продемонструвати своє бачення проти окупації Криму Російською Федерацією, і в той день мене із моїм товаришем Анатолієм Ковальським за дві години до заходу було схвачено на залізничному вокзалі, коли ми отримували державну символіку від наших активістів з Києва і полонили. Тобто фактично, це була гра на випередження, ліквідація наших зусиль.
В.: Скільки днів Ви були у полоні?
А.Щ.: Одинадцять днів. Ви ж розумієте, акції практично зупинилися після нашого полону.
В.: Яка модель, на вашу думку, порозуміння, діалогу з різними людьми після того як Крим повернеться. Все одно доведеться шукати якусь спільну мову з тими людьми, які підтримали російську окупацію, з різними, або взагалі не підтримали, були пасивними. От на Вашу думку, що треба зробити, як говорити з людьми?
Андрій Щекун: Тут є два напрямки роботи. Перший напрямок діяльності – з тими людьми, які причетні до знищення територіальної цілісності України. Вони повинні заздалегідь або депортуватися, або, якщо вони не встигнуть це зробити, це повинно бути кардинальне, радикальне рішення, або їх повинні заарештувати фактично за зраду України, за зраду державної цілісності посадити на визначені нашим законодавством терміни. Це стосується тих людей. Ясна річ, нам потрібен до деокупації план закону про колабораціонізм. Сьогодні він потрібен. Треба зрозуміти всім кримчанам, які залишилися там, що у випадку, якщо вони підуть працювати на нову владу, яка сьогодні окупувала Крим, коли ми повернемося і повернемо Крим в Україну, ми їх не будемо сажати і переслідувати, я розумію, всім треба жити, вони шукають себе кращого як вижити, але їм потрібно дати месседж чітко і ясно зараз, що в Україні вони не будуть мати права займати державні посади, вони не будуть мати права працювати в державних органах влади, вони не мають права співпрацювати з державними органами як комерсанти, тобто обмежити їх серйозно. А з іншим населенням звісно потрібен діалог. І під цей діалог потрібно закладати в бюджеті фінанси, тому що в нас багато популізму, і сьогодні буває це зі сторони державних органів влади, коли вони кажуть, Крим повернемо, але сьогодні питання деокупації не вирішується.
Ведучий: Дякую вам. Нагадую, це був проект «Ми різні. Ми разом», в студії був пан Андрій Щекун, голова громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва ˮУкраїнський дімˮ» і співкоординатор громадської спілки «Координаційна рада організації вимушених переселенців із Криму».
