Проїхати лінію розмежування можна взагалі без документів, — головне платити гроші
У рамках ефірного проекту “Ми різні. Ми разом” говоримо з вимушеними переселенцями Ольгою Беспьорстовою з Тореза та Костянтином Ільченком з Луганська – стосовно проблем тих людей, кого в народі називають “біженцями”.
Галина Бабій: З якими проблемами стикнулися люди, які були вимушені покинути свої домівки і опинитися на нових місцях і почати все з чистого листа?
Ольга Беспьорстова: В прошлом году, в мае, я работала в городской газете в Донецкой области. В мае прошлого года редакцию за проукраинскую позицию разгромили, а 6 июня накануне дня журналиста её подожгли. В одночасье мы лишились всего: любимой работы, перспектив. Обстоятельства сложились так, что в течение часа мы были вынуждены выехать из дому. Выезжали на 2 недели, оказалось, что уже практически год.
Дмитро Тузов: Костянтин, ви ще і боєць? Вам довелося повоювати у складі 34 батальйону, я не помиляюсь?
Костянтин Ільченко: Особиста війна почалась з квітня, бо я член Луганського спротиву. Ми дуже тісно працювали з головним управлінням розвідки, тому я на війні з квітня. Зараз проходжу процедуру підписання контракту. Дуже багато патріотів України, які сьогодні там на передовій не мають ні статусу, ні перспектив. А для нашої влади всі ці патріоти, якщо не агенти Кремля , то обов’язково ОПГ. Історія, чому я опинився в Києві цілком зрозуміла. В квітні проводили мітинги за єдину Україну, а губернатор здав і СБУ, і нас – патріотів. Ті, хто вижили опинилися тут, займаються громадською діяльністю, багато хто воює.
Галина Бабій: Пані Ольго, ви теж займаєтесь громадською діяльністю зараз, чи ви повернулись до свого прямого фаху, до журналістики?
Ольга Беспьорстова: Я работаю, и я волонтёрством занимаюсь активно. На Фроловской сейчас ещё плетём кикиморы.
Галина Бабій: Чи в кожного з вас позитивна історія потрапляння в київське середовище і оточення новими людьми, чи це були знову нові травми?
Костянтин Ільченко: Є дві категорії переселенців: перша категорія – це патріоти, які за сою любов до України були змушені сюди приїхати, а є і друга категорія – це та сама 5 колона Росії. Яка організовувала ці мітинги під триколорами, яка душила нас і вбивала, зараз ходить тут по Хрещатику. Ми їх не тільки пізнаємо, ми намагаємось з ними спілкуватись.
Перша проблема переселенців – це відношення на рівні влади до нас. Як тільки ми сюди прибули, одразу відчули на собі зневагу з боку суспільства, бо сама влада на офіційному рівні заявляє, що ми нащадки алкоголіків, і що то ми винні, що Литвин розкрив кордони, це ми винні, що влада здала патріотів, Донецьку і Луганську область. Складається таке враження, що то ми змусили Путіна прийти сюди зі своїми військами.
Я ж кажу не на рівні дружніх відносин, а на рівні ставлення влади. Ми з цим стикаємось і страждаємо від цього.
Ольга Беспьорстова: Дело в том, что , может мне повезло. Может журналистская солидарность сыграла свою роль. Когда я только приехала, сочла своей миссией доказать, что не думайте о нас плохо, Донбасс разный.
Галина Бабій: Наскільки контакти з людьми з різних регіонів України для вас стали більш доступні?
Костянтин Ільченко: На рівні народу ніколи не було того поділу. Але ж ви пам’ятаєте який був драйв у яка енергетика на майдані 2004 року. Тоді не було ніяких поділів, а зараз, коли в окопі розмовляємо. Я зараз принципово перейшов на українську мову. Але ж в окопі неважливо якою мовою розмовляєш.
Я що ще хочу сказати. От вам пощастило, у вас є робота, а от тисячам? У них нема роботи, їх штовхають. І це все при тому, що зараз працюють програми НАТО, Європарламенту, які кажуть, що готові давати гроші підприємцям, тільки ж беріть переселенців на роботу.
Ольга Беспьорстова: Я продолжаю мысль Константина, у меня претензии к государству очень серьёзные. Проблема трудоустройства является проблемой №1. Никого не интересует мой опыт и знания, смотрят на то, что ты из Донбасса. Армия безработных , не самые худшие люди в стране. Молодёжь быстрее адаптировалась, она прагматичнее и целеустремлённее, они умеют работать локтями, мы этого не умеем. У меня доходила ситуация до того, что я была готова мыть полы, но меня не взяли, у меня нет киевской прописки.
Галина Бабій: Які ви бачите перспективи?
Костянтин Ільченко: До тих пір. Поки переселенці не зрозуміють, що всю ситуацію можна вирішити тільки за допомогою самих переселенців, то нічого мінятися не буде. Я приведу приклад, коли з Криму прийшло 2 тисячі кримчан до Верховної Ради, то був прийнятий закон, одразу ж. А у нас чогось з Донбасу, нам важко зібрати 20 чоловік в одному місці, щоб щось вирішити.
Ольга Беспьорстова:Я считаю, что индивидуально каждый человек должен сам бороться. Одновременно с этим я вижу насколько сплотилась нация, что мы гордимся гимном, флагом и историей. Точно знаю, что мы победим.
Ефір розшифрувала Дар’я Куренная
