facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Історія свідка Голодомору (ВІДЕО)

Свою історію розповідає свідок Голодомору – 90-річний Василь Іванович Циба

Історія свідка Голодомору (ВІДЕО)
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
Прослухати
--:--
--:--

Історична довідка: 5 травня – 1932 р. – Москва. Ухвалення РНК СРСР і ЦК ВКП(б) постанови про план хлібозаготівлі з врожаю 1932 р. Термін реалізації плану встановлювався до 1 січня 1933. Виконання цієї постанови в другій половині 1932 р. – першій половині 1933 р. призвело до масового голоду в селах України і до загибелі мільйонів людей. 

Івану Васильовичу Цибі 90 років. Він сам із Чернігівщини. На цьому фото із родинного архіву йому 5 років. Це він і його брати перед самим початком голоду.

«Я був свідком голоду, коли мені було 6 років. Можна сказати, із 3х років я вже недоїдав і голодав. А в 1933-му то вже був… кульминаційний період. Коли нас вигнали з хати, що не було не тільки їсти що, а де зігрітися»

Їхнє село називалося Райгородок. Але життя там було зовсім не райське.

«Податки такі були, що виконати неможливо. А за невиконання відбирали і сарай, і клуню. Розбирали і забирали на будівництво корівника в колгоспі.

Забирали все. А виживати треба було. А землі не було, тільки город. Садили картоплю, а потім податки були і на картоплю. Були податки на льон, коноплю, а їх не було.  Завдання було щоб загнать людей в колгосп, щоб вони не могли прожити

Молоді виїжджали з села. І хозяїва, як мій батько, виїжджали в різні міста. Залишались старики, жінки з дітьми. Помирали старі люди за недоїдання».

Збирали податки свої ж односельці

В Райгородку мешканці виживали тим, що ховали в землю – мерзлими овочами, тим, що вдалось вберегти від обшуків продовольчих загонів.

«Люди хоронили, ховали. В ямах, закривали соломою, потім сніг затрушував, вони ставили мітки щоб знайти свою картоплю в полі чи в саду. І вночі чи рано вранці находили, і брали цю картоплю, і люди виживали, і так багато дворів. Але в селі розорили до 47 дворів».

Василь Циба каже, що у колгоспі годували тих, хто працює – тим, що вдалось відібрати у селян, які не йшли до колгоспу. Ті, хто працював у колгоспі, не мали можливості принести їжу своїм рідним додому – літнім людям, дітям чи недужим. А збирали податки свої ж односельці. Продзагоном керував голова, котрого присилали з центру.

«Серед цих людей всі були односельці. Окрім голови колгоспа, він був присланий з тих 5-тисячників. То при ньому стали ходити по дворах і шукати, хто схоронив пшеницю чи картоплю.

«Наш дід ховав у ямах. Під ліском, в огороді, саду. І в полі. Ставив мітки. Ставив траву, щоб виглядала з-під снігу. Буряки, які садили в огороді, не викопували. А вже викопували мерзлими. Мерзле не заберуть. А ми це їли.

Літом збирали колоски, ходили шукали ховрахів, ловили деркачів на лугу, їли голубів. У діда була голубятня, поступово з’їли. Пропала у нас собака, то дід казав, що вовки з’їли. Вони приходили, я їх бачив. А потім уже нам сказала мати, що ми ту собаку з’їли.

Комсомольці попереджали родичів. Своїм знайомим, щоб ховали картоплю і поживу, щоб вижити. Так за те потім їх розстріляли».

Думали, що це ненадовго

«Мешканці села привикли так, самі побудували хату, все, що було у хозяйстві, зробили своїми руками, своєю працею, все збудували. Їм не хотілося, щоб у них все це забрали. Оставляли, може думали, що це не надовго.

Ми не були куркулями при колективізації, але не вступив у колгосп ні батько, ні дядько, ні дід, то нас не називали кулаками, а трудовиками, якщо не виконували державний податок. А податок встановлювала місцева влада. Скільки хотіли, стільки встановлювали».

Хата у великої родини була велика – на два ґанки. Її забрали, розібрали і перевезли в інше село. Там вона стала школою.

«Я бачив її  в 1947 році і бачив у 2002 році. В селі Черешеньки. Це 3 кілометра від нашого села. Потім збудували іншу школу, а в нашому будинку була бібліотека сільська, потім пошта…».

Найдовша подорож

У 1934 році за маленьким Іваном і його мамою приїхав батько, і забрав до міста, подалі від голоду і безправ’я. Сьогодні Іван Васильович пригадує найдовшу подорож свого дитинства. 700 кілометрів, спочатку Десною, а потім Дніпром, із села у велике місто. Також він добре пам’ятає, яким дивом їм вдалося переправити єдине можливе джерело їжі – козу.  Батько, який працював тоді у Ленінграді на заводі і єдиний заробляв на життя, відправив гроші на козу родичам, а ті змогли дістати козу. Це була ціла спецоперація. Хворий тоді на запалення легенів Василь годувався лише її молоком, коза була єдиною можливістю вижити, то ж її потрібно було транспортувати річкою. Подорожувати без кози фактично означало загинути.

«Коли я захворів запаленням легенів, батько послав гроші в друге село, щоб дядько купив козу. Це ж у нашому селі ще можна було виїхати. А в інших селах не випускали з села. Нікого. Нічого туди не завозили, нічого не продавали. Дядько казав, що наше село ще вижило, спочатку були свої люди, і в сільраді, і в колгоспі. Знали один одного. А коли прийшла чужа людина, до села керувати колгоспом, тоді настав Голодомор і розорення села. Село розорили. До 30% людей вигнали зі своїх дворів. Люди розповзлись по всьому СРСР. І вмирали не тільки в селі, а за околицями села.

То ж батько домовився із своїм двоюрідним братом , він був бакенщик на річці.  То він домовився щоб нас взяли з козою. Посадили на баржу і ми допливли до Чернігова. В Чернігові баржа не йшла, треба пароход. А з козою не беруть. Батько домовився з капітаном. Козу посадили на корму біля мене, і я цю козу сухарьом кормив, щоб не мекала.

Так ми допливли до металургійного заводу в Кам’янському. Завод так димів, таке полум’я було біля нього, шлаки, що виливались в Дніпро – а вони утворювали такий сморід, грануляція виходила –  що мати каже: куди ж ми приїхали, це ж страшний суд!»

За пару років після того, як він приїхав у Кам’янське, місто назвали на Дніпродзержинськ – на честь першого чекіста. Тепер місто знов перейменували на Кам’янське.

«Мати теж влаштувалась на завод в їдальню прибиральницею. Приносила з роботи борщ, годувала нас.  Я ще в школу не ходив, а треба було допомагати сім`ї. Так мої брати купляли табак, купляли гільзи і набивали гільзи табаком. Біля прохідної заводу ми продавали ці цигарки. Але міліція розганяла і забирала цигарки, якщо піймає. І мене садили, давали небагато цигарок, і я сидів кричав: «Себу» для ГПУ, «Ера» для міліціонера, п’ятак штука, гривеник пара!» А вони стояли подалі, дивились, щоб цигарки не забрали хулігани. Чи міліціонер, якщо буде йти, щоб я тікав. Якщо я продав десяток, то вони ще приносили. І так ми допомагали сім’ї, торгували цими цигарками».

Треба було ліквідувати селянина, який тримався за землю

«Я бачив, що щось не те відбувається. За що нас карають, за що голодуємо. В 1991 році написав листа дядьку аж у Карело-фінську республіку щоб він написав, за що нас так карали, хто ми такі. То він мені напсав лист, що творилось в селі. Це він сказав про 47 дворів. Пустили мир со страху. Він казав, «вас раздели бандиты до трусов и вы пришли в дом и немного отошел страх, и вы согрелись, и во что-то оделись, а выгоняли – кто в  чем был и на мороз».

А навіщо це робилось? Сталін хотів швидко побудувати країну. Треба було ліквідувати селянина, який тримався за землю. Як одноосібник. Треба було змусити всіх піти в колективне хозяйство. А як їх заставити? Мабуть, йому підказали – тільки голодом. От і зробили Голодомор».

Під час Другої світової війни брата Василя Циби, старшого на два роки, з яким Василь Іванович був весь час разом за наказом матері, забрали в Радянську Армію. Підлітку нічого не залишалось, як піти разом з братом, неофіційно. Каже, зі зброї була лише лопата. Через два місяці служби був полон, і місяць у концтаборі, звідки Василь намагався втекти. Близько року він був на примусових роботах в Німеччині, у селищі Баумбах.

Зараз Василь Циба живе в Києві, їздить на метро, виховує онуків і правнуків, радіє життю і пише вірші про життя.

…І хочеться мені ще жити

Й не думати, що сонце вже зайшло

Хочеться зробити щось,

щоб в пам’яті людей воно було.

То подаруй мені святий наш боже

Ще немало щасливих літ

Щоб навесні засіять поле

Й весни побачить розноцвіт.

(с) В. Циба

За підтримки

Моя історія
За підтримки проекту "Зміцнення громадської довіри" (UCBI II), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)
Поділитися

Може бути цікаво

Чому США ввели санкції проти нафтових компаній РФ лише зараз

Чому США ввели санкції проти нафтових компаній РФ лише зараз

Не треба покладати надій на МКС — експерт про Нетаньягу і Путіна

Не треба покладати надій на МКС — експерт про Нетаньягу і Путіна

Зустріч Трампа з Путіним є легітимізацією останнього — експерт

Зустріч Трампа з Путіним є легітимізацією останнього — експерт

Проблема джипінгу у заповідних зонах існує практично скрізь по Україні — еколог

Проблема джипінгу у заповідних зонах існує практично скрізь по Україні — еколог