«Лесю все ж таки схопили», – батько про полон доньки у захопленому Луганську (ФОТО)

Історію викрадення бойовиками власної доньки-пластунки розповідає її батько, Ігор Олексіюк

«Лесю все ж таки схопили», – батько про полон доньки у захопленому Луганську (ФОТО)

Ігор Олексіюк Ігор Олексіюк більше 20 років прожив у Лутугине, Луганської області. Сам з Тернопільщини.Усе життя він працював із дітьми, у 2005 став пластуном – виховником. Суворе засмагле обличчя, відкрита посмішка, сяючі блакитні очі, на його сторінці у соціальній мережі безліч фото із дітьми, де він проводить тренування і заходи. Всі усміхнені і щасливі. Свою історію Ігор Богданович розповідає стримано, інколи тяжко позітхає.

Ігор Олексіюк

«Зазвичай ми проводили пластові заходи на сході України в Луганській області по неділям. В нашому місті багато людей знали про нашу організацію, ми проводили публічні акції. Ніколи ні в кого не виникало до нас питань, що ми якісь там фашистські, правоекстремістські»

Його донька, Олеся теж стала старшою пластункою у 20 років. Ігор завжди займався із дітьми, це було і є його призначенням і справою життя. У той день, 18 травня 2014 року Олеся тренувала на природі групу підлітків. Їх помітили по українському прапору.

«Діти стояли, тримали прапор і співали. Коли вони тримали прапор, серед відпочиваючих були пару чоловіків, які стали кричати «Що ви тут робите, хто ви такі!» Вони вдарили хлопця Руслана, який був старший, і схопили Лесю. Леся вирвалася і сказала «Діти, тікаймо!» І вони стали розбігатися всі.

Так Леся Олексіюк разом із Русланом Залізняком, також колегою-пластуном, потрапила в полон до бойовиків.

«Діти стали тікати, вона побігла також разом із ними. Лесю все ж таки схопили, кинули в машину і разом із Русланом повезли. У нього в рюкзаку знайшли червоно-чоний прапор. Взяли той прапор і стали махати: «Смотрите, смотрите, фашистское знамя, смотрите! Скорее его в СБУ!». Це було для них сигналом, що ця людина є ворог». 

Інші діти дісталися додому і стали дзвонити своїм батькам.  Один із хлопчиків і подзвонив Ігорю Олексіюку. Міліція, до якої звернувся батько, виїхала оглянути місцевість, де це відбулось. Свідки мовчали.

«Ми не знали, що шукати і де шукати. Лише післі 1,5-2 години після того, як ми це все оглядали, дружина подзвонила і сказала, що Леся знаходиться в СБУ. Їй подзвонила із СБУ лікар і сказала, що Олеся знаходиться у них, не переживайте, і що ви можете забрати її». Саме її забрати, про Руслана мови взагалі не було».

Вони за звичкою називали це СБУ, але від СБУ там уже мало що лишилося. Там уже були озброєні бойовики.

«Коли це відбулось, це був сигнал, що треба щось з усім цим діяти. Але першим завданням було визволити. Але як її забрати? Якщо пройти в СБУ практично неможливо».

Тепер ми точно знаємо, що в цей час відбувалося з Лесею. Коли їх вели до бази бойовиків, з усіх боків неслася лайка і погрози.

Ігор Олексіюк із вихованцями

«Коли її посадили в іншу машину, їй пригрожували. Змушували її визнати, що вона з Правого Сектору. Один із бойовиків, який мав автомат, посадив її на коліно і говорив «Признавайся, что ты с ПС, не признаешься – изнасилуем и выкинем там в кустах».

Коли вона заплакала, автоматник вдарив її по обличчю і сказав закрити рот, інакше пристрелить.

Але інший охоронець сказав: «Не бійся, візьми мене за руку , я твій наречений і не реви. Тобі нічого не зроблять, ось твоєму виродку дістанеться. А з тобою будуть розмовляти».

Тим часом разом її батько разом із мамою Руслана поїхали визволяти дітей.

«Мама була шокована, у неї був стрес. Вона не знала що робити, вона готова була одразу ж бігти туда в Луганськ, не чекати нічого. Вона сама була готова заплатити будь-які гроші аби повернути його. Нам довелося пройти пару озброєних кордонів людей щоб попасти до СБУ.  Хотіли проникнути всередину але нас не пустили.

«Один із охоронників сказав: «Да никто вам не отдаст. И она тут останется. Приехали сюда с Галичины наших детей вербовать». Я кажу, з якої Галичини?! Тут ми живемо, на Луганщині. – «Та рассказывайте нам, на чисто украинском разговариваете, с Галичины приехали».

Ігор Олексіюк із вихованцями

Коли Олеся запитала за Руслана, їй сказали, що його будуть бити. І що ніхто нічого з цим не зробить. Через деякий час вона його побачила. Розбите обличчя, він був весь у крові. Його голова була перемотана скотчем, а  руки зв’язані. Його рюкзак теж примотали скотчем, і згори обв’язали червоно-чорним прапором.

«За мову, за віру знищувати.. на той час я ще не вірив, що це можливо, тому я був певен, що Лесю відпустять. Це зараз можливо, що і за мову і за віру людей знищували. Але тоді я в це не вірив».

Ігор Олексіюк із вихованцями

До цих пір Олеся Олексіюк не хоче говорити про пережите, але тоді, після полону, вона детально описала все і опублікувала текст. Той день її тато не забуде ніколи.

«Начальник міліції вивів їх. Двоїх. Мама побігла обняла Руслана, він був пригнічений, опухше обличчя. Батько Олесі лише зараз розуміє, що могло трапитися. На той момент за Руслана він переживав значно більша, як за власну дитину, адже його могли просто вбити.

Я одразу поїхав у лікарню, влаштовувати  Руслана. Там був скоріше всього струс мозку, значні пошкодження.

Десь шукати справедливості було зайве. Треба було розраховувати на власні сили. Тому першою справою було відправити дітей подалі, тому що пішли погрози у соціальних мережах. Дізнались, що вона виявляється «сепаратістка з ПС», що вона «бендеровка», і тому подібне».

Ігор Олексіюк із вихованцями

Перед тим, як розказати нам історію, Ігор Олексіюк вагався, мовляв, це вже минуло, і це особиста справа, справа сім’ї. Але врешті погодився, і пояснив, чому.

«Ми маємо говорити про те, що відбувалося. Ми маємо говорити, як воно відбувалося. Як воно тихенько непомітно приходила інша влада. Я бачив, як приїжджали із Ростовської області казачки, яким давали приміщення, у яких була зброя, у яких були машини і влада нічого не робила, щоби взяти і припинити їхні діяльність. Це так було на Сході».

Згодом вся родина стала переселенцями і тепер живе у Львові. Олеся здійснила давню мрію: готує до зйомок акторів, працює візажистом і займається перукарською справою. Ігор Олексіюк  сьогодні викладає у школі і виші, обожнює свою роботу і вірить, що його виховані змінять країну на краще.

За підтримки:
За підтримки проекту "Зміцнення громадської довіри" (UCBI II), що фінансується Агенством США з міжнародного розвитку (USAID)