Нерозказана історія про Майдан 20.02.2014 і «Блакитну каску» Небесної Сотні

Громадське радіо запускає пілот мультимедіа-проекту у форматі короткого документального фільму «Моя історія» – короткі історії як відомих, так і невідомих людей, з яких складається історія країни, але навряд чи про це напишуть у підручниках. Передача виходить на каналі YouTube та у Фейсбуці у форматі відео, аудіоверсія програми буде виходити на хвилях Громадського радіо.

Історія людини в контексті історії країни — подивитись на важливі події країни пропонуємо через історії від людей, відчути атмосферу часу. Героєм програми може стати хто завгодно, не тільки ветеран, не тільки активіст Майдану, ним може стати будь-яка людина з історією, але історію може розказати і публічна особа.

У річницю початку революції Гідності ми розповідаємо історію Аліни Вяткіної тактичного медика, неофіційного ветерана, студентки, учасниці подій на Майдані. Аліна розповідає про свого близького друга, якого вона втратила на Майдані – відомого багатьом, Устима Голоднюка. Її очами ми можемо подивитись події 20 лютого. Одразу після школи дівчина набула неабиякого життєвого досвіду: на Майдані і в АТО.

Аліна Вяткіна, 22 роки. Юна весела дівчина. Учасник бойових дій і ветеран – неофіційний, правда.

«В університеті мене називали білою вороною. Я після нічних чергувань приходила і засинала на парах. Інколи від мене шинами пахло. І вони так на мене дивились – у вас все одно нічого не вийде..»

«У мене на Майдані загинув близький друг. Це відомий хлопець. «Блакитна каска» Небесної сотні. Устим Голоднюк. Ми познайомились на Майдані 24 листопада. Це дуже світла історія. Я дивилась, як збирається Антимайдан під «Двома гусями», йшов дощ. До мене підходить такий високий хлопець, він посміхався. Пропонує мені чай, каву, каже, щоб я не мерзла, каже, що все буде добре, щоб я не плакала. Пропонує дощовик і прийти на Стелу за чаєм. Я стояла просто серед натовпу.  Я не взяла  дощовик, але у нас були прекрасні три місяці.

Ходили ніби то в розвідку в Маріїнський парк по ночах. За ці три місяці ми стали дуже близькі.

В саму цю ніч з 19 на 20 ми ходили вдвох  по Майдану, намагались допомогти якось комусь, а потім я вклала його спати в Глобусі, бо там були наші спільні друзі. Мені місця не вистачило і я пішла спати в КМДА. Бо наш намет під Стелою згорів на той момент.я не змогла заснути. це був 6 поверх і я боялась що спалять КМДА так само як Профспілки. Постійно бігали люди, кричали «Штурм! Штурм!». Біля 8 ранку я почала спускатись вниз по сходах, бо всі збігали, і застрягла на 1 поверсі, бо наштовхнулась на хлопця із роздробленим кулею коліном. Я лишилась, то бинтувати вийшла напевно через годину»

«Я пішла до Стели, вже нічого не стріляло і не вибухало.. на автоматі почала гортати новини. Дивлюсь – список розстріляних на Інститутській. Знаходжу там ім’я Устима, починаю шукати наших, кажу, Устим загинув, мені ніхто не вірить…»

» Пам’ятаю, як його привезли, і я розуміла мозком, що я маю плакати. Але не могла плакати»

«Я йшла після цього вверх по Інститутській. Їхали хлопці на великих машинах. Всі кричали «Ура!», ми перемогли!», для мене це було якось дивно, мабуть намагалась якось блокувати свій біль. І ми поїхали додому і я почала відмивати волосся. Дуже добре пам’ята’ю, як я мила волосся, я разів 5 його мила і постійно текла чорна вода»

«Два роки я виплакувала ту ситуацію. Тільки зараз вперше за три з половиною року я змогла поїхати до нього на могилу»

Аліна Вяткіна у 22 роки знову студентка, вивчає чеську філологію. Сьогодні вона – координаторка проекту «Стройбат», що опікується ремонтами житла для сімей загиблих та важкопоранених.  Вона стала тактичним медиком і рятувала життя і здоров’я українським бійцям в АТО. Дівчина зізнається: саме Майдан і війна навчили реальному життю і відповідальності за свої рішення, адже інколи це може вартувати комусь життя.

«Мені дуже прикро, що я не маю контактів людей, яких я вивозила з аеропорту. Це було би дуже цікаво, поспілкуватись з ними, дізнатись, яка у них доля зараз, де вони, що з ними. Інколи я сподіваюсь, що на презентації якоїсь книги про ДАП, наприклад, я зможу знайти тих, кого я вивозила. Просто знати, що людина жива і що з нею все ок. Що вона є».