Війна, Донбас, історія двох: Роман Набожняк і Юлія Кочетова-Набожняк

Сам родом із Черкас, він провів на Сході понад рік. Перед тим, як їхати на Донбас, Роман тренувався, брав участь у вишколах та проходив тренінги з медицини.

«В якийсь момент ти прокидаєшся і розумієш, що не можеш тут знаходитися. Ти мусиш бути там. Чому я так вирішив? Тому що я не міг інакше. Юля, наприклад, говорить, що я міг бути більш ефективним тут, виконуючи якісь інтелектуальні завдання… Тоді мені здавалося, що це не так», – каже хлопець.

Юлія Кочетова-Набожняк – дружина Романа. Вони познайомилися ще до його рішення піти на війну. Юлія добре розуміла, що відбувається на Сході, адже як фотожурналістка і режисерка на Донбасі працювала над цивільними та військовими історіями, висвітлювала роботу волонтерів та правозахисників.

«Я прекрасно розуміла всі ризики. Я була у військовому шпиталі, я знаю, як виглядають ампутації, я знаю, як вони пахнуть, тому я прекрасно розуміла, чим це може закінчитися, але це було рішення Роми, я його розділяю, поважаю і абсолютно підтримую», – зазначає Юлія.

Такого, щоб я «відчував подих смерті», не було

«Я зробив свій вибір. Ми почали з хлопцями тренуватися десь на пляжі, бігати. По-моєму, і поліцію хтось викликав, думав, що терористи якісь. Ми ж в балаклавах», – усміхається хлопець.

Він пригадує, як ще під час тренувань командир підрозділу, до якого збирався піти Роман, казав йому: «Мені не потрібне м’ясо, мені потрібна бойова одиниця». За час підготовки до служби Роман чітко усвідомив, наскільки мислення цивільної людини відрізняється від сприйняття ситуації військовим: якщо поранили, допомогу маєш надати собі сам, якщо можеш, адже кликати побратима – це вже «мінус два стволи».

«Ми не знаходилися постійно на першій лінії. Поверталися з сірої зони, а нам рота глибинної розвідки казала: «Ви що, придурки? Ми замінували там все, де ви ходили, а ви туди лазили». Так буває. Ну, пару раз потрапляли під обстріли. Прямо такого, щоб я відчував подих смерті, не було такого. Безпосередньо в бойовій ситуації я не знаю, коли люди про таке думають. Я думав: ага, нас обстрілюють. Що я маю робити? Мене трусити починало на наступний день. Страшно завжди. Ти ідеш і не знаєш, що на тебе чекає», – розповідає про службу ветеран АТО.

Юлія пригадує, що було правило:  вона ніколи не дзвонила сама, телефонував Рома, іноді це були дзвінки чи SMS з інших номерів.

«Це був розтягнений в часі процес прийняття того, що можна бути разом, але не бути разом фізично. Можна жити з людиною, яку ти любиш, але не бути поруч фізично. Можна любити людину, якої навіть немає в живих. Я абсолютно свідомо підходила до думок, як можна їздити на сноуборді, якщо в тебе немає ноги, як можна навчитися їздити на сноуборді, якщо в тебе немає двох ніг», – каже Юлія.

Історію розлуки і спілкування на відстані режисерка втілила у фільмі «До скорого». Він про два паралельних життя закоханих – на війні і в мирному місті.

«Я не їхав на Схід з драматичними думками. У мене досить мало було моментів емоційних, я намагався зменшити відсоток емоцій в своїх діях до мінімуму, тому що емоції дуже небезпечна в такій ситуації річ. Якщо ти хочеш щось змінити, то треба бути готовим навпаки – жити і щось робити, тому що, на жаль, коли тебе немає, ти вже нічого не можеш зробити. Відчуття того, що пора будувати і створювати, перевищувало відчуття, що треба продовжувати руйнувати. Особливо гостро я це відчував, коли ми були в Широкино. Ти дивишся на село. І за три дні постійних спостережень я не знайшов там жодного вцілілого будинку. Зараз по факту цієї точки на карті немає», – говорить Роман.

Психотерапевтка казала: «Чому ви такі нормальні?»

«Дембель прийшов у 2016 році, восени. Скажімо так, останні місяці, крайні, які ми там були, у мене було відчуття, що те, що я мав зробити, я зробив. Це було відчуття виконаного обов’язку», – пригадує колишній військовий.

Після повернення з війни доводилося спати з увімкненим світлом, відмовитися від вечірок тощо, але Юлія розуміла, що це неминуче, і була до цього готова, адже вже мала досвід спілкування з членами сімей бійців і бійчинь, які повернулися з Донбасу.

«Як Рома вирішив служити, він був за історію того, щоб працювати зі спеціалістами після повернення. Він проходив фізичну перевірку в лікарні і психологічну як частину цього всього. Коли ми до знайомої психотерапевтки прийшли вдвох, розказали, що потім ми поїдемо в Азію, у нас немає зворотних квитків, ми хочемо перезагрузитися. Вона сиділа і казала: Чому ви такі нормальні?», – ділиться спогадами дівчина.

«По завершенню служби я розумів, що зараз я потрібен тут, я потрібен своїй дружині, я потрібен своїй сім’ї, я потрібен собі самому в цьому світі, який ми захищали», – підсумовує Роман.

Обоє не заперечують, що період служби Романа та досвід тривалої розлуки змінив деякі речі в їхньому житті, але основні цінності, наголошують вони,  залишилися незмінними. Тепер подружжя намагається максимально корисно проводити кожну хвилину і не гаяти час на сварки та нецікаві заняття.

Veterano Brownie

«Коли Рома повернувся з війни, він багато готував. Ми жартували: крім того, що він любить готувати, у нього нарешті з’явився доступ до цілодобових супермаркетів, де є багато різних продуктів», – каже Юлія.

«Мені завжди подобалося готувати. Я вважаю, що любити їжу – це не гріх», – додає Роман усміхаючись.

Знайдений в той період рецепт десерту поклав початок Veterano Brownie. Для Романа важливо бути частиною ветеранського бренда, адже це спосіб підтримати побратимів. Зараз разом з Юлією він працює над розширенням бізнесу. Власний заклад планують відкрити вже восени.

Все стало на свої місця

Після повернення зі Сходу Роман передусім хотів відновити роботу музичного гурту DVIZH ПАРИЖ, заснованого ще 2014 року. «Це, напевно, була перша моя ідея-фікс. Музика – це заняття, яким я займаюся найдовше у своєму житті, з 5 років. Я можу казати, що 23 роки займаюся музикою», – усміхається хлопець.

«Мені іноді сумно від того, що необхідно було пройти крізь бойові дії, крізь досвід розлуки, щоб все стало на свої місця. Я іноді задумуюсь, чому повинні іноді ставатися такі ризикові події, щоб людина зрозуміла, що вона хоче від свого життя. Це, мабуть, головна зміна, що я зрозумів, що я людина, а найважливіше, що може робити людина, – це створювати, не сваритися, не ображати когось, не витрачати час на якісь пусті балачки. Може, це я просто вже старію?», – ділиться роздумами Роман.