Війна, Донбас, історія двох: Роман Набожняк і Юлія Кочетова-Набожняк

Ветеран АТО Роман Набожняк та його дружина Юлія Кочетова-Набожняк розповіли, як пройшли шлях від рішення хлопця піти на фронт до його повернення та адаптації до мирного життя

Гостi

Роман Набожняк

Війна, Донбас, історія двох: Роман Набожняк і  Юлія Кочетова-Набожняк
https://static.hromadske.radio/2018/08/hr_mi_nabozhniak.mp3
https://static.hromadske.radio/2018/08/hr_mi_nabozhniak.mp3
Війна, Донбас, історія двох: Роман Набожняк і Юлія Кочетова-Набожняк
0:00
/
0:00
«Одразу після Майдану ти думаєш: все вирішиться за кілька тижнів чи кілька місяців. Потім, орієнтовно це було, коли був Іловайськ, прийшло усвідомлення того, що все так швидко не закінчиться. Це може дійти і сюди, до Києва, і, можливо, далі», – згадує ветеран АТО, розвідник Роман Набожняк.

Сам родом із Черкас, він провів на Сході понад рік. Перед тим, як їхати на Донбас, Роман тренувався, брав участь у вишколах та проходив тренінги з медицини.

«В якийсь момент ти прокидаєшся і розумієш, що не можеш тут знаходитися. Ти мусиш бути там. Чому я так вирішив? Тому що я не міг інакше. Юля, наприклад, говорить, що я міг бути більш ефективним тут, виконуючи якісь інтелектуальні завдання… Тоді мені здавалося, що це не так», – каже хлопець.

Юлія Кочетова-Набожняк – дружина Романа. Вони познайомилися ще до його рішення піти на війну. Юлія добре розуміла, що відбувається на Сході, адже як фотожурналістка і режисерка на Донбасі працювала над цивільними та військовими історіями, висвітлювала роботу волонтерів та правозахисників.

«Я прекрасно розуміла всі ризики. Я була у військовому шпиталі, я знаю, як виглядають ампутації, я знаю, як вони пахнуть, тому я прекрасно розуміла, чим це може закінчитися, але це було рішення Роми, я його розділяю, поважаю і абсолютно підтримую», – зазначає Юлія.

Такого, щоб я «відчував подих смерті», не було

«Я зробив свій вибір. Ми почали з хлопцями тренуватися десь на пляжі, бігати. По-моєму, і поліцію хтось викликав, думав, що терористи якісь. Ми ж в балаклавах», – усміхається хлопець.

Він пригадує, як ще під час тренувань командир підрозділу, до якого збирався піти Роман, казав йому: «Мені не потрібне м’ясо, мені потрібна бойова одиниця». За час підготовки до служби Роман чітко усвідомив, наскільки мислення цивільної людини відрізняється від сприйняття ситуації військовим: якщо поранили, допомогу маєш надати собі сам, якщо можеш, адже кликати побратима – це вже «мінус два стволи».

«Ми не знаходилися постійно на першій лінії. Поверталися з сірої зони, а нам рота глибинної розвідки казала: «Ви що, придурки? Ми замінували там все, де ви ходили, а ви туди лазили». Так буває. Ну, пару раз потрапляли під обстріли. Прямо такого, щоб я відчував подих смерті, не було такого. Безпосередньо в бойовій ситуації я не знаю, коли люди про таке думають. Я думав: ага, нас обстрілюють. Що я маю робити? Мене трусити починало на наступний день. Страшно завжди. Ти ідеш і не знаєш, що на тебе чекає», – розповідає про службу ветеран АТО.

Юлія пригадує, що було правило:  вона ніколи не дзвонила сама, телефонував Рома, іноді це були дзвінки чи SMS з інших номерів.

«Це був розтягнений в часі процес прийняття того, що можна бути разом, але не бути разом фізично. Можна жити з людиною, яку ти любиш, але не бути поруч фізично. Можна любити людину, якої навіть немає в живих. Я абсолютно свідомо підходила до думок, як можна їздити на сноуборді, якщо в тебе немає ноги, як можна навчитися їздити на сноуборді, якщо в тебе немає двох ніг», – каже Юлія.

Історію розлуки і спілкування на відстані режисерка втілила у фільмі «До скорого». Він про два паралельних життя закоханих – на війні і в мирному місті.

«Я не їхав на Схід з драматичними думками. У мене досить мало було моментів емоційних, я намагався зменшити відсоток емоцій в своїх діях до мінімуму, тому що емоції дуже небезпечна в такій ситуації річ. Якщо ти хочеш щось змінити, то треба бути готовим навпаки – жити і щось робити, тому що, на жаль, коли тебе немає, ти вже нічого не можеш зробити. Відчуття того, що пора будувати і створювати, перевищувало відчуття, що треба продовжувати руйнувати. Особливо гостро я це відчував, коли ми були в Широкино. Ти дивишся на село. І за три дні постійних спостережень я не знайшов там жодного вцілілого будинку. Зараз по факту цієї точки на карті немає», – говорить Роман.

Психотерапевтка казала: «Чому ви такі нормальні?»

«Дембель прийшов у 2016 році, восени. Скажімо так, останні місяці, крайні, які ми там були, у мене було відчуття, що те, що я мав зробити, я зробив. Це було відчуття виконаного обов’язку», – пригадує колишній військовий.

Після повернення з війни доводилося спати з увімкненим світлом, відмовитися від вечірок тощо, але Юлія розуміла, що це неминуче, і була до цього готова, адже вже мала досвід спілкування з членами сімей бійців і бійчинь, які повернулися з Донбасу.

«Як Рома вирішив служити, він був за історію того, щоб працювати зі спеціалістами після повернення. Він проходив фізичну перевірку в лікарні і психологічну як частину цього всього. Коли ми до знайомої психотерапевтки прийшли вдвох, розказали, що потім ми поїдемо в Азію, у нас немає зворотних квитків, ми хочемо перезагрузитися. Вона сиділа і казала: Чому ви такі нормальні?», – ділиться спогадами дівчина.

«По завершенню служби я розумів, що зараз я потрібен тут, я потрібен своїй дружині, я потрібен своїй сім’ї, я потрібен собі самому в цьому світі, який ми захищали», – підсумовує Роман.

Обоє не заперечують, що період служби Романа та досвід тривалої розлуки змінив деякі речі в їхньому житті, але основні цінності, наголошують вони,  залишилися незмінними. Тепер подружжя намагається максимально корисно проводити кожну хвилину і не гаяти час на сварки та нецікаві заняття.

Roman Ta Yuliya 1

Роман та Юлія
Фото: Громадське радіо/ Світлана Шкурай

Roman Ta Yuliya 2

Роман та Юлія
Фото: Громадське радіо/ Світлана Шкурай

Veterano Brownie

«Коли Рома повернувся з війни, він багато готував. Ми жартували: крім того, що він любить готувати, у нього нарешті з’явився доступ до цілодобових супермаркетів, де є багато різних продуктів», – каже Юлія.

«Мені завжди подобалося готувати. Я вважаю, що любити їжу – це не гріх», – додає Роман усміхаючись.

Знайдений в той період рецепт десерту поклав початок Veterano Brownie. Для Романа важливо бути частиною ветеранського бренда, адже це спосіб підтримати побратимів. Зараз разом з Юлією він працює над розширенням бізнесу. Власний заклад планують відкрити вже восени.

Brauni Z Morozyvom 0

Брауні з морозивом
Фото зі сторінки Veterano Brownie у Фейсбуці

Все стало на свої місця

Після повернення зі Сходу Роман передусім хотів відновити роботу музичного гурту DVIZH ПАРИЖ, заснованого ще 2014 року. «Це, напевно, була перша моя ідея-фікс. Музика – це заняття, яким я займаюся найдовше у своєму житті, з 5 років. Я можу казати, що 23 роки займаюся музикою», – усміхається хлопець.

«Мені іноді сумно від того, що необхідно було пройти крізь бойові дії, крізь досвід розлуки, щоб все стало на свої місця. Я іноді задумуюсь, чому повинні іноді ставатися такі ризикові події, щоб людина зрозуміла, що вона хоче від свого життя. Це, мабуть, головна зміна, що я зрозумів, що я людина, а найважливіше, що може робити людина, – це створювати, не сваритися, не ображати когось, не витрачати час на якісь пусті балачки. Може, це я просто вже старію?», – ділиться роздумами Роман.

Roman Graye Na Gitari 0

Роман грає на гітарі
Фото: Громадське радіо/ Світлана Шкурай