У новому випуску «На лінії вогню» інструкторка 157 ОМБр Юлія «Куба» Сідорова ділиться історією про службу, виживання, погану підготовку та байдужу систему.
Від конфліктів з командуванням до спроб триматися заради побратимів — цей випуск про виклики, втому, обов’язок і постійну боротьбу за гідність.
Говоримо з Юлією Сідоровою напередодні прем’єри документального фільму про неї та її посестру «Куба і Аляска» режисера Єгора Трояновського. 14 серпня стрічка вийде в прокат на великі екрани.
Ірина Сампан: Зараз ти працюєш на Покровському напрямку, твій підрозділ працює на Покровському напрямку. І хочу тебе запитати про поточну обстановку, саме по твоєму профілю. А як зараз там налагоджена і евакуація, і стабпункти? Тобто, наскільки ця логістика там уже спрацьована, тому що Покровський напрямок не перестає бути найгарячішим?
Юлія «Куба» Сідорова: Ну, справа в тому, що все одно багато залежить конкретно в кожному підрозділі, як все налаштовано. Зрозуміло, навіть в одній бригаді там може бути в різних батальйонах зовсім різна схема роботи. І в плані евакуації поранених, і в плані стабілізаційних пунктів. Стабілізаційні пункти взагалі не на рівні батальйону, а навіть робляться на рівні бригади. На даний період, не знаю, є, звісно, складнощі, як на мене, самі основні.
Це в плані того, що дуже важко вчасно евакуювати пораненого, особливо, якщо ми говоримо про важко поранених військовослужбовців. Ускладнюється ця вся історія через те, що щільність вогню там…, і FPV, те саме оптоволокно. Тобто, загрози все більше і більше стає, транспорт, все складніше і складніше виїжджати. Маю на увазі, таким чином виїжджати, щоб потім ще і назад повертатися.
Ті люди, з якими я зіштовхувалася, там, на тому напрямку, стабілізаційні пункти, в яких мені доводилося бути, я б не сказала, що вони погано працюють, працюють доволі ефективно.
Дивіться та слухайте також: Перші закупівлі «мавіків» від Міноборони почалися взагалі навесні 2024-го — Берлінська
Ірина Сампан: Про БЗВП. Не так давно ми говорили з Яною Зінкевич про те, що в курсі БЗВП на медицину виділене тільки один день. І вона прямо в інтерв’ю пообіцяла, що буде лобіювати це питання і в парламенті, і в комітетах, щоб збільшили хоча б.
Чи змінилася ситуація зараз? І що ти взагалі про це думаєш? Як можна за один день всунути всі ці знання?
Юлія «Куба» Сідорова: Я взагалі не сприймаю, на жаль, і думаю, що це не дуже добре, але я не сприймаю БЗВП взагалі як щось. Особливо те, що стосується моєї роботи. Тобто, якщо приходить людина до нас в бригаду, і ця людина закінчила щойно БЗВП, — це для мене, в плані тактичної медицини, стовідсотково людина прийшла на нульовому рівні. Тобто, про це я навіть не буду говорити, що ми навчаємо самі.
Ірина Сампан: І прямо не важливо, з якого навчального центру? Чи то буде Десна, чи то буде інше все одно?
Юлія «Куба» Сідорова: Мені неважливо. Ну, не знаю. Я ще, може, просто не зустрічала таких людей.
Елементарно, навіть ніхто не знає нічого про томпонування, поранення, про конверсію, переміщення турнікета. Ніхто нічого не знає. І це дуже дивно.
І тому ми самі допрацьовуємо це все. Це все вже в середині бригади викладаємо, там далі інформацію надаємо, яка потрібна бійцю для того, щоби вижити. Таке, взагалі, ставлення до навчання з медициною, ну, дійсно, воно є.
Я й сама скільки разів зіштовхувалася за той період, що я якось пов’язана з війною, служу в армії, що бувало казали: «а, там зараз у хлопців буде 20 хвилин вільного часу перед обідом, розкажіть їм щось». Або «тільки турнікет покажеш, а більше нічого не треба». А я кажу, як же ж так… Я так все одно не роблю, в тому плані, що все одно намагаюся дати максимум інформації. Зрозуміла, що не кожна людина може, хтось більш здібний буде, хтось менш здібний.
На когось, для того, щоб навіть саме просте людина запам’ятала, треба витратити велику кількість часу. На когось простіше, по-різному буває. Звісно, що мені здається, що ставлення до цієї всієї історії медичної має змінюватися з самого верху.
Я не раз казала, просто для того, щоби навіть якось організаційно вплинути, на навчальні процеси, це все одно все йде зверху, від командування. Просто, якби сам головнокомандувач і так далі, розбиралися в цих протоколах тактичної медицини, хоч на якомусь мінімальному рівні, а там є самий мінімальний рівень знань, він так і називається, для кожного військовослужбовця. Це не значить, для кожного солдата, для генерала, ні.
Для кожного військовослужбовця, тому що це база. І от, якби у нас ті, хто ще повище, на званнях і посадах, теж, вивчили хоч трішки цю тему, то загальна ситуація покращилася б в плані того, щоб, можливо, прийшло розуміння того, наскільки ця тема важлива. Ну, поки що нема такого відчуття, на жаль.
Дивіться та слухайте також: Якщо не хочемо воювати під Тернополем, потрібна тотальна мілітаризація — Лейла «Сарацин»
Юлія «Куба» Сідорова: Буває, поранений по тижню може сидіти десь, його ніхто не зможе вивезти. Потім зможуть, — по-різному. Або буває, що через одного пораненого з’являються нові поранені і загиблі під час намагання провести евакуацію.
Тому я ж кажу, що треба не розраховувати на те, що буде швидка евакуація, а просто вчитися одразу правильно всьому. Як, надається допомога самому собі, побратиму своєму і просто намагатися вже вижити в тих умовах, які є. А якщо пощастить, то тебе швидко заберуть. Не пощастить — не швидко.
Просто це ж навіть не залежить від людей, які намагаються провести евакуацію, дуже часто. Така війна.
Можливо, буде вихід із цього всього, розробка наземних дронів там.
Дивіться та слухайте також: Геймерки-пілоти, міф про «бабський колектив» та хейт: командирка підрозділу БпЛА «Гарпії» Дарія
Юлія «Куба» Сідорова: Я хочу сказати, що медиків завжди не вистачає. Тобто, якщо ми говоримо про стабілізаційні пункти, лікарні, там мають бути люди з медичною освітою, які оперують, які анестезію можуть провести, і яким для цього потрібно навчатися багато років в університеті, щоб це вміти робити.
Часто я бачу серед піхоти, які ходять на нуль, максимально близько до ворога, я на даний момент не знаю нікого з лікарів, але знаю випадки, коли, наприклад, людей з медичною освітою теж відправляють кудись на евакуацію, де більший ризик для життя, але той же саме анестезіолог не завжди, особливо, якщо там це якийсь евак, — не завжди зможе виконати якісь свої функції. Просто я про те, що в цьому нема ніякого сенсу.
Значно краще було би, якби, просто готувалися, скажімо так, нормальні бойові медики.
Мені здається, все одно у нас багато чого не налаштовано. Як я і кажу, нема там ніяких людей, які на високому рівні намагаються військово-медичним плануванням займатися. Це, скоріше, більше окремі випадки, коли адекватний командир, він розробляє ці всі схеми евакуації разом з медиками.
Дивіться повністю інтерв’ю на Youtube-каналі програми «На лінії вогню»
Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете: