Фото: BBC Україна
Як розповідає Юрій Сиротюк, вперше він взяв участь у прведенні Маршів УПА в Києві в 1995 році, хоча щорічні акцій напевно відбувалися й раніше.
«Я тоді став студентом Тернопільського педагогічного державного університету, вступив у організацію «Тризуб імені Степана Бандери». На Покрову ми їздили до Києва. Тоді учасники маршу йшли з Арсенальної до Софіївської площі. Йшло козацтво, Збройні сили України, було багато ще живих військових УПА та ОУН, також багато представників молодіжних організацій.
Щороку відбувався такий урочистий захід, поки після Помаранчевої революції комуністи вперше не перекрили Хрещатик, блокуючи марш, вони позавозили бойовиків. Два роки відбувалися сутички. Я став ініціатором Української громади Києва, ми збиралися на Аскольдовій могилі біля греко-католицької церкви. Ми вирішили відновити марш, але не битися з комуністами, а піти, наприклад, Володимирською вулицею. Юрко Зелений, відомий музичний експерт, запропонував ще й робити концерт за участі крутих сучасних гуртів. Хай комуністи собі кричать й виглядають як ретрогради, а ми робитимемо сучасний веселий марш.
Так у 2006 році ми відновили Марші УПА. Коли ми для себе зрозуміли, що для нас принципово пройтися і Хрещатиком, то в тій же Українській громаді Києва ми вирішили спробувати зробити це першого січня. Так організувати смолоскипну ходу на честь дня народження Степана Бандери».
У 2015 році Верховна Рада визнала Українську повстанську армію борцями за незалежність України. Як згадує Юрій Сиротюк, це було одним з головних гасел учасників маршу ще з 1995 року.
«Пам’ятаю, як я студентом збирав підписи на підтримку визнання УПА, а мій керівник комуніст-історик в Тернопільському університеті ставив мені двійки. Це дуже важливо, бо це частина нашої історії. Треба розуміти, що 24 серпня ми не здобули незалежність, а відновили державність. Тільки за час ХХ століття таких спроб було п’ять. Важливі діяльність ОУН УПА, Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року, створення Головної Української Визвольної Ради. Ці молоді хлопці в найгірших умовах боролися за незалежність, і якби не вони, невідомо, чи не були б ми сьогодні частиною Російської імперії.
Для мене це й особисто важливо. Два мої діди загинули в УПА, мій батько дитиною був вивезений до Сибіру. Тому це не просто інформація з книжок, а те, що я знаю від рідних. Дядько мій був в УПА та вижив, але про це я дізнався тільки на його похоронах у 1998 році, бо він був вимушений постійно переховуватись. Навіть у 2000-х про це боялися говорити».
За словами військового, в останні роки, коли УПА була офіційно визнана, і на Покрову встановили День захисників та захисниць України, до маршів долучалися різні сили.
«Хтось хотів спекулювати на цьому, хтось долучався щиро. Крайніми роками це стали марші захиснків. Якщо спершу ми це починали як політичні акції, то після визнання це стали заходи військових. Ми хотіли, щоб для людей це було свято.
Крайніми роками більше людей зустрічали марш оплесками. Тобто для киян це стало свято, коли можна разом з дітьми піти поаплодувати захисникам України. Я дуже щасливий, що це свято не політизоване, що воно не є приводом для якихось конфліктів. В цьому сенсі, марш зіграв свою велику роль. Я тішуся, що належу до тієї групки людей, які придумали це зробити, і з нашого задуму виросла така велика подія, що сьогодні не має власників, партійності, а є загальнонаціональним святом».