Фестиваль «Пролог» / Фото: Telegram-канал «Карий»
Як розповідає Оксана Волошенюк, Міжнародний кінотелефестиваль «Пролог» був заснований студентами в 1986 році. Він відновився через 11 років перерви — фестиваль не відбувався з 2013-го. «Пролог» проходив з 11 до 16 листопада. За цей час було показано 185 студентських фільмів, з яких 160 українських — представників університету імені Карпенка-Карого та університету Поплавського, розповідає кінокритикиня.
«Якщо раніше на фестивалі показували стрічки, які відбирали студенти, то зараз у формуванні програми брали участь художні керівники курсів. Також був помітний почерк і світоглядний вплив Михайла Іллєнка та деяких інших діячів кіно».
Читайте також: Люди знаходять вирішення проблем у своїх громадах через обговорення кіно
Як розповідає Оксана Волошенюк, на фестивалі працювало декілька журі, які вручили велику кількість нагород. За її словами, зараз в українському кінематографі перемагають фільми про жінок та зроблені жінками. Стрічкою-лідеркою стала «Кіра», яку зробила Анастасія Ободовська, випускниця майстерні Володимира Оселедчика. Це історія про молоду ветеринарку, яка ухвалює рішення мобілізуватися, але має 12-річного сина. Тому жінці потрібно знайти людину, яка ним опікуватиметься.
«Навіть у дорослому художньому кіно я не бачила такого наближення до героїв. Це фільм-спостереження з великою кількістю крупних планів, які допомагають проникнути глибше. Це історія трьох людей, які знаходять одне одного перед тією лінією, за якою в них може й не бути майбутнього. Думаю, такі історії з тихим болем — це саме те кіно, яке мав би побачити український глядач».
За словами Оксани Волошенюк, другим фаворитом на фестивалі став фільм «Голоси інших». В ньому йдеться про перекладачку, яка працює з нелегальними мігрантами у Франції. Як розповідає кінокритикиня, протягом 20 хвилин глядачі спостерігають за тим, як ця жінка живе життям втікачів, для яких вона перекладає, проймається їхніми долями та опиняється в їхньому світі.
Ключову лінію, що прослідковувалася на фестивалі «Пролог», найповніше виразила документальна стрічка «Без рук» Марії Соболь майстерні Василя Вітера, вважає Оксана Волошенюк. Головний герой — чоловік з Донеччини, який почав воювати в 2014 році, а зараз є фактично бездомним. Він є колишнім спортсменом, а тому час від часу влаштовує різні витівки. Зокрема, у фільмі він намагається перепливсти Дніпро без рук, тримаючи в них два прапорці.
«Це образ ветеранів, які живуть без рук, але з серцем, у складних умовах. Студентські фільми часто бувають дуже фальшивими, коли вони намагаються когось наслідувати. У той же час, цей фільм є абсолютно самостійним у бажанні йти врозріз із суспільними нормами й мораллю».
Своїм особистим фаворитом Оксана Волошенюк називає стрічку «Згасаюче світло» Івана Орленка. Вона була показана поза конкурсною програмою в альманасі «Короткі зустрічі» Одеської кіностудії. У фільмі показані спалахи свідомості знерухомленого помираючого українського військового, розповідає кінокритикиня.
Ще один з фільмів, відзначених на фестивалі, — «Капітан Бровари», що вже здобув певну популярність з моменту створення. Як зазначає Оксана Волошенюк, його можна переглянути на стримінговому сервісі Takfliks. За її словами, на цій платформі можна знайти велику кількість українських короткометражних фільмів. Частина суми, яку люди сплачують за перегляд, залишається для функціонування платформи, а частина передається авторам фільмів, говорить кінокритикиня.
У жовтні відбувся перший український показ нового фільму Олега Сенцова «Реал». Як розповіла Оксана Волошенюк, це півтори години справжнього життя без жодних відступів та монтажних склейок. Фільм записаний на камеру GoPro, закріплену на шоломі Олега Сенцова. Звукорежисер Андрій Мостовий лише допоміг записати більш якісний звук, щоб доповнити запис, зроблений камерою.
На кінофестивалі «Молодість» відбулася українська прем’єра документальної українсько-польської стрічки «Квіти України». Вона розповідає про мешканку Києва пані Наталію, яка з’явилася на світ, виросла і народила своїх дітей у колишньому селі Позняки. На цій території люди продавали свої будинки й прилеглі землі. Як каже режисерка фільму, до 2024 року в уже колишньому селищі залишилася жити одна Наталія, а все довкола неї забудували багатоповерхівками — щільним районом Позняки.