На звільнених територіях вивчають українську, щоб розмовляти з дітьми

Безкоштовні курси української мови відкрили 3 сезон. Втричі, у порівнянні з минулим роком, зросла кількість охочих вивчати українку мову. У прифронтовій зоні кількість тих, хто хоче вивчати українську мову, зросла. Мешканці звільнених територій прагнуть навчитись говорити рідною мовою, а волонтери вже третій рік безкоштовно навчають українських курсистів. Основне спрямування – Південь і Схід України. Кого більше потребує цей регіон — державних програм чи волонтерів, з’ясовували у програмі «На свіжу голову»

Гостею студії була Анастасія Розлуцька, координатор проекту «Безкоштовні курси з вивчення української».

Ярина Скуратівська: які долі викладачів та студентів, адже курси відбуваються в Донецьку?

Анастасія Розлуцька: Так. У нас були безкоштовні курси української мови в Донецьку, Луганську і Севастополі. Координатор Володимир Семистяга з Луганська. Він був у полоні 59 днів у полоні сепаратистів.

Ярина Скуратівська: Це за свою діяльність?

Анастасія Розлуцька: Так. Він був і залишається керівником Луганської “Просвіти”. Там в них був музейний центр і курси там вони проводили. Вони були осередком української культури в Луганську. До них туди приходило багато дітей. Ми тоді проводили курси не лише для дорослих, а й для дітей. Вони ті, хто перші почав ці курси робити у 2012 році, коли така ідея була проголошена. Вони і Херсон підхопили цю ідею і почали працювати з курсами. Зараз Володимир Семистяга живе неподалік Київщини. Інші викладачі також переїхали. І така ж доля ще одного Богдана Мороза, з Севастополя він, а зараз проживає на Івано-Франківщині. Наша викладачка Олена Демченко – на Полтавщині.

Ярина Скуратівська: А ваші курсисти і курсистки. Ви знаєте їхню долю на Сході?

Анастасія Розлуцька: Знаю, але не про всіх. Частина переїхала, а частина залишилася там. З тими, хто тут, ми маємо можливість контактувати.

Ярина Скуратівська:  На ваш погляд на Сході зараз що ефективніше: державні програми чи волонтерські? До кого більше довіри в населення?

Анастасія Розлуцька: Мені важко говорити про державні програми, оскільки я про них мало знаю.  Школа – системно організована і діяла протягом 20 років. А якщо говорити про теперішні волонтерські програми, які почалися, то до нас йде дуже багато людей. І наші намагання зробити якісь культурні осередки, об’єднують українське середовище, яке так розкидано в кожному місці. В Дружківці зібралося все українське середовище, яке там є. Вони просто не зустрічалися бо їм не було де, інформації не вистачало, що їх могла б об’єднати. А коли вони дізналися, що є курси, є щось, що їм близьке, то вони зібралися і їх дуже багато.

Ярина Скуратівська: Ви сказали, що державних програм ви не знаєте, а взагалі там присутність держави в культурній сфері відчувається? Коли території повертаються під українську юрисдикцію, як там?

Анастасія Розлуцька: Я б не хотіла применшувати роль держави. Але насправді я не бач присутності держави, як такої, ні в інформаційному, ні в культурному просторі. Хіба що школа. Діти більш менш знають українську мову. А от зі старшим середовищем, які раніше закінчували школу, є проблема у подоланні мовного бар’єру. Але присутність держави, яка робила б якісь культурні програми на зближення, на донесення української культури, поширення української книги, інформації – цього там дуже мало. 

Ярина Скуратівська: Крім прапорів там від держави нічого немає?

Анастасія Розлуцька: Системної роботи справді немає. Так. Єдине, хто там дають собі раду, це сподвижники, як я їх називаю. Які створюють волонтерські організації. Там є така організація «Вільна хата» – хлопці які переїхали з Львівщини і зробили там культурний осередок. Є Блощинський, який робить «З України в України» — величезну культурну програму. Є наші власні ініціативи, над якими ми протягом трьох років працюємо на Сході, і воно відлагоджено. Ми б хотіли якось залучити державу, не вистачає дуже часто фінансової складової. Але ми поки що справляємося. 

В нас зараз є ідея. Ми хочемо зробити новий проект – «Книжковий форум на колесах». Їдемо з Дзвінкою Матіяш, вона їде презентувати туди свою книжку «Марта з вулиці св. Миколая» і «Роман про Батьківщину». Тобто аудиторія маленьких і великих.

Едуард Лозовий: Як ви рекламуєте свої події, щоб на них прийшло багато людей?

Анастасія Розлуцька: Там, на місці, ми вже маємо напрацьований контакти. Ми контактувалися з педагогічним університетом, зі школами, розробили афіші, передали туди, а там вони мають інформаційне поширення. Ми також працюємо через соціальні мережі, поширюємо інформацію через ЗМІ з надією, що вони будуть її висвітлювати. В нас буде поїздка в Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка, Бахмут.

Едуард Лозовий: На кого ви робити ставку? З молоддю все зрозуміло. Вона в працездатному віщі, їх треба робити кар’єру. А для чого старшому поколінню переходити на українську?

Анастасія Розлуцька: Це особисто їхня мотивація, вони приходять до цього самі. 

Едуард Лозовий: Які потреби вони задовольняють українською?

Анастасія Розлуцька: Є дві потреби. Одна – почати розмовляти рідною мовою. Друга — щоб діти розмовляли і щоб з дітьми розмовляти. Вони себе ідентифікують з Україною. Щоб передати її своїм онукам і дітям.