«Переслідування правозахисників перестало бути «державною політикою», — правозахисники

Анастасія Багаліка: Зараз пройшло багато років з того часу, як правозахисник було рівнозначним дисиденту і людині, яка постійно наражається на небезпеку. Але все одно досі в Україні правозахисна діяльність не на стільки безпечна, як в інших країнах світу, зокрема в Західних. Як ви можете оцінити, наскільки небезпечно зараз в Україні займатися правозахисною тематикою?

Олександра Матвійчук: З 2010 року я займаюся тим, що зокрема веду моніторинг політичних переслідувань представників громадянського суспільства. Тобто до повалення режиму Віктора Януковича я спостерігала за різними способами тиску і використання, як юридичних механізмів, так і поза правових засобів для переслідування журналістів, громадських активістів, правозахисників. Зараз, якщо говорити про сучасний стан, можна сказати, що після Євромайдану переслідування правозахисників з одного боку перестало бути свідомою державною політикою. Але з огляду на особливості загрози, з якою Україна зштовхнулася останнім часом, ця діяльність продовжує бути небезпечною, незалежно від регіону діяльності. Взагалі дуже важко говорити про можливість здійснення правозахисної діяльності в окупованому Криму. Ми бачимо, що там тривають масштабні і систематичні переслідування за висловлення альтернативної точки зору. Зокрема, перша хвиля людей, які змушені були покинути домівки, як раз включала в себе правозахисників.

Так само можна говорити про будь-яку, не тільки правозахисну, але і громадську діяльність на окупованій частині Донбасу. Але і на цих суміжних територіях, звільнених і прифронтових, в які зараз їздять правозахисні мобільні групи, говорити про те, що там знаходитись безпечно і можна вільно пересуватися неможна.

Ми знаємо, що звільнені території, вони дуже по дивному звільнені, коли серед тих, хто вчиняв злочин, досі лишаються чинні місцеві посадовці.

Анастасія Багаліка: Тобто українські правозахисники і правозахисники в Україні наражаються на небезпеку від тих, хто має інші погляди на іншу діяльність, і це найголовніше є.

Олександра Матвійчук: У держави немає політичного переслідування правозахисників за здійснення їх діяльності, що водночас не виключає випадків, коли агенти держави з власних інтересів можуть чинити перешкоди в правозахисній діяльності. Але як за часів Януковича, щоб це була умисна державна політика такого немає. Але це говориться тільки про ту територію, яка знаходиться під контролем уряду.

Марія Бабич: Якщо говорити про те, що часи змінилися і за часів Януковича ці переслідування були, то зараз ми можемо сказати, що таких переслідувань немає, так?

Олександра Матвійчук: Ми можемо сказати, що немає політичного умислу, але з огляду на ризики і інші загрози, перед якими опинилася Україна, діяльність правозахисників все одно продовжує бути небезпечною.

Незалежно від того, де здійснюється діяльність, з огляду на те, що правоохоронна система і судова система не оновилась — можливі інциденти і в безпечних містах.

Анастасія Багаліка: Я б хотіла ще поставити запитання по Криму. Я знаю, що туди офіційно і легально не можуть проїхати українські правозахисники, як і власне європейські і західні, але тим не менш ми інколи отримуємо повідомлення з Криму, що все ж таки люди, які туди прорвалися наражаються там на небезпеку і їх переслідують. Власне, це йдеться про людей, які намагаються захистити активістів, які досі залишаються там. Чи мова йде про переслідування з якихось інших мотивів, наприклад, тих правозахисників, які виступають за інтереси тих людей, які борються проти земельної корупції з новою владою Криму, чи йдеться саме про політичні переслідування?

Олександра Матвійчук: Ми здійснюємо щомісячний моніторинг політичних переслідувань громадянського суспільства в Криму. Ми бачимо, що фігурантами нашого моніторингу стають люди, які відстоюють або альтернативну від точки зору окупаційного режиму, або намагаються боротися за свої власні права і свободи. Водночас під пресинг попадають і їхні родичи, а також адвокати, які намагаються їх захищати. Тому ми можемо говорити, що оці порушення прав людини з якими стикаються представники громадянського суспільства в Криму, вони мають політичний характер і зумовлені політичним умислом. Окупаційна влада намагається обмежити права і свободи, і будь-яку громадянську активність, щоб утриматись і законсервувати свій окупаційний режим.

Марія Бабич: Тобто ми можемо говорити про те, що у Росії права людини не захищаються і говорити про демократію немає ніякого сенсу?

Олександра Матвійчук: Це загальновідомий висновок, що РФ не претендує бути демократичною державою. Але є цікавий нюанс, коли ми спілкуємося з нашими колегами — російськими правозахисниками, вони говорять наступне: якщо виключити Чечню і Інгушетію, то загалом в РФ репресивне законодавство і ті інструменти, які є в практиці проти громадянських активістів використовуються вибірково. Або проти окремих суб’єктів, або під час конкретних подій. В Криму ми бачимо, як вони використовуються для зачистки взагалі всього громадянського суспільства. Це можна порівняти з таким бульдозером, який зачищає все на своєму шляху. Присутній цей бульдозер в будь-якій сфері, чи то культурну візьмемо, чи наукову, чи сферу зайнятості — нема різниці.

Анастасія Багаліка: Далі ми поговоримо з правозахисником, який спеціалізується на провозахисті військових АТО. Пане Романе, якщо говорити предметно про вашу тему, наскільки безпечно провадити право захист у цій сфері? Ми знаємо, що у сфері діяльності військових АТО часто перехрещені і корупційні, і особисті інтереси. Наскільки безпечно займатися правозахистом тих, хто на війні?

Роман Титикало: Я хочу зазначити, що в принципі правозахист — це небезпечний напрямок роботи, оскільки виникає ситуація, що ти змушений йти прости системи. В окремих випадках йти проти прокурорських і міністерств. Інколи це місцева влада. На жаль, є випадки погроз до адвокатів, є випадки нанесення тілесних пошкоджень захисникам. Тому випадки такі трапляються, вони є. Мені військові прокурори неодноразово погрожували тим, що в армію заберуть, або ще чимось. Випадків багато і треба мати впевненість, що ти робиш правильні речі.

Марія Бабич: Якщо говорити про те, кого ви захищаєте, які найтиповіші випадки у вашій практиці?

Роман Титикало: Найтиповіші випадки звернення за правовою допомогою. Частіше за все люди звертаються, коли не отримають соціальні пільги. Доволі часто трапляються випадки, коли у нас на сьогоднішній момент бійці вчиняють певні дії, в тому числі і в умовах бойової обстановки, а їхні дії кваліфікуються нормами кримінального кодексу. Можуть вчиняти дії на припинення якихось протиправних дій, як місцевих правоохоронних органів, сепаратистських направлень. А потім проти них заводяться кримінальні справи і їх переслідують правовими шляхами.  

Анастасія Багаліка: А наскільки незахищеною зараз, в умовах війни є ця категорія населення, власне військові і ті, хто був на фронті, якщо оцінювати в порівнянні з пересічними українцями?

Роман Титикало: Доволі часта проблематика — різного роду кримінальні провадження, які реєструються і проводяться в прифронтових зонах. Слідчі органи там працюють, військова прокуратура працює. Там працювати важче, правозахисників там менше і туди їздять з інших регіонів проводити правозахист. Питання доступності і питання доступу місцевих судів і органів слідства до військовослужбовців буває різним. Питання обмеженості захисту військовослужбовців саме в зоні АТО, бо там військових адвокатів немає. Питання, яким чином проводити захист в прифронтовій зоні доволі часто стає дуже гостро.