«Нашим дітям на Донбасі зараз не легше, ніж дітям другої світової». Розмова про воєнне і невоєнне радянське дитинство

«Хочу назад в СРСР, де був пломбір по сім копійок», — такий ностальгійний вірш про радянське дитинство опублікований на кількох інтернет-сайтах. Для програми «Антикульт» він став відправною точкою, щоб дослідити, як зростали діти у Радянському Союзі 

Ведучі

Євген Білий,

Григорій Пирлік

Гостi

Юлія Скубицька

«Нашим дітям на Донбасі зараз не легше, ніж дітям другої світової». Розмова про воєнне і невоєнне радянське дитинство
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/07/hr-antikult_2021-07-17-1.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/07/hr-antikult_2021-07-17-1.mp3
«Нашим дітям на Донбасі зараз не легше, ніж дітям другої світової». Розмова про воєнне і невоєнне радянське дитинство
0:00
/
0:00

Гостя студії — історикиня, директорка проекту «Музей воєнного дитинства» в Україні Юлія Скубицька. Із науковицею обговорюємо державну політику радянської влади щодо дітей, організацію дозвілля, вплив Другої світової війни на покоління, яке зростало в цей час. 

Директорка проєкту «Музей воєнного дитинства» в Україні Юлія Скубицька. Фото з архіву Юлії Скубицької

Предметом наукового інтересу для Юлії Скубицької свого часу стали дитячі табори відпочинку.

«З’явилися дитячі табори не в Радянському Союзі, а в Європі і США. І з самого початку в СРСР їхньою метою було виховання. Держава хотіла забрати дітей з родини і за час відпочинку відкоригувати цінності, які вони отримують вдома — завдяки тому, що їхнє повсякдення повністю змінюється і вони проводять час з атестованими державою педагогами. У СРСР спочатку імітували скаутські практики, але поступово з’являлися більш стабільні табори, як «Артек» — для хворих дітей. «Артек» від початку був табір для дітей, які потерпали від голоду. До 1958 року це був напівсанаторний табір, яким керували два відомства — Міністерство охорони здоров’я і комсомол. Більшість дітей, які потрапляли до «Артеку», повинні були мати довідку про хвороби — і переважно це був туберкульоз, спричинений поганим харчуванням, нестачею харчування», — розповідає Юлія Скубицька. 

Відправка дітей до «Артеку». Фото: журнал «За санітарну оборону», 1930 рік. Передруковано з сайту artekovetc.ru.

Умови у дитячих таборах були різними, каже історикиня. Найкращим був відпочинок у закладах, утворених підприємствами для дітей своїх працівників. 

«Діти селян — це взагалі окрема історія. Вони перші, для кого створювали табори праці і відпочинку. Були пояснення, що у сільських дітей такий зв’язок з землею, що їм треба працювати, а як інакше. Уся ця міфологія Радянського Союзу як країни, яка подолала дитячу працю, дуже швидко зникала, якщо говорити не про міських дітей. Міські ж діти могли потрапити в табори різної якості. Наприклад, у таборах «Південної залізниці» в Євпаторії могли бути корпуси на кілька поверхів, туалети в корпусах, чотири дитини в кімнаті, спеціально привезений ґрунт, щоб посадити парк. А в таборі для дітей, чиї батьки працюють у сфері культури, могли бути дерев’яні сарайчики, 10 дітей у кімнаті, туалет — викопана яма на вулиці», — пояснює різницю науковиця. 

Зараз «Музей воєнного дитинства», чий український підрозділ очолює Юлія Скубицька, збирає свідчення дітей, які зростали в умовах війни на Донбасі. Також записує історії від людей, чиє дитинство припало на часи Другої світової війни. Історикиня пояснює спільне та відмінне між дитинством двох воєн. 

«Скільки років минуло з часів Другої світової, а нашим дослідникам записувати свідчення про той час ледь не важче, ніж про те, що відбувається зараз на Донбасі. Брутальність подій Другої світової були страшною. Друга світова — це коли вбивали руками. Рівень жорстокості армії нацистської Німеччини, коли вона дійшла до України і Білорусі, значно посилився. На початку деякі речі могли не толеруватися, але потім випадки, коли розстрілюють весь дитячий будинок, стали нормою. Можна говорити про міфологію, але сумна правда, звісно, була жахливою. 

Спільними для дитинства під час війни на Донбасі і Другої світової є повне руйнування повсякденного життя, забезпечення базових потреб, бідність, нестача води, продовольства, відсутність доступу до освіти, розпад сімей. Це також і про психологічні переживання — війна повністю руйнує почуття безпеки. Я не хочу говорити, що нашим дітям на Донбасі зараз простіше — їм не легше. До нас у музей приїздила родина з Красногорівки, яка сім років під обстрілами. Їм справді не легше», — пояснює директора українського офісу «Музею воєнного дитинства». 

Повну версію розмови з Юлією Скубицькою слухайте в доданому звуковому файлі.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS