Гість студії – лікар-інфекціоніст, колишній директор Центру громадського здоров’я МОЗ Володимир Курпіта. Також у програмі беруть участь журналіст, дослідник архівів радянських спецслужб Едуард Андрющенко та житель Одеси, бізнесмен Роман Топілов.
Лікар-інфекціоніст Володимир Курпіта зазначає: як і будь-який тоталітарний режим, Радянський Союз приховував інформацію про епідемії. Найнебезнечніший, на думку фахівця, спалах стався у 1979 році у Свердловську (нині – Єкатеринбург).
«Цей випадок був пов’язаний з використанням біологічної зброї. Тоді СРСР вів розробки в цій галузі. «Сибірка» використовувалася як потенційний агент. Про цю ситуацію українці знають мало, бо Урал далеко від нас. На той момент поруч зі Свердловськом було підприємство з виробництва біологічної зброї (військове містечко Свердловськ-19 — ред.). І характер самої епідемії, пов’язаний з великою кількістю захворювань одномоментно, плюс легеневі форми, не дуже характерні для контактного перебігу сибірської виразки, свідчать про те, що це були саме витоки з лабораторії. На щастя, Україна зараз має підписану конвенцію про нерозповсюдження і невиробництво біологічної зброї, але такі ризики залишилися», — пояснює Володимир Курпіта.
У серпні 1970 року на півдні радянської України, насамперед, в Одесі і Керчі, сталася епідемія холери. Від хвороби померла 21 людина. У Керчі та Одесі влада запроваджувала тотальний карантин. Журналіст, історик Едуард Андрющенко досліджував зведення КДБ, в яких спецслужба інформувала ЦК Компартії про події в містах.
«Уся інформація тоді мала гриф «таємно». Жодної офіційної інформації до громадян не доводили. Саме слово «холера» було під забороною, хіба що деякі газети друкували поради про те, як не захворіти на гострі кишкові інфекції. А що за інфекції, не пояснювали. Коли був карантин, люди не могли виїхати з міста, приїхати до нього, але на офіційному рівні жодним чином про це не повідомляли. Чутки, конспірологічні настрої властиві для практично будь-якої епідемії, але за умов повного мовчання усе поширювалося в трикратних обсягах і набувало фантасмагоричних форм. У тому, що хвороба потрапила на територію України, населення звинувачувало уродженців Єгипту, який на той момент був другом СРСР, до Одеси на стажування приїжджали єгипетські військові. Містом поширювалися антиарабські настрої. Були також чутки, що це операція західних спецслужб, КДБ теж розглядав цю версію. І, оскільки ніхто не повідомляв, скільки людей хворіють, казали, що і в Києві щодня люди помирають, хоча люди від холери там не помирали. А про Одесу стверджували, що там ледь не трупами закидані вулиці, — розповідає Едуард Андрющенко.
Роман Топілов у 1970 році навчався у військовому училищі в Одесі. Він пройшов обсервацію, тобто медичне спостереження в ізольованих умовах.
«Для військових обсервація була на стадіоні СКА. Нас поселили в спортзалі, годували тричі на день армійським харчуванням. Коли закінчився термін обсервації, хтось у нас виявив холерний вібріон, і ми отримали «другий термін». Після другої серії аналізів нас посадили на літак. Тоді тільки ті, хто пройшов обсервацію, могли залишити місто. Цивільні також мали пройти обсервацію. Її організовували в будинках відпочинку, санаторіях і навіть поїздах. У районі Куяльника просто в степу стояли вагони, туди привозили воду. У купейних вагонах жили люди. Найстрашнішим випробуванням була обсервація у потягу. Були люди, які за гроші приватним автотранспортом вивозили тих, хто не хотів залишатися на карантин — переважно, в Молдову», — пригадує Роман Топілов.
У Михайла Жванецького в монолозі «Мій двір в Одесі» є згадка про холеру в місті.
Підсумовуючи розмову, лікар-інфекціоніст Володимир Курпіта називає речі, які, на його думку, можна залишити від радянської медичної системи, та ті, що треба остаточно забути:
Радянський фільм про профілактику інфекційних хвороб «Літні спостереження» (режисер Т. Шапоренко, 1973 р.)
«Із того, що можна залишити, це питання, наприклад, профілактичних уроків у школах. По-друге, коли в умовах державного телебачення спускалася вказівка поставити просвітницький мультфільм чи фільм, її дотримувалися усі. Не знаю, чи можна це застосувати, але це правильно з точки зору соціальної реклами. Із негативних рис — не було суспільного діалогу, був патерналістський підхід: держава сказала, ти маєш дотриматися».
Мультфільм «Лікування Василя» із закликом мити руки (режисер В. Морозов, 1974 р.).
Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі