Днями я натрапила на дуже цікавий коментар від моєї читачки та глядачки пані Ніни Компаніченко. Він настільки мене зачепив, що буквально надихнув на створення сьогоднішнього випуску «Ошатної української».
Отже, в одному з попередніх коротких соцмережевих відео, де я порушувала, а не аж ніяк піднімала (як нині калькують з російської, бо росіяни «тему поднимают», а ми, українці, тему порушуємо, а будь-яку проблему розвʼязуємо, а не вирішуємо) тему ошатних питомих слів, я зазначала, що звичне українцям слово «клейонка» — чуже для нашої мови.
Пані Ніна ж написала у коментарі під відео в ютубі, цитую: «Клейонка» є в «Енеїді» Івана Котляревського. Значення — проклеєна тканина, що захищає від води».
Чудовий коментар! Дуже слушний! І слава Богу за таких читачів та глядачів, які міркують, які шукають мовну істину, які цікавляться та піддають сумніву все, що читають та бачать, бо це і є критичне мислення.
Так, дійсно, це слово там є. Але чи змінює це його суть? Аж ніяк. «Клейонка» й тоді була московізмом, й дотепер залишається запозиченням з російської мови. Але чому? Адже Іван Котляревський — зачинатель, так, батько нової української літературної мови, а його «Енеїда» — її перша ластівка! Якщо він вжив саме це слово, отже, воно має бути питомим… чи ні? Ой, леле… щось тут не так.
Сама «Енеїда» — це, без перебільшення, історія України в часі, що пливе морем. Але звідки й чому там взявся росіянізм «клейонка»?
Рушаймо вглиб слова, його етимології та історії! Тож пристебність і рЕмені, і пАски безпеки, місцями буде турбулентно.
Маємо розуміти, що наприкінці XVIII століття Україна переживала надзвичайно важкі часи. Впродовж 20 років, з 1760-х до середини 1780-х років, російська імператриця Катерина ІІ ліквідувала посаду гетьмана, полковИй устрій ГетьмАнщини (саме так наголошуємо історичну назву частини Лівобережної України), а також зруйнувала Запорізьку Січ. Тобто, по суті, скасувала залишки автономії, якими користувалися українські землі ще впродовж XVIII сторіччя.
Звісно, для шовіністично налаштованих Катерина ІІ «матушка», але для українців, як казав Тарас Шевченко, «злая мачуха». Якщо Петро І «розпинав нашу Україну», то «…вторая доконала» — знову ж таки, це Шевченко, його «Сон». А в поемі «Великий льох» читаємо:
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Адже саме Катерина ІІ здійснила остаточну «зачистку» України, обтявши рештки державності, обідравши до цурки українську історію та закріпачуючи.
Переносне значення слова «обдирати» — це «забирати, віднімати що-небудь силою або хитрощами; оббирати, грабувати», а у поєднанні із фразеологізмом «до цурки» означає «остаточно, до кінця»; «повністю все, без залишку»; «дощенту».
І це все цариця робила, прикриваючись фіговим листком «просвітництва» і «вольтерʼянства». А щоб зрозуміти, що означає й цей стійкий, неподільний вираз, тобто фразеологізм, загляньмо на сторінку 336 «Словника фразеологізмів української мови» за укладАнням Віри Білоноженко, Ірини Гнатюк, Валентини Дятчук, Надії Неровні, Тетяни Федоренко. Отже, «фіговий листок» — це «те, чим прикривають, маскують що-небудь (переважно щось нечесне, ганебне і т. ін.); це лицемірне маскування». Наведу кілька прикладів:
Треба так прямо й говорити, а не прикриватися фіговим листком (3 газети); тему творчості, тему призначення митця розвиває в комедії й образ Тимофія, який прикриває своє внутрішнє убозтво та нікчемність фіговим листком неоніцшеанства (З газети);
— Він, даруйте, не прикриваючись нашими фіговими листками, сказав своїм сучасникам і нащадкам, що жага наживи, жага власності — не гріх, а необхідність (М. Стельмах).
Сам вислів «фіговий листок» прийшов до нас із сивої давнини. Ще коли Господь, поселивши Адама і Єву в Едем, заборонив їм їсти фрукти з дерева пізнання добра і зла. Але під впливом сатани перші люди не втрималися від спокуси, і через порушення заборони стали соромитися своєї наготи й намагалися прикритися, зшивши докупи листя фігового дерева, смокОвниці. Сьогодні ж фіговим листком приховують здебільшого щось нечесне, ганебне.
Тобто лютий ворог України Катерина ІІ лицемірно маскувалася, руйнуючи ГетьмАнщину, щоб «не дати вовкам дивитися в ліс», й заразом здійснюючи «обрусение» Малоросії, тобто займалася змосковщенням, зросійщенням, помоскаленням. Ось якою була її настанова в одному із листів:
«<…> Мала Росія, Ліфляндія та Фінляндія — це провінції, що правляться дарованими їм привілеями, порушити їх відразу було б непристойно, але не можна вважати ці провінції за чужі і поводитись з ними, як з чужими землями — це було б дурістю. Ці провінції, також Смоленську, слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали б дивитись, як вовк до лісу. Коли ж у Малоросії гетьмана не буде, мусимо зробити усе, щоб стерти з памʼяті навІки саму згадку про цей період і про гетьманів, не то що б персона яка була удостоєна коли-небудь на цю посаду <…>».
Вживати ж «запорізький козак» було образою імператорської величності.
І ви досі дивуєтеся, чому Росія напала на Україну у 2014 році? І чому того ж року на території окремих районів Луганської та Донецької областей України, які окупувала Росія, проголосили невизнане квазідержавне утворення «конфедеративний союз народних республік “Новоросія”», до якого начебто мали приєднатися ще 6 українських регіонів? Втім, план повністю зазнав краху, бо цьому завадили українці. Тож про Новоросію відтоді почали забувати навіть кремлівські політтехнологи.
Знання історії дає відповіді на усе.
До слова, термін «Малоросія» походить від словосполучення «Мала Русь», що виникло задовго до існування Російської імперії. І первісно це поняття мало стосунок не до території Наддніпрянщини, з якою нині його здебільшого повʼязують, а західних терЕнів сучасних України та Білорусі. І якщо поняття «Мала Русь», як я вже зазначила, виникло задовго до появи Російської імперії, то термін «Новоросія» є суто штучним російсько-імперським наративом. Йдеться зокрема про 1764 рік, коли було утворено Новоросійську губернію.
Упродовж 1770–1780-х до губернії приєднали землі ліквідованих Запорізької СІчі та Кримського ханства, а також новозавойованих володінь у Північному Причорноморʼї. У російських урядових документах Новоросія охоплювала такі області сучасної України, як-от: Дніпропетровську, Запорізьку, Миколаївську, більші частини Херсонської, Кіровоградської, Одеської і Донецької областей, а також деякі території центральної Луганщини та південної Харківщини й увесь Кримський півострів.
Зауважу, що Полтавський полк з осередком у місті Полтава, який виник ще у 1648 році й належав до одного з найдавніших та центральних козацьких адміністративно-територіальних та військових одиниць на терЕнах Лівобережної України, передали теж новоствореній Новоросійській губернії. Тож у 1775 році він узагалі зник із політичної карти козацької України.
Згодом у славетній «Енеїді» Іван Котляревський із ностальгією згадає козацько-гетьмАнську державу та її окремі полкИ, серед яких буде й перший повністю анексований Росією — Полтавський:
Так вічной памʼяти бувало
У нас в ГетьмАнщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славнії полкИ козацькі
ЛубЕнський, ГАдяцький, Полтавський
В шапкАх, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списИ наставлять,
То мов мітлою все метуть.
І ось коли еліта Гетьманщини поволі проникає в російський дворянський клас, розчиняється у посадах, зʼявляється він — Іван Котляревський, канцелярист, домашній вчитель, який дає слово народу, який відкриває голос для народу. Він пише «Енеїду» народною живою мовою і, по суті, знімає закляття німоти з народу.
Що ми маємо іще знати? Іван Котляревський походив із зубожілого козацького роду. Народився в 1769 році. Відповідно, на його очах, коли він зростав, Гетьманщину знищували. Отже, довкола нього, коли він був дитиною, цю тему не могли не порушувати. Згодом стає канцеляристом, відтак 12 років служить в російському війську, бере участь в походах імперських, колоніальних. Але визначальним є те, як себе поводить Котляревський, зокрема у 1812 році, коли починається війна з Наполеоном. Йому доручають сформувати козацький полк. І він це радісно сприймає. Бо вірить, що в межах російської імперської армії можна відродити козачі полки. Підстави для цього справді були, і він за це міцно схопився.
Другий показовий момент — це його доля після війни російсько-турецької 1806 року. Він отримав звання капітана та орден святої Анни за хоробрість у боях та виконання дипломатичних доручень. Тобто перед ним на видноколі карʼєрні перспективи. Втім, він дуже швидко йде у відставку і повертається в Полтаву. Це доводить, що він насправді розглядав і війну з османами, і, відповідно, свою військову карʼєру як трансформацію козацького війська, він був одержимий цією вірою, втім, відродження козацького війська не відбулося, тож Іван Котляревський повернувся у Полтаву.
Тепер, після екскурсу в історію, тобто короткого, але змістовного огляду минулого, що дозволяє швидко зануритися в головні історичні події, заощаджуючи ваш час на вивчення багатотомних праць, зʼясуймо, звідки було взятися в «Енеїді» Івана Котляревського московізму «клейонка».
Побіжно зауважу і нагадаю про Катерину II, яка втручалася в культуру та освіту, активно змосковщуючи, зросійщуючи сфери. Зокрема, з 1766 року в Києво-Печерській лаврі дозволяли друкувати лише книги, що пройшли петербурзьку цензуру, з 1769 року українські книги в церквах замінили на російські, а українські букварі повністю вилучили. Тоді Києво-Могилянську академію перевели на російську мову викладання, а українську визначили «спотвореною формою російської».
Тепер розгорнімо «Етимологічний словник української мови», де в його другому тОмі на сторінці 457 чорним по білому написано, що слова «клейонка» та «клейончастий» — це запозичення з російської мови: від російського слова «клеёнка», що у російських джерелах фіксують з 1771 року. Історично все збігається! Але ж Іван Котляревський створив «Енеїду», яка стала короною української літератури. То нащо було вживати московізм «клейонка»?
Ну, а як іще, ошатні слухачі та слухачки, написати так, щоб Російська імперія не побачила в цьому тексті загрози для своїх основ, а, з іншого боку, висміяти ту ж саму Російську імперію і її підлабузників, які плазували перед нею?! І зауважте, що Іван Котляревський був на короткій нозі із тодішнім режимом. Але
Російська імперія не зрозуміла сили сміху, бо вважала, що хохлам можна було розповідати анекдоти, з яких їм було б весело. Вони не оцінили духовної сили сміху і цієї сили, коли нація сміється сама з себе. А насправді, коли нація сміється сама з себе, вона оздоровлюється, вона виходить на інший щабель самоусвідомлення. І не випадково саме цілющий сміх оживив українців.
До речі, «Енеїду» згодом дозволила й совєтська влада. Саме тому, що це жартівливий текст. Крім того, там майже всі оголені в пеклі. Нібито така антирелігійна пропаганда. Тобто це другий випадок, коли пропустили те, що не пропустили б в жодному разі.
Отже, памʼятаймо, що у російських джерелах слово «клеёнка» почали фіксувати з 1771 року. Слова «клейонка» та «клейончастий» — це запозичення з російської мови. «Енеїду» Котляревський народною мовою почав писати у 1794 році; перші три частини якої вийшли друком 1798 року без цензурних перешкод в Санкт-Петербурзі коштом завідувача друкарнею Медичної академії Максима Парпури.
А привіз рукопис «Енеїди» до Петербурга з України відомий лікар Йосип Каменецький. Тоді якраз минуло два роки як померла Катерина ІІ, та сама, нагадаю, яка доконала Гетьманщину й Січ. Хоч Парпура намагався популяризувати українське слово (навіть додав словничок), Котляревський сприйняв це як крадіжку, тож присвятив видавцеві декілька рядків:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лилИ за шкуру
І розпинали на бику:
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибутку.
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без Бога бувши
І восьму заповідь забувши.
Чужим пустився промышлять.
Четверта частина «Енеїди», де й зʼявляється Латин у плащі з клейонки була опублікована ще пізніше — у 1809 році. Тобто це слово «клейонка» вже 38 років активно побутувало в Російській імперії, до складу якої тоді входила Полтавщина охопно з Полтавою, а саме, до складу Новоросійської губернії.
Згодом Іван Котляревський створив 5-у і 6-у частини «Енеїди». Повністю поема, якій письменник присвятив 26 років, вийшла 1842-го тільки після його смерті.
Саме у четвертій частині «Енеїди» перед нами постає кумедна, карикатурна картина вбрання відсталого хуторянина, що хоче зʼявитися перед гостями великим вельможею. У Вергілія цар Латин — це мудрий володар, натомість Іван Котляревський повністю перелицьовує цей образ. Цитую:
Земелька ся була Латинська,
Завзятий цар в ній був Латин;
Старий скупиндя — скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
Алтин, до речі, це старовинна російська монета, вартість якої дорівнювала трьом копІйкам.
Утім, на урочистий прийом Енеєвих послів Латин одягає плащ з клейонки, який в той час брали з собою пани в дорогу у разі негоди, та ще й застебнутий на дуже дешевий оловʼяний (цинОвий) ґудзик, так, найнижчого ґатунку. Висновуємо, цар Латин намагався виглядати по-багатому, по-панськи, але його «царський плащ» — це всього-на-всього проклеєна тканина, що захищає від води, від дощу. Цей комедійний епізод у четвертій частині «Енеїди» демонструє глибоку сатиру Котляревського і вкрай влучно пояснює, чому він використав у цьому контексті і саме у такий спосіб слово «клейонка» (мовою оригіналу — «клеіонки»), послухаймо уривок:
Латин, так дома спорядИвши,
Кругом все в хатАх оглядав,
СвітЕлки, сіни обходивши,
Собі убори добирав:
Плащем з клейонки обвернувся,
ЦинОвим гудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кИнді нові
І рукавиці взяв шкапОві,
Надувсь, мов на огні лопух.
Думаю, мені варто розʼяснити, що означають деякі слова:
Ба більше, замість того щоб сидіти на троні з простеленим розкішним килимом аж до палацової брами, цар Латин та цариця всілися на вироби селянського вжитку — дзиґлик (стільчик) та ослін (переноснУ кімнатну лаву для сидіння). На почесній варті не було й добірного війська. Тож псевдоурочисте прийняття Енеєвих послів відбувається на подвірʼї та у звичайнісінькій сільській хаті, яку Котляревський гумористично назвав «царською хатою»:
Царя на дзиґлик посадили,
<…>
Цариця ж сіла на ослоні,
<…>
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прОслана була ряднИна
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
ВолОве, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт.
Тобто зібратися на цю урочистість пасувало б вельможним представникам з усіх терЕнів царства, а відбулося все на рівні тільки повіту.
Отже, у своєму бурлескному травестуванні Котляревський дотепно описує помІщицько-чиновницьке середовище, зокрема в образі царя Латина змальовує тодішніх українських помІщиків-феодалів та висміює в такий спосіб їхню жадібність, дрібʼязковість. Адже їхнє життя — це, по суті, нескінченні бенкети, розваги, сварки, інтриги, любовні пригоди. Тому задля комічного ефекту замість пишної порфІри, тобто мантії античного монарха — він й одягнув царя Латина у змосковщений «клейончастий» плащ-дощовик казЕнного зразка. Замість золотого ґудзика — найдешевший оловʼяний (цинОвий). До речі, кИнді, тобто валянки чи то повстЯнІ калоші для виходу на вулицю теж в дощовиту погоду, цар Латин вважав панським взуттям.
Як на мене, Іван Котляревський блискуче зафіксував, як чужа, запозичена культура та мова стають для місцевих, так би мовити, еліт атрибутами «прогресивної» імперської цивілізації та статусу. А введення московізму «клейонка» в текст поеми — це ще й побіжно маркер змосковщення побуту. Це глибока соціокультурна сатира на психологію меншовартості, де прагнення виглядати великим вельможею через копіювання чужих маркерів неминуче перетворює правителя на карикатуру.
А втім, Котляревський висміював насправді все — і козацтво також. Бо у перших частинах троянці-козаки — жертви зруйнування СІчі, а в останніх частинах вони вже перетворюються на завойовників Латинської землі, тобто на російських імперців або їхніх прислужників.
Ось в такі сьогодні мандри повела вас я, Світлана Біла, авторка подкасту «Ошатна українська» на Громадському радіо. Адже сприйняття «Енеїди» та лексем, які ми розглянули, у кожного з нас буде таким, наскільки ми здатні пізнати цей твір. Для когось це просто весело, для когось це збірка цікавої лексики, для когось це енциклопедія української етнографії, а для когось це прозирАння у серйозні сховки української історії, для когось це абсолютно закодована річ. А подкаст «Ошатна українська» зі Світланою Білою — це дуже серйозна підстава заглибитися у себе.
Дякую, що ви не байдужі, що слухаєте і пишете мені, адже ваша цікавість і прагнення відшукати істину надихають мене на створення глибоких випусків.
Величаючи Котляревського, Михайло Коцюбинський написав: «Занедбане й закинуте під сільську стріху українське слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову… і голосно залунало по широких світах із його творів». Нехай лунає по широких світах ошатна українська з уст кожного українця та кожної українки.