Зображення створено Громадським радіо за допомогою штучного інтелекту
Альона Нестеренко: Як змінювалися історичні побрехеньки Росії щодо України до 24 лютого 2022 року, на самому початку повномасштабного вторгнення. І що поширюють вони зараз вже на п’ятий рік великої війни?
Тому що, з того, що я помітила, раніше нам нав’язували наратив, такий він червоною ниткою постійно проходив, про «братні народи». А після 24 лютого ми враз стали «нацистами».
Олена Чуранова: Загалом, коли ми говоримо про історію, яку в Росії використовують як інструмент дезінформації, важливо сказати, що це не тільки було до 2014 року, не тільки коли активно почався Майдан, а і задовго до.
Навіть ще Катерина ІІ організовувала цілу комісію з перепису історії, для того, щоб, по суті, привласнити Київську Русь і зробити саме Московію правонаступницею Київської Русі.
Тому вони оцим переписуванням і використанням історії для своїх цілей дуже довго займаються, це вже така традиція. Якщо говорити саме про останні 12 років, то так, дійсно, до 2014 року ми були «один великий братній народ». Хоча цей наратив про те, що українці і росіяни — це «єдиний народ», вони використовують навіть зараз.
Тобто це по-різному. Коли їм вигідно, коли їм треба відокремити «українців» від «київського режиму», вони будуть розказувати, що ми всі «єдиний народ», і нас потрібно «освободити», об’єднати. Коли їм треба дегуманізувати, пояснити своєму населенню, чому взагалі ця війна ведеться, а вони роблять все, щоб показати нас «сатаністами-націоналістами».
Я навіть вчора переглядала підручники з «історії Росії», які нещодавно були опубліковані, і там просто «прекрасні», якщо брати 11 клас, то це окремі розділи, в яких розказується про «переворот», оці всі речі, про які ми постійно чуємо, цього вони вчать дітей. І розказують про те, що Україна – це «ультранаціоналістична держава», в якій «глорифікується нацизм», що навіть військові всі не так просто, всі вони «мають цю всю нацистську символіку», і тому це «праве діло» для росіян – вести цю війну і «звільняти наш єдиний народ від цього націоналістичного іга».
Я ще бачила таку брехню, що ми «не просто єдиний народ», а що ми «єдиний народ», але українці, вони «неправильні слов’яни», — вони ж люблять також це використовувати, — ми якісь не такі, якщо нас «перевиховувати», то тоді все буде по-іншому.
Ну, словом, Росія завжди використовувала ці псевдоісторичні маніпуляції.
Альона Нестеренко: І ще тут цікаво, які цілі були у Росії, коли вони поширювали історичні фейки і перекручували факти на кожному з перелічених мною в попередньому питанні проміжків часу?
Олена Чуранова: Ну, звісно, в залежності від того, чого вони хочуть досягти, вони поширюють ті чи інші наративи. Якщо говорити до 2014 року, до Майдану, то тут найважливішим був цей наратив, що ми — «частина єдиного великого русского народу».
І тому, якщо, «не дай Боже, Україна почне прямувати до Євросоюзу, до НАТО, то це буде якась зрада відокремлення». І «в жодному разі так не має статися». Тому тут був саме акцент на тому, що ми «невід’ємні».
І взагалі, існування України — це якась така «історична помилка». Просто вона «випадково відокремилася, але треба, щоб настав нарешті час, щоб вона повернулася назад до «рідної території». Після Майдану, після того, як почалася окупація Криму, звісно, все це треба було пояснювати.
Цей наратив про те, що «Крим російський», звісно, він теж не з’явився з 2014 року. Він поширювався, по суті, всю нашу незалежність, і над цим дуже активно працювали росіяни. Прекрасно знаємо про всі ці центри «любові до російської мови», культури, пушкінські літературні гуртки, вони теж не просто так активно створювалися і панували.
Але з 2014 року це все почало поширюватися активніше, і крім Криму, ще почали активно розвивати оцей наратив про те, що Донбас, Донеччина, Луганщина, що всі ці території, взагалі, це була «ісконно русская земля». І Путін також розповідав, що взагалі вся Запорізька, Донецька, Луганська області, вони взагалі «випадково приєдналися до України», якось їх «випадково приєднали під час створення Радянського Союзу до України», і от зараз вони «починають повертати історичну справедливість».
Ну а після вторгнення, звісно, так як після початку вже великої війни, звісно, вже йшов акцент на повну дегуманізацію, на те, щоб пояснити, взагалі, чому це все ведеться, що все українське треба знищити, що Україна — не країна.
Ну, тобто, підсилювання цих наративів, які працювали і раніше, але вони вже, по суті, зводились вже до обґрунтування геноциду, щоб пояснити, взагалі, «чому треба вбивати українців», «чому треба знищувати». І ми вже бачили і бачимо, на жаль, як це відбувається на тимчасово окупованих територіях, на лінії фронту.
«Слово «Донбас» — це достатньо нове слово. Воно виникло десь так у другій половині або всередині XIX століття. Його почали використовувати. Використовували паралельно з іншими словами, не з такими скороченнями, як «Донбас», а «Донецький басейн», «Донецький вугільний басейн», «Донецько-Криворізький басейн».
І, в принципі, це поняття означало швидше економіку, а не політику. Це зі сфери, власне, економічної. Бо це регіон, де зосереджені вугільні і металургійні підприємства, які масово виникали в другій половині XIX століття на тих теренах, що зараз ми їх називаємо «Донбасом».
І паралельно ж використовувалися інші синоніми до того всього. Потім воно поступово поширювалося, бо підприємств ставало набагато більше, людям це ставало цікавіше. Цим поняттям намагалися оперувати під час революції, під час першої нашої незалежності в 1917-1921 роках.
Бо на думках, на почуттях промислового пролетаріату грали політики, грали більшовики, в першу чергу. Вони вважали, що шахтарі, робітники, це є їхня цільова аудиторія, і вони мають право виступати від їхніх імен. І в сучасній Україні, як Росія розпочала політику щодо «відокремлення» Донбасу від України, проби створення якогось окремого «донбасського народу», або чогось подібного, намагання накинути мешканцям Донецької Луганської області властей якихось окремих ідентичностей від української, що нібито вони «не українці» і так далі.
Як на мене, слово Донбас є дещо штучним, і я б волів його не використовувати, власне, і не використовую у своїх дослідженнях, надаю перевагу територіальним утворюванням, тобто Донецька і Луганська області, ну або якщо йдеться про конкретне підприємство, то відповідно також треба називати конкретним підприємством, а якщо йдеться про ретроспективу, ну то відповідно там є губернії, повід, та інші адміністративні одиниці.
Якщо говорити про те, чи є «Донбас російським», вичевидь, що не є. По-перше, що таке «русский, російський», це мається власне, з апеляцією до російської мови. Економічно той регіон був постійно і якнайтісніше пов’язаний саме з українським тереном.
Тобто вугілля, метал функціонували саме в українській економіці, в українському середовищі, тут його видобували, тут використовували, тут переробляли, ну і вже надалі там десь експортували. Донеччина ніколи не була російською, власне, тут Росія теж фактично ніколи не було. Можна, звісно, опалювати в цьому контексті до мови, до мовної ситуації в тому регіоні, але це є певна особливість.
Річ у тому, перше, це прикордоння, а завжди на прикордоннях є оце взаємопроникнення мов, культур, інших якихось чинників. Якби не було адміністративного кордону, скажімо, між Україною і Польщею, не так адміністративного, як фізичного, коли люди мали можливість вільно там пересуватися, спілкуватися, без жодних обмежень, то, швидше за все, також би відбувалося взаємопроникнення польської і української мов, власне, що і відбувалося на українсько-російському прикордонні, але тут додавався той чинник, що такого фізичного кордону не було.
Можна було просто йти, переходити ту межу, і ти не завжди розумів, де Україна, а де Росія.
І другий момент. У радянський час російська мова мала преференції, особливо у промисловому регіоні. Технічна документація, управлінська документація, велася здебільшого російською мовою.
Якщо людина хотіла працювати на промисловому підприємстві і хотіла там робити якусь кар’єру, скажімо, інженера, начальника зміни, десь якісь адміністративні посади, то вона не могла не володіти російською мовою. Вона була примушена до використання і вживання повсякчасного вживання російської мови. Якщо ти повсякчасно спілкувався українською мовою, то це означало, що ти робітник на найнижчих посадах.
Не використовуючи російську мову, ти не міг ставати на якісь вищі позиції на своєму. підприємстві. Чинник кар’єри, чинник заробітної плати доволі часто визначала мова. Ну і загальна політика в Радянському Союзі до приниження місцевих мов, власне, української мови, до всілякого вивищення російської мови.
На днях мені навіть до рук потрапила книжечка, монографія, приблизна назва, «Російська мова як спосіб підвищення культури народів СССР», або щось подібне. Тобто, російська мова подавалася як значно краща, значно розвинутіша, перспективніша, прогресивніша, а для української та інших «регіональних місцевих мов» в контексті Радянського Союзу залишалося місце культури, скажімо, причому культури такої «містечкової, хуторянської, якоїсь місцевої, селянської» тощо, яка «не має перспектив».
І щодо «ісконності», це використовується, це фраза з радянської, з російської пропаганди, завжди використовується до значної території України, як Сходу, так і Півдня.
«Ісконності» — це відколи? Оце таке питання, це контрпитання до росіян, практично завжди ставить їх у ступор. Із якого моменту люди є, чи території можуть бути «ісконними»? Це абсолютно безглузде питання, адже якщо ми там говоримо, скажімо, про стародавній світ, чи середні віки, то «ісконність» тут зовсім-зовсім не працює.
Безумовно, коли в ХІХ столітті і в ХХ столітті розвинулася у людей національна ідентичність, коли люди почали себе ідентифікувати, суттєво ідентифікувати з тими чи іншими націями, то питання «ісконності», звісно, загострилося.
І цим оперували. Є такий вислів, що «історія легітимізує». Відповідно, російська пропаганда намагається довести, що «тут завжди була Росія», хоча сама незалежна Росія в тому форматі, в якому вона зараз існує, існує лише з 1991 року.
Про яку «ісконність» тут можемо говорити? Якщо асоціювати сучасну Росію із Радянським Союзом, із Російською імперією, то, безумовно, це існує або з 1920 років, або від 1821 року, коли Петро І перейменував Московське царство на Російську імперію.
А перед тим було Московське царство. Ну, а стверджувати, що Донецький регіон є «ісконно московським», ну, це абсолютне безглуздя і, очевидно, нісенітниця.
Проти пропаганди діють дві речі. Перша — контрпропаганда, друга — просвіта.
Пропаганда долається контрпропагандою. Якщо росіяни говорять, що «Одеса, Миколаїв — це рускі города», то ми так само можемо стверджувати, що насправді ж Московське царство заснували ми.
І, власне, Москва — це «ісконна українська територія». Або от нещодавно також потрапила на очі одна з карт, яка підписана, що Москва — це столиця Білої Росії. То Білорусі середньовічної, чи ранньомодерного часу. І от такі речі, вони спочатку, вочевидь, викликають сміх у самих росіян, та й у наших співгромадян. Але такі речі можуть працювати насправді.
Ми чомусь дуже боїмося слова пропаганда, пропагандистський і так далі, але це справді той шлях, який може нам допомагати переконувати наших умовних «ждунів», тому що Україна є, Україна тут, і вона нікуди не зникне. Це є наша сутність. Україна — це є наша сутність.
Із іншого боку, просвітництво, належна історична освіта, належна увага держави і суспільства до історії, історичної наруки, історичної освіти дають нашим громадянам стійкість до пропаганди.
Тобто, якщо людину добре навчили у школі, чи в університеті, чи з телебачення, чи з преси, нормальним історичним фактам, виваженій нормальній історичній позиції, спокійній історичній позиції, якщо навчили протидіяти дезінформації, то, в принципі, пропаганда тут буде пробуксовувати».
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше!