«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Як ви росли? Яким ви пам’ятаєте Маріуполь до війни?
Лілія Шевцова: Народилася й виросла в Маріуполі, де прожила до 29 років. У 2014 році я переїхала до Запоріжжя. Моє буремне молоде життя прагнуло змін і руху, тому я зібрала речі та поїхала. Проживши там два роки, повернулася додому, бо настав 2014 рік: батьки були в Маріуполі, і мені потрібно було бути поряд. Коли ти сидиш у тиші, а тобі телефонують і кажуть, що в них вибухи, виникає лише одне питання: «Боже, що робити?». Я зібралася й повернулася додому.
Я завжди багато спілкувалася з хлопцями, мала багато друзів, і у 2014 році вони всі встали й пішли в «Азов». Для мене це великий біль, бо багатьох із них уже немає.
Повернувшись додому, я жила там до 2022 року. 24 лютого я ще пішла на роботу. Ми всі вірили, що щось може статися й, можливо, треба буде до чогось готуватися, але водночас були впевнені, що все буде добре.
Я працювала в торгівельній мережі у своєму місті. Була дуже відданою своїй справі й думала, що піду звідти хіба що на пенсію або мене винесуть звідти вперед ногами, настільки не уявляла себе поза торгівлею. У 2021 році я стала керівницею однієї з найкращих торгівельних мереж у нашому місті. Згодом перейшла до їхніх конкурентів і продовжила працювати, бувши впевненою, що торгівля — це моє покликання і я залишуся в цій сфері назавжди. Я вийшла заміж, і ми, як і все місто, розвивалися разом із ним.
Маріуполь був справді прогресивним і дуже активним містом. Мені здається, було б чудово, якби хоча б кожне друге місто України у 2026 році було таким розвиненим, яким Маріуполь був у 2021–2022 роках.
Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, у чому секрет міста?
Лілія Шевцова: Це, мабуть, була якась спільна історія, у якій усе працювало разом. Не буває так, що один компонент працює, а інший — ні.
Коли у нас змінився мер, місто почало активно розвиватися. Почали ремонтувати дороги, оновлювати транспорт, організовувати масштабні події. Кілька років поспіль у нас проходив музичний фестиваль.
До Маріуполя з’їжджалися співаки й люди з усієї України. Це були великі триденні події, які збирали тисячі людей. І все це якось створювалося разом, одночасно й дуже органічно. Звісно, у нас також були два величезні заводи, які працювали на світовому ринку.
Тому я думаю, що це заслуга кожного. Маріуполь був таким містом, бо в нього вкладалися всі.
Єлизавета Цареградська: 2014 рік – початок війни. Як ви його пам’ятаєте?
Лілія Шевцова: У мене є один дуже страшний спогад. Я йшла з центру міста до подруги — мала повернути їй валізу. Проходила повз будівлю Служби безпеки, опустила погляд і побачила в районі живота червону крапку.
У той момент я зрозуміла, що щось не так. Я просто бігла з тією валізою — щосили. І це справді дуже сильний спогад.
А потім, коли вже почалися обстріли, вибухи, ми певний час до 2022 року жили так, ніби майже не звертали уваги на те, що десь далеко щось вибухає. Мій чоловік із 2019 року був прикордонником. Коли ми познайомилися, він служив біля Новоазовська. Він телефонував, а я чула у слухавці ці вибухи — «бах-бах» — і поступово починала до цього звикати.
Коли десь на фоні щось вибухало далеко, сприймалося це вже майже буденно: ну вибухає й вибухає. Особисто я тоді не реагувала надто гостро. А місто продовжувало жити й розвиватися.
Ми до останнього були впевнені, що нічого не станеться. Думали, що все буде так само, як у 2014 році: десь побахкає — і знову стане тихо.
Єлизавета Цареградська: У 2022 році ви пробули в Маріуполі місяць в окупації.
Лілія Шевцова: 22 лютого 2022 року мій чоловік повернувся з рейсу. На момент повномасштабного вторгнення він уже кілька разів ходив у море. 24 лютого я пішла на роботу — це був звичайний робочий день, але вже починався якийсь рух: люди метушилися, виникав хаос, паніка. Коли працюєш у торгівельній мережі й бачиш, як покупці масово змітають із полиць воду та хліб, розумієш, що щось не так. А потім почалися обстріли, вибухи.
21 березня ми виїжджали разом із батьками та моєю сестрою. Вивезли майже всіх тварин, яких змогли забрати.
Насправді життя в окупації — це постійна акумуляція енергії, бо головне завдання — вижити.
Нам дуже пощастило. Мої батьки жили в приватному будинку, тому в нас був вогонь — завдяки каміну, і була вода — завдяки колодязю. Ми їли закрутки та все, що мали в запасах. Але людям, які залишалися у квартирах, було набагато важче. У нас були знайомі, яких ми бачили щодня. Ми жили на вулиці, в кінці якої було джерело, і туди сходилися люди з усього району. Саме там ми дізнавалися всі новини: хтось приходив і щось розповідав — звісно, коли не було обстрілів.
Батьки жили в районі, звідки було видно «Азовсталь». Виходиш на вулицю — і бачиш усе, що летить: і звідти, і туди. Тому ми хоча б знали, що відбувається. У нас був більш-менш стабільний стан: спочатку — вижити, а вже потім думати про комунікацію з іншими.
Але в багатьох моїх знайомих і друзів ситуація була набагато страшнішою: немає світла, води, зв’язку — взагалі нічого. І ти просто не розумієш, що робити далі.
У нас була знайома, чия невістка народила 24 лютого. Вони жили в якійсь покинутій хаті лише тому, що там була піч. Опалювали її деревами, які знаходили навколо в саду.
Ситуації були дуже різні. І, чесно кажучи, деякі речі я навіть не змогла б розповісти, бо ми бачили таке, що…
Єлизавета Цареградська: Ви не вагались, чи варто вам виїжджати?
Лілія Шевцова: Спочатку ми всі жили з думкою: ще два-три дні, максимум тиждень — і все буде добре. Здавалося, що ось-ось усе закінчиться. Але нічого не змінювалося. І в якийсь момент батьки сказали: «Треба виїжджати». Остаточно це вирішили після прильоту зовсім поруч із будинком — вибуховою хвилею підняло дах і знову опустило. Тоді мама сказала: «Все, час».
А я відповідала: «Нікуди не поїду. Зараз ще тиждень — і все закінчиться, хлопці все відіб’ють». Але мене буквально зібрали й вивезли.
У нас навіть не стояло питання, куди їхати: на територію України, до Європи чи тим більше на той бік. Ми про це навіть не думали. Просто зібралися й поїхали.
Я взяла із собою ікону й усю дорогу читала «Отче наш». Так ми й виїхали.
Єлизавета Цареградська: Як обирали, куди їхати? Чи був якийсь план?
Лілія Шевцова: Ми одразу виїхали на Черкащину. Це була дуже довга дорога.
Насправді від Маріуполя сюди приблизно 600 кілометрів, але ми їхали чотири дні. Ночували в якомусь інтернаті, у селищі міського типу. На шляху було 26 блокпостів, і на кожному чоловіка роздягали для перевірки. Він молодий, призовного віку, міцної статури, тому здавався їм схожим на військовослужбовця. Так ми й добиралися — через постійні перевірки та затримки.
Чому саме Черкащина? Подруга кликала нас у Кривий Ріг, а на Черкащині жив мамин троюрідний брат. Там була можливість перечекати в селі.
Ми приїхали в село Драбове-Барятинське. Я взагалі раніше не знала, що таке місце існує.
Три місяці ми прожили там у більш-менш тиші. Іноді щось прилітало, і тоді флешбеки просто наздоганяли й били по голові.
Я дуже вдячна людям, які нас прийняли. Уже наступного дня після нашого приїзду люди почали приносити їжу: сало, крупи, різні продукти. В окупації ми, звісно, не голодували повністю — нас рятували консервація, борошно, цукор. Але коли нам принесли те сало, ми їли його так, ніби не бачили їжі дуже давно. Два великі шматки зникли буквально за три дні.
А потім ми потроху почали приходити до тями, бо треба було щось робити далі. Я пішла на роботу — і так тут і залишилася.
Єлизавета Цареградська: Три місяці ви були в селі. Як ви обирали, що робити далі?
Лілія Шевцова: Ми зараз уже в селі, але в іншому.
Батьки сказали: «Давайте вже осідати тут, бо, скоріш за все, поки нічого не змінюється, вдома покращень немає. Треба десь влаштовуватися». І батьки почали шукати будинок. Знайшли біля міста Сміла.
Це майже центр Черкаської області. Місто невелике, але чим воно класне — там вузлова станція. У цій страшній історії є дуже хороший момент.
Тепер, коли є змога кудись поїхати, ввечері ти сідаєш на потяг — і зранку вже там: Закарпаття, Запоріжжя, Харків, будь ласка, у будь-який бік. Бо раніше поїхати з Маріуполя до Львова — це було щось неймовірне. Я до 30 років ніколи не була у Львові.
Тепер ми до Львова їздимо майже щороку, бо це квиток за 250 гривень — і ти поїхав. Батьки придбали будинок, і поки ми живемо разом із ними.
Єлизавета Цареградська: Як шукали, чим займатися далі?
Лілія Шевцова: Коли ми виїхали, я пішла в торгівлю, бо треба було кудись іти працювати. Потім певний період ми кілька разів їздили сюди, бо тут відкрився центр для переселенців з Маріуполя за підтримки Маріупольської міської ради. І я краєм вуха почула, що такі центри планують відкривати й у Черкасах. Випросила контакти, телефоную їм і кажу: «Я хочу у вас працювати, хочу працювати зі своїми. Мені потрібні люди, які знають, про що я говорю».
Вони відповідають: «Місць немає». Я кажу: «Добре». Через тиждень дзвоню їм ще раз і знову кажу, що хочу працювати. Він відповідає: «Місць немає». Я кажу: «Добре», — і ще через тиждень телефоную знову. Тоді він каже: «Гаразд, є одне місце, заходьте».
Так у вересні 2022 року я почала працювати в благодійному фонді. Пропрацювавши там два роки, я зрозуміла, що вже використала себе настільки, наскільки могла. Тобто розвитку далі не було, рости вже не було куди, а хотілося рухатися вперед. Коли ти ще молода, цього дуже хочеться.
Я подала своє резюме на вакансію, і вже три роки працюю в Києві. Це чудова організація, яка повністю змінила моє життя. Це Українська мережа за права дитини — організація, яка займається адвокацією прав дітей та просуванням реформи деінституціалізації. І один величезний напрям, яким я дуже пишаюся і до якого дотична, — ми вивозимо дітей з окупації.
Єлизавета Цареградська: Чи ви б наважились давати якісь поради людям, котрі вагаються щодо виїзду?
Лілія Шевцова: Чи треба виїжджати? Моя особиста думка — так.
У мене є родичі, які перебувають в окупації з 2014 року. Моя зведена сестра живе в Донецьку — без води та без нормальних умов життя. І, як показує практика та статистика, краще там не стало. Очевидно, що й там, де триває окупація, навряд чи стане краще. І станом на сьогодні вдома також не стало краще.
У нас є певне коло людей, з якими ми підтримуємо зв’язок. Бо, зрозуміло, повністю своє минуле не перекреслиш. Але якщо чесно — за чотири роки майже нічого не змінилося. І якщо хтось скаже, що стало добре, то ні, не стало.
Мені тут трохи легше в тому сенсі, що ми постійно намагаємося якось триматися, рухатися вперед. Як кажуть, поки над тобою не закрилася кришка — нічого не втрачено. Але життя за ці чотири роки нас дуже потріпало. Настільки, що мені здається, ми з чоловіком могли б щотижня писати окрему книгу про наше життя — і це були б справжні мемуари, дуже контрастні, з різкими підйомами й падіннями.
Сьогодні в Україні є достатня кількість програм і можливостей, завдяки яким люди можуть отримати певні «плюшки», умовно кажучи, для полегшення свого стану та життя тут.
У мене є родичі, які зараз проживають у Європі. Це також маріупольці, які виїхали у 2022 році. І сказати, що там краще, — складно. Там важко: інший менталітет, інша країна. Тут ти принаймні вдома: ти розумієш, ти говориш своєю мовою, ти орієнтуєшся в законодавстві, знаєш, як працюють служби. А там ти просто приїхав і нічого не знаєш.
Залишатися в окупації, на мою думку, — це найменш правильне рішення, яке може бути. Я особисто, маючи знайомих по всьому світу — і навіть в окупації, і навіть на території тієї країни, про яку хотілося б, щоб її не було, — не знаю жодних успішних кейсів, де люди б казали: «Вау, нам класно». Принаймні я з таким не стикалася.
Можливо, це залежить від мого кола спілкування. Але серед моїх знайомих немає людей, які б сказали: «Так, нам тут чудово»