«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Єлизавета Цареградська: Ви лікарка-дерматовенеролог. Де ви народилися? Як формувалися?
Катерина Бондар: Я з Луганської області й народилася там. Останні 20 років жила в Сіверськодонецьку, а народилася в Стаханові. Це шахтарське місто, з яким пов’язаний стахановський рух.
Дитинство в мене, в принципі, було хороше. Завдяки шахтам місто було досить заможним: були гроші, усього вистачало. Усе було нормально.
Майже все дитинство проводила в Одесі. Бабусі з дідусями возили нас туди. Тому не можу сказати, що в мене було якесь «совкове» дитинство. Нічого особливо поганого пригадати не можу — ані в побутовому плані, ані в чомусь іншому. Нам, у принципі, всього вистачало, ми не голодували.
Моя мама теж лікарка, вона стоматологиня. Мама працювала, як то кажуть, як кінь — із ранку до вечора. Але все одно в нас усе було. Потім, у 1993 році, я вступила до Луганського медичного університету. Уже під час навчання ми з чоловіком одружилися — на початку шостого курсу.
Після університету ми приїхали до Сіверськодонецька, і там я почала працювати дерматовенерологом. Мій чоловік теж лікар, він отоларинголог.
Ми працювали в сусідніх містах — Рубіжному, Сіверськодонецьку, Лисичанську. Спочатку працювали в Лисичанську, тому що в Сіверськодонецьку не було вільних місць. Там із працевлаштуванням усе було дуже складно, потрапити на роботу було важко.
І ми працювали в Лисичанську. Їздили туди щодня — це приблизно як із правого берега Києва на лівий, тобто жодної особливої проблеми не було. Але досвід був дуже крутий, тому що потік пацієнтів був величезний. Пацієнти були найрізноманітніші: приводили ув’язнених, було багато шахтарів, бабусь і дідусів. Працювали з ранку до вечора, був і стаціонар.
Єлизавета Цареградська: Яким ви пам’ятаєте період, що передував початку війни у 2014 році?
Катерина Бондар: Це взагалі був жах. Коли був Майдан, я ще думала поїхати до Києва. Але нас усі відмовляли — бабусі, дідусі й так далі. Ми передавали гроші на пиріжки, на все необхідне, щоб дівчата пекли, розносили каву тощо.
Боже, мені так було шкода. Пам’ятаю, я думала про киян: «Господи, ми там сидимо на сході, у нас тихо, все добре, а тут, у Києві, таке відбувається». Мені все це здавалося жахливим.
Потім, коли все почалося, я дуже добре пам’ятаю 1 березня 2014 року. Моя мама тоді жила у Стаханові й досі там живе. І я зараз говорю про людину з освітою: мама — лікарка, стоматологиня.
І от 1 березня мама мені телефонує, захекана. Я питаю:
— Мамо, що сталося?
Вона каже:
— Я йду з мітингу.
— З якого мітингу?
— За відокремлення.
— За яке відокремлення?
— Від України.
Це було 1 березня 2014 року. У Стаханові вже проходив такий мітинг. І вона почала мені розповідати, що потрібно рівнятися на «процвітаючу Росію» й відходити якомога далі від «помираючої Європи».
Ви знаєте, стоматологи завжди були одними з найбільш сучасних людей. Я все життя була в цьому середовищі. Стоматологи, зубні техніки — вони завжди були модними, прогресивними, максимально сучасними.
І тут я чую від мами таке. Пам’ятаю, дивлюся на телефон і просто не можу повірити. Хоча до цього мама постійно голосувала за Януковича. Ми через це весь час сперечалися: вона казала, що голосуватиме за нього, а я відповідала, що ні.
Ми приїхали трохи раніше, а вся площа вже була заповнена людьми з плакатами «НАТО — Ні», «Росія» і так далі.
Того дня я вперше взагалі почула слово «тітушки» й побачила людей у балаклавах. Під’їхав автобус, із нього вийшов священник Московського патріархату, а за ним — хлопці, яких потім називали «тітушками». Згодом СБУ проводила щодо цього розслідування. Вони вдягли балаклави, а ми спостерігали за цим збоку. Потім їх повели до площі.
І взагалі людей, які були на площі, привезли автобусами. Автобуси стояли біля Льодового палацу. Наш Льодовий палац зараз уже зруйнований, його немає. Трохи далі був ДК будівельників.
На площу людей звозили автобусами, вона була повністю заповнена. Коли наші виходили зі стрічками, на них кричали, у них виривали стрічки. Шестеро людей із нашого флешмобу того дня потрапили до лікарні. Рвали прапори, топтали їх ногами. Викликали міліцію — тоді ще була міліція. Пам’ятаю, ми стоїмо, повз мене проходять міліціонери й кажуть: «Ну що, допоміг вам ваш Бандера?»
А ми приїхали з дітьми. Серед нас були вагітні жінки, ми були у вишиванках. Був квітень, ми розстебнули пальта, щоб було видно вишиванки. Ми навіть не припускали, що взагалі може щось статися, тому що неможливо було в це повірити. Ну як таке може бути? Тому ми приїхали без жодної задньої думки.
Потім пам’ятаю, як ми сіли в машину й поїхали до лісу. Сіверськодонецьк оточений сосновими лісами. Діти бігали, а ми з чоловіком просто сиділи. Мені здається, це був перший момент, коли ми по-справжньому зрозуміли, що відбувається щось дуже не те.
А перед цим мої подруги з Києва казали мені: «Не йдіть на цей флешмоб». А я відповідала: «Та ви що? Як я можу не піти у своєму місті співати гімн України?». Це був квітень 2014 року.
Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте період перед повномасштабним вторгненням, коли знову почали з’являтися розмови про можливий напад Росії?
Катерина Бондар: У нас ці розмови почалися, думаю, як і в усіх, десь із грудня.
Пам’ятаєте, в інтернеті тоді жартували й публікували такий собі «графік нападу»: сьогодні ми саджаємо розсаду, завтра — напад. У грудні я ще ставилася до цього досить спокійно.
Тому що в нас насправді велося дуже масштабне будівництво. Відбудовували дороги до Золотого, до Щастя, у напрямку Луганська. Я навіть пам’ятаю, що, коли возили будівельні матеріали, у наших містах місцями розбивали дороги, щоб відбудовувати ті, що вели до лінії розмежування.
У нас будували багато скверів. Практично в усіх школах зробили круті стадіони — з підсвіткою, зі штучними газонами. Деякі з них навіть не встигли відкрити, тому що, як я розумію, відкриття планували вже на весну 2022 року. Будували ще один сквер, збиралися відкривати «Епіцентр».
Тобто я взагалі не думала, що щось станеться. Думала: такі вкладення, такі гроші — ну як? Ні, такого не буде.
А потім усе вже почало змінюватися. Але, чесно кажучи, якогось передчуття в мене все одно не було.
Ми ще з моєю подругою, з якою разом працювали, питали одна одну:
— У тебе є якась чуйка?
— Ні.
От узагалі не було жодного передчуття.
Катерина Бондар: А потім, коли Путін 16-го лютого сказав, що Донецьку й Луганську області вони собі забирають, я зрозуміла, що щось буде, що в нас буде війна. Але не думала, що все станеться так швидко. Я думала, що це буде тільки в нас і, можливо, триватиме кілька років, що ми ще встигнемо щось завершити. Але вже було зрозуміло, що просто так це не закінчиться.
23-го числа ми, як завжди, працювали. Хоча вже не зовсім як завжди — усе одно було якесь неприємне відчуття. Щодня росіяни щось публікували, проводили якісь свої засідання.
23-го ввечері о шостій ми закрили клініку — і все. Більше я туди взагалі не повернулася.
24 лютого о 5:36 забіг чоловік і сказав, що почалася велика війна, що ракети летять по Києву та Харкову.
У нас почали працювати «Гради». Ми й до цього періодично їх чули. До Сіверськодонецька вони не долітали, але неподалік було село Борівське — туди могли долітати. У принципі, до передової від нас було близько 70 кілометрів.
До цього серйозних обстрілів у нас не було. Був лише обстріл улітку 2014 року. Наскільки я розумію, тоді в місто заходили козаки. У них була така практика: брали якісь пікапи, їздили з мінами, обстрілювали місто, а потім розповідали, що це ЗСУ. Так було не лише в нас. У Стаханові моя мама й досі вірить, що це обстрілювали наші. А вони заїжджали в місто й обстрілювали його зсередини.
Ми знаємо, що така практика була. От такий обстріл був у 2014 році, а після цього, в принципі, обстрілів не було.
І от 24-го я вже почула, що щось відбувається. Дивлюся на дітей — у них такі очі. Я кажу: «Усе, збираємося». Я тоді думала, що ми просто будемо якийсь час сидіти в підвалі.
Уже сказали, що в районі Куп’янська йдуть бойові дії. Я розуміла, що Харків — уже проблема, що дороги туди в нас немає. Ми фактично були в тупику: у той бік — Луганськ, далі Стаханов, і все там уже було закрито. Єдиний виїзд — у напрямку Слов’янська, але я думала, що й Слов’янськ під питанням, бо неподалік Бахмут.
Коротше, я думала, що ми довго сидітимемо в підвалі. Кажу дітям: «Беремо по рюкзаку. Усі шкарпетки, усі труси — усе, що є, беремо». З одягу — по одному комплекту, хоча був лютий.
Слава Богу, що ми виїхали. Спочатку поїхали до Рубіжного й переночували там. Потім ми з чоловіком повернулися. Він питає: «А де твоє золото?» Я його забула, тому повернулася за золотом. У мене було два ланцюжки. Я взагалі золото, як бачите, не дуже люблю, але подумала: мало що може статися.
Повертаюся — у місті вже бахає, а діти ходять вулицями. Для мене це був просто шок. Ми дуже швидко все зібрали. Я вже взагалі ні про що не думала.
А 25-го, коли сказали, що на Сіверськодонецьк уже летять «Гради», ми з Рубіжного вночі одразу виїхали — просто кудись у той бік, аби якомога далі.
Поряд із нами виїжджали прокуратура, ОБСЄ — такими чіткими колонами. Попереду їхав танк, який перевіряв, чи не замінована дорога. У нього спереду було спеціальне обладнання, від якого летіли іскри. Так вони чіткими колонами й виїжджали 25-го ввечері.
А керівництво, наскільки я розуміла, виїхало ще 24-го. Паспортний стіл, військкомат — усе було покинуто. Можна було просто заходити й брати що завгодно. Усе залишили.
Єлизавета Цареградська: Чи мали ви сумніви щодо того, чи варто виїжджати з міста?
Катерина Бондар: Ні, взагалі не було. Я просто думала: повернутися можна завжди.
Зараз на прийом приходили мешканці Сіверськодонецька й розповідали: «Ми просиділи в підвалах два місяці чи півтора». Я питаю: «І навіщо?» Вони кажуть: «Ми дуже сильно шкодуємо. Усі сиділи — і ми сиділи. Думали, що ось-ось усе закінчиться».
Ні. Коли я почула, що ракети летять на Київ і Харків, у мене в голові просто щось перемкнулося. Тому що повернутися можна завжди.
Тим більше ми вже одного разу виїжджали в такій самій ситуації — у 2014 році. Я тоді вже внутрішньо відпустила все. Я вам казала, що думала: свою квартиру ми більше ніколи не побачимо.
Потім Сіверськодонецьк звільнили 22 липня. У нас 22 липня був День визволення Сіверськодонецька. А ми повернулися якраз на День державного прапора.
Єлизавета Цареградська: Як ви обирали місце, куди виїхати після початку повномасштабного вторгнення?
Катерина Бондар: Ніяк не обирали. Просто сіли й поїхали кудись. Це було ввечері, у лютому, стояв сильний туман. Було десь близько восьмої вечора. Ми просто їхали туди, куди могли, тому що в нас, можна сказати, була лише одна дорога.
Ми їхали в бік Павлограда. Я почала шукати, де можна зупинитися в Павлограді. Готелів, звісно, не було — усе було зайнято.
Тоді я написала дівчині в Дніпрі. Вона раніше пропонувала нам зупинитися в неї. Вона теж лікарка, але до того я бачила її лише двічі в житті. Я написала їй уже, мабуть, близько першої ночі. Вона запитала: «Скільки вас?» Я відповіла: «Четверо». Вона сказала: «Все, їдьте, ми готові».
О третій годині ночі ми приїхали. Вони віддали нам цілий будинок. На тій самій території був будинок її батьків. І ми два тижні жили в них абсолютно безоплатно. Мені здається, ці два тижні були найстрашнішими, тому що ти взагалі не розумів, що сталося і що буде далі.
Чоловіка ми одразу відправили. Я кажу: «Їдь, може, кров здавати». Ми й самі пішли здавати кров, але виявилося, що наша кров уже нікому не потрібна. Я кажу чоловікові: «Їдь до лікарів, у лікарню Мечникова». Він поїхав, а там йому сказали: «А ти чого приїхав? У нас свої є. Сидіть удома, ось вам номер телефону».
А я йому наскладала всього — трусів, речей. Кажу: «Все, їдь. Може, ти вже не повернешся». Розумієте? Тобто ти намагаєшся зробити все, що можеш. Усі гроші, які були на картках, ми якомога швидше переказували на ЗСУ, ще кудись. Тому що думали: ну зараз, зараз, зараз…
І так минули два тижні, коли ти взагалі нічого не розумієш. Пам’ятаю, не було хліба, не було ліків. В аптеках у Дніпрі були якісь дикі черги. Хтось в АТБ дістав яйця — і всі такі: «О-о-о!».
Це був якийсь дивний стан, коли ти почуваєшся просто дурником і взагалі не розумієш, що відбувається. Але, слава Богу, у нас не було телебачення, ми нічого не дивилися. Навіть Арестовича не дивилися.
Катерина Бондар: На початку березня ми ще були там. Не пам’ятаю точно — до 2-го, 3-го чи, може, до 8-го березня. Потім сіли й поїхали. Я почала розпитувати знайомих, і нам сказали: «Приїжджайте в Тернопільську область, у Тернопіль. Може, там щось знайдемо».
Спочатку ми потрапили в Теребовлю — це невелике містечко в Тернопільській області. Близько місяця жили там у гуртожитку, поки чекали, коли в Тернополі звільниться житло, щоб ми могли щось орендувати.
У Теребовлі ми вже встигли знайти роботу. Одразу прийшли, нам сказали: «Приходьте, будемо працювати». Нас одразу взяли.
Ми трохи там побули. Це дуже гарне місце, але маленьке — близько 10 тисяч населення. А я все-таки звикла трохи до іншого.
Попри те, що Сіверськодонецьк — невелике місто, у нас обслуговувалася фактично вся Луганська область. Пацієнтів було дуже багато, запис — на місяць уперед. У нас був дуже сучасний приватний центр моїх друзів із дуже хорошим обладнанням. Навіть зараз у Києві не в усіх є таке обладнання, дехто лише зараз його купує.
У нас уже тоді були дерматологічні й офтальмологічні лазери та багато іншого. Це був справді дуже класний сучасний центр. Там проводили операції, була дерматологія, косметологія, видалення новоутворень.
Тому я подумала, що, мабуть, Теребовля — все-таки не зовсім те місце, де я хотіла б залишитися. Але там дуже хороша лікарня, чудовий медичний директор Богдан. Нам дуже допомагали: старша медсестра дала подушки, приносили пироги, підтримували нас.
Тобто в мене взагалі немає якихось претензій чи спогадів про те, що там було погано. Навпаки, там прекрасні люди.
Єлизавета Цареградська: І після того ви вже приїхали в Тернопіль?
Катерина Бондар: Ми приїхали до Тернополя й прожили там сім місяців. Працювали в «Оксфорді», жили в центрі міста.
Але, знову ж таки, я звикла до більшої активності. У Тернополі все відбувається значно повільніше, мені до цього було важко звикнути. Та й професійних перспектив там було небагато.
Я знала, що в Києві живе багато наших мешканців міста. У нас є група «Сіверськодонецьк у Києві», яку ми називаємо «посольством». Там понад три тисячі учасників. І це ще, наприклад, із нашої родини в групі є лише я, хоча нас четверо. Тобто фактично людей значно більше.
Тому ми вирішили їхати до Києва. Ще перебуваючи в Тернополі, ми розіслали резюме, пройшли кілька співбесід. Думали: приїдемо — щось знайдемо.
Коли ми приїхали, буквально за тиждень мені зателефонували з ADONIS. Там працювала жінка із Сіверськодонецька, яка раніше була моєю пацієнткою. Вона сказала: «Я тут медична керівниця. Теж приїхала, мене призначили. Не хочете попрацювати в нас на Лівобережній?»
Клініка була на Русанівці. Мені до роботи було сім хвилин пішки. І з 17 жовтня 2022 року я працюю в ADONIS на Лівобережній.
Єлизавета Цареградська: Як відбувається процес адаптації? Чи можливо взагалі остаточно адаптуватися до нового життя, коли вже поступово щось вибудовуєш: з’являється нове коло спілкування — не лише земляки чи люди, з якими ви раніше жили в одному місті, а й зовсім нові знайомі?
Наскільки, за вашими відчуттями, можливо повністю адаптуватися до нового життя?
Катерина Бондар: Чудово можна адаптуватися. Саме тому ми й поїхали до Києва. Київ — це така збірна солянка. Тут приймають усіх, тут усім раді. Тут немає такого відчуття, що ти чужий або десь комусь заважаєш.
Тому я можу сказати про себе, що зараз у мене дуже багато друзів. У мене дуже близькі стосунки з моїм колективом. У нас на філії ADONIS на Лівобережній дуже класний колектив.
Ми разом пережили одну трагедію. Улітку 2024 року, того самого дня, коли був удар по «Охматдиту», був приліт і в нас. Загинули люди: п’ятеро моїх колег, двоє пацієнтів і ще дві дівчини з фірми, яка орендувала в нас приміщення. Серед загиблих колег були дві мої близькі подруги, завдяки яким я ще більше адаптувалася тут, тому що в нас були дуже близькі, класні стосунки.
І зараз, особливо з тими, хто пережив цей вибух, ми просто як родина. Я думала, що такого колективу, як у мене був у Сіверськодонецьку, уже ніколи не буде. Там ми розуміли одне одного з пів слова.
Але тут теж дуже класно. Не так, як було, — по-іншому. Проте я можу сказати, що із задоволенням ходжу на роботу. Те, що вона близько до дому, — це, звісно, добре, але головне — колектив. Я приходжу туди й дуже добре себе почуваю.
Ми можемо поговорити про все, постійно кудись разом ходимо, влаштовуємо корпоративи, сміємося між собою. І такі стосунки в мене практично з усіма.