«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.
Надія Долга: Я все життя прожила в Мирнограді Донецької області. У Донецьку в мене жила донька і син, я до них приїжджала. Так склалося життя, що в лютому 2014 року я продала квартиру й поїхала до Донецька, бо потрібно було доглядати онуку. Потім ми поїхали відпочивати на море. Почалося вторгнення, і до Донецька ми вже не повернулися. Згодом ми знову опинилися в Мирнограді. Там ми винаймали одну квартиру, потім другу, третю.
У 2017 році донька купила квартиру, і ми з онукою жили там. Вона мешкала зі мною, доки не закінчила дев’ятий клас. Потім її батьки забрали до Києва й самі переїхали до столиці.
У 2024 році донька приїхала по мене й сказала: «Поїхали, бо тут уже все». Я трималася до останнього й дуже не хотіла їхати. Вона приїхала машиною, швидко зібрала речі, посадила мене — і ми поїхали. Я там жила деякий час, а потім наш дім розбили. На цьому все й закінчилося.
У Мирнограді я вже була на пенсії. Трохи допомагала сусідці — в неї був притулок для тварин. Також займалася домашнім господарством. Разом із подругою вирощувала кролів — для себе, не на продаж.
Надія Долга: Зараз я живу в Києві. Я не можу до нього звикнути. Місто гарне, але для мене воно нерідне. Я не відчуваю від нього тепла.
Мирноград у нас був маленьким містом — теплим і затишним. У нас ходили автобуси, було таксі. Це було зручне місце: можна було пішки пройти з одного кінця міста в інший, не напружуючись. Таке тепле місто.
Усі його покинули, і всі кажуть, що хочуть додому. Бо це було тепле місто.
Єлизавета Цареградська: Що стало останньою краплею, коли ви ухвалили рішення виїжджати ? Це сталось через наполягання доньки?
Надія Долга: Так, якби не вона, я ще б там сиділа.
Єлизавета Цареградська: Чим ви займалися в місті, коли навколо тривали обстріли, коли все падало й територію навколо будинку обстрілювали?
Надія Долга: Як і всі люди: ходила до крамниці, на ринок, до подруги, з сусідкою чай пила. Коли обстрілювали — то обстрілювали. Будинок обстріляли, у під’їзді впав дах — все прибрали. Потім пішли, чаю випили та лягли спати. Так і жили.
Не було такого, щоб хапати все й бігти кудись стрімголов, з переляканими очима. Ні, куди бігти? Жили, як жили. А потім донька приїхала й забрала мене. І все. Я вже опинилася тут. У мене було відчуття, що я ще трошки, хоч трохи, але повернуся додому. Але ні — так не сталося.
Єлизавета Цареградська: Як виглядало ваше життя, коли ви опинились в Києві?
Надія Долга: Життя є життя — воно триває, не зупиняється. Я б сказала, що загалом усе нормально. Якщо маю можливість, допомагаю волонтерством. Дивлюся в інтернеті: волонтерські групи пишуть, де потрібна допомога, — і я завжди відгукуюся.
Часто доводиться їздити далеко. Два рази на місяць їжджу допомагати притулку для тварин. Притулок дуже розрісся. Коли його власниця Наталія виїжджала з Мирнограда, там було близько двохсот тварин — собак і шістдесят котів. Зараз там уже чотириста собак і приблизно сто двадцять котів.
Тварин, переважно собак, просто викидають біля притулку. Він розташований у лісі, далеко від траси, але люди все одно приїжджають і залишають маленьких цуценят. Просто викидають. Узимку — відкривають двері, а вони малі, всі в кризі. Дивишся на них — і плачеш.
Наталія допомагає разом з донькою, але їм дуже важко. Особливо складно з годуванням — тварин треба чимось годувати. Волонтери привозять сухий корм, але взимку на сухому кормі собаки не виживають. Тому постійно збирають кошти, просять допомоги, знайшли можливість купувати куряче м’ясо за відносно невисокою ціною. Раз на тиждень їздять, забирають м’ясо й готують їжу для собак.
Єлизавета Цареградська: Чи бувають якісь моменти відчаю та ностальгії?
Надія Долга: Я намагаюся, щоб цього не було. Стараюся не впадати в ностальгію, бо тоді дуже важко жити. Справді важко. Я завжди кажу подругам: не переживай, усе буде добре. І все.
Життя триває, і зупинити його неможливо — доки воно саме не зупиниться.
Єлизавета Цареградська: Що стосується допомоги від держави: наскільки, виходячи з вашого досвіду, ви розраховували на підтримку й допомогу держави під час переїзду до Києва?
Надія Долга: Я не сподівалася ні на яку допомогу, окрім тих двох тисяч гривень, які виплачують ВПО. Загалом — ні. Я живу на свою пенсію, вона в мене невелика — 4 200 гривень, не буду цього приховувати. Разом із цією допомогою якось живу.
З житлом мені дуже пощастило — щиро дякую Олені. Вона допомогла мені. Це знайома мого сина, вона теж виїхала й зараз живе в Нідерландах. У неї тут є квартира, і вона надала мені житло безплатно — я сплачую лише комунальні послуги. Це мене дуже рятує, бо не потрібно переплачувати за оренду.
Також я оформила державну субсидію. Держава покриває частину комунальних послуг, і цього якраз вистачає на оплату опалення. Це дуже велика допомога. Завдяки цьому вже можна якось уживатися й жити.
Я намагаюся ні в кого нічого не просити й не брати, бо всі живуть своїм коштом. Я до цього звикла, мені не важко. Я не голодую, у мене все є. Отак і живу.
Надія Долга: Я — оптимістка. Сказати, що я чітко бачу світле майбутнє? Ні. Воно десь у тумані, десь далеко-далеко. Мабуть, на своєму віку я його вже не побачу. А от мої онуки — вони повинні побачити. Повинні.
Бо де б вони не були і як би не жили, чужа країна ніколи не стане своєю. Ніколи. Я ж кажу: якщо людина, от як я, прожила сімдесят років в одному місті, а потім її життя різко перекинуло в інше, — воно може прийняти, може допомагати, але рідним не стане. Так само і з чужою країною.
Єлизавета Цареградська: Ви б взялися порадити іншим людям виїжджати ?
Надія Долга: Знаєте, я б сказала так: якщо щось загрожує вашому життю, якщо є небезпека — потрібно виїжджати. Усе це майно, будинки — воно минуще.
А життя — одне-єдине. І ніхто вам його потім не поверне. Ніхто. Загинула людина — усе, її немає. А майно залишилося. Але кому воно потрібне? Нікому.
Тому, якщо вам кажуть і пропонують виїжджати, треба слухати людей — волонтерів, які, ризикуючи власним життям, приїжджають і вивозять вас.
Єлизавета Цареградська: Як же всі ці страхи: «А чим я там займатимуся? Кому я там потрібен? Як облаштую своє життя? Де буду жити? Знайомих немає, усі люди чужі…» А якщо ти ще старшого віку?
Що б ви порадили таким людям?
Надія Долга: Знаєте, я хочу сказати таке. Якщо людина хоче жити — вона зможе жити будь-де. Це, можливо, грубо сказано, але людина така істота, що може пристосуватися до будь-яких обставин. До будь-яких.
Люди допомагають. І не треба казати, що вони всі злі. Люди не злі. Як ти ставишся до людей, так і вони ставляться до тебе. У селах завжди допоможуть. І в селах можна жити.
Не треба боятися, не треба цуратися чогось і не треба говорити: «Я — немічна». Ми самі робимо себе немічними. Якщо встати вранці й сказати собі: «Я це зроблю, воно мені потрібно, і я маю це зробити» — тоді все виходить.