30 поїздок між Києвом та Костянтинівкою. Корній Грицюк та його фільми

Корній Грицюк — режисер із Донецька. Під час навчання на кафедрі журналістики філологічного факультету він несподівано захопився кіно. До того фільми були для нього радше розвагою, каже Корній. Але згодом він познайомився із класикою кінематографу і зацікавився.

«До того я, як, мабуть, кожний другий студент філологічного факультету, щось писав — у прозовій формі чи у віршованій. Але, навчаючись на філфаці, ти вивчаєш також багато класної світової літератури, і я розумів: те, що я пишу, — слабеньке. Проте не одна людина казала мені, що ці тексти досить кінематографічні».

Корній написав свій перший сценарій до короткометражного фільму. Показав його кільком викладачам, доопрацював, і почав збирати команду для зйомок. У когось була камера, хтось допомагав монтувати. Оператором став друг Корнія, який на щодень працював банкіром, але мав досвід волонтерської роботи фотографом на концертах.
Почавши знімати короткий метр, Корній зайнявся самоосвітою — багато дивився, читав, їздив на кінофестивалі: «Молодість» у Києві, на Одеський кінофестиваль. Закінчивши університет, переїхав до Києва та пішов працювати сценаристом на телебаченні.

«Так я деякий час працював сценаристом на різних проєктах та каналах. Вивчав принципи драматургії, як краще писати сценарії. Паралельно, у вільний час, я продовжував знаходити однодумців — людей, з якими можна було би працювати на короткометражних проєктах. Потім я перейшов на роботу режисера монтажу, і за якийсь час познайомився з режисером Олександром Шапіро — він знімає повнометражні фільми, фестивальне кіно. Я працював із ним над кількома стрічкам, зокрема як монтажер. Відтак у мене було підґрунтя сценариста, потім я трохи освоїв монтаж, і зрештою перейшов до режисури саме короткого метру. Приблизно у 2015 році я вже зняв кілька короткометражок — їх показали на різних фестивалях в Україні та за кордоном, вони отримали нагороди. Я зрозумів, що можна спробувати зробити і повний метр. Тим більше я працював із Шапіро, а він спеціалізується саме на малобюджетному незалежному повнометражному кіно. Я побачив, як він це робить, як знаходить однодумців; у мене у самого вже розширювалося коло знайомих, які працюють в кіно та на телебаченні. 5 днів на тиждень вони були на роботі, а на вихідних ми знімали — у цих людей була техніка і їм було цікаво цим займатися».

Перший повнометражний фільм Корній зняв із рекордно мінімальним для таких проєктів бюджетом — заледве кількасот доларів. З цих грошей команда оплачувала собі харчування та транспорт. Усі працювали безкоштовно, а більшість героїв зіграли непрофесійні актори.

«У нас було, може, 30 чи 35 знімальних днів по вихідним — або з акторами, або лише з оператором та звукорежисером. Так по вихідним ми знімали весь 2016 рік. А 2017 пішов на постпродакшн. Грошей на це теж не було; монтаж я робив сам, друзі допомогли мені зробити корекцію кольору та саунд-дизайн. Усе це робилося на ентузіазмі, у вільний від основних робіт час. Наприкінці 2017 року фільм був готовий. Згодом з нами почала працювати продюсерка Анна Паленчук — вона допомогла фіналізувати проєкт, і на початку 2018 року фільм показали на фестивалях».

Стрічка «2020. Безлюдна країна» — про те, як майже всі українці виїхали жити за кордон. Кожному дали квиток в один кінець з правом жити у будь-якій країні на власний вибір. Повернутися також можна — але на зворотній квиток вже треба заробити самостійно. Фільм розповідає про людей, які вирішили залишитися в країні.

«Я думав, що ця стрічка — виключно для українського глядача. Коли нас запросили на кілька закордонних фестивалів, я думав, що західний глядач це не дуже зрозуміє. Проте після першого ж показу за кордоном — у Німеччині на кінофестивалі східноєвропейського кіно в Котбусі — виникла дуже довга дискусія. Там збирається дуже космополітична публіка, багато і німців, й іноземців. Наприклад, дівчина із США говорила, що це фільм не тільки про Україну, а й про Америку та їхнє питання мігрантів. Німці згадували часи, коли впала Берлінська стіна і Німеччина почала об’єднуватися, тобто вони побачили у фільмі алюзії на певні мігрантські процеси у своїй країні. Поляки говорили, що це дуже схоже на те, що відбувається з усіма східноєвропейськими країнами, коли для них відкриваються кордони.
У Німеччині у нас було кілька показів, і після кожного людям було цікаво це обговорити, розповісти, що відбувається у них. Ще один цікавий показ був у Празі. Загалом після 3-4 показу за кордоном я зрозумів, що ця тема дуже актуальна. Окремі моменти — наприклад, пов’язані з війною на Сході України — не настільки зрозумілі пересічному німецькому чи чеському глядачеві, але в цілому міграція — це питання сучасного світу, коли кордонів стає нібито все менше (якщо говорити про світ до коронавірусу, оскільки зараз ми не знаємо, що буде далі). Фільм виявився дуже близьким не тільки для українського глядача».

У стрічці багато різних типажів, збірних гіперболізованих образів героїв — як-от останній президент України, сепаратист, який скрізь вишукує «бандерівців», чоловік, що ностальгує за радянською промисловістю, інженер з Одеси, коментатор-вчений. Корній каже, що сам не асоціює себе з якимось конкретним образом, але найближче йому — молоде подружжя, яке у фільмі з’являється на фоні порожнього супермаркету.

«Щодо якогось одного героя — складно сказати. Мені більш-менш подобаються думки молодого айтішника та його дружини. Через їхню історію я намагався у гіперболізований спосіб розповісти про наше покоління — 25-30-річних людей, які все своє свідоме життя живуть у незалежній Україні, подорожували і бачили трохи світу. У них немає зашореності — що кудись їхати страшно, а десь іще, навпаки, на нас «всі чекають». Вони, як на мене, найбільш реалістичні персонажі. Їхні думки близькі до того, що я й сам відчуваю».

***
Наступний свій фільм Корній Грицюк зняв у потязі. Колись цей рейс їздив між Києвом та його рідним Донецьком. Після того, як почалася війна, — доїжджає тільки до Костянтинівки, за 30 кілометрів від лінії розмежування.

«Коли почалася війна і всі почали знімати фільми про події на Сході, я — хоча моя родина була змушена виїхати, 90% моїх друзів стали переселенцями, я востаннє був у Донецьку у 2014 році, це дуже особиста тема для мене — довго не міг зрозуміти, що мені хочеться про це розповісти. Адже я сам не можу себе вважати переселенцем, я переїхав із Донецька ще до війни і це було моє свідоме бажання. Проте мої найближчі люди не хотіли робити такого вибору — їм довелося.
У мене є знайомі та родичі, які живуть в Донецьку і часто їздять цим потягом — коли треба когось провідати чи вирішити якісь свої соціальні питання, поїхати кудись у мандрівку, адже в Донецьку зараз немає ані аеропорту, ані залізничного вокзалу. Згодом я зрозумів, що саме цей поїзд є для мене уособленням війни — він поєднує столицю, де все нормально і триває цивілізоване життя, із «сірою територією». Костянтинівка, на щастя, знаходиться під контролем України, але атмосфера там все одно зовсім інша, звідти зовсім близько до лінії розмежування.
Цей фільм, як на мене, розповідає про сьогоднішню Україну та про людей, які змушені постійно їздити між миром та війною, про всі ці шість років. Але певною мірою він також про мене та мою родину, у стрічці навіть є кілька моїх родичів, які також користуються цим поїздом».

Щоб зняти фільм «Поїзд «Київ-Війна», знімальна група раз за разом їздила потягом від Києва до Костянтинівки і назад, спілкуючись із пасажирами та записуючи їхні історії. Були випадки, коли Корній хотів зняти конкретну людину і знав, коли саме вона їхатиме потягом — наприклад, так вийшло із військовим української армії з Донецька. Але більшість героїв фільму — це пасажири, яких знімальна група бачила у потязі вперше: знайомилася і починала записувати.
Так вони їздили весь серпень, вересень та на початку жовтня минулого року — Корній каже, що кількість поїздок точно не рахували, але їх було приблизно тридцять.

«Перший наш блок — це були чотири ночі в потязі поспіль, ми сіли і їздили так туди й назад. На п’яту ніч, коли ми ночували вже у себе вдома, навіть трохи не розуміли, як заснути, бо вже дуже звикли до цього потяга, до його шуму. Звукорежисер жартував, що, якщо за годину ніхто не засне, надішле нам звуки потяга».

Зйомки фільму супроводжувала кампанія «Почуй мене» — її, як і сам фільм, фінансував Український культурний фонд, також до неї долучилася Укрзалізниця. На «Радіо Свободі» вийшла серія подкастів про фільм «Поїзд «Київ-Війна», у якому в студії зустрічалися волонтери, переселенці, працівники інституцій, що займаються питаннями Донбасу. У потягах «Укрзалізниці» у цей час розміщували постери із героями фільму та їхніми історіями, а також із розповідями залізничників.
Стрічка мала вийти на екрані навесні, однак через пандемію коронавірусу прем’єру довелося відкласти. Корній нині не може назвати точних дат, але каже — «Поїзд «Київ-Війна» глядачі, швидше за все, зможуть побачити вже восени.

«Ближче до жовтня та місцевих виборів ми навіть плануємо викласти його в інтернет. Він створений на гроші платників податків, тож нам здається, що це правильно — показати його людям у якомога демократичніший спосіб. Окрім цього, ще не зрозуміло, як працюватимуть кінотеатри, у такій ситуації цифрова дистрибуція залишається основним способом».

Нині Корній працює над наступною стрічкою з робочою назвою «Євродонбас» — про те, як західні промисловці наприкінці 19 століття спільно з українцями розвивали цей регіон. На створення фільму він виграв президентський ґрант, однак згодом його скасували, коли бюджет культурної сфери урізали через коронавірус. Зараз команда шукає інше фінансування. Корній каже — важливо зробити це якнайшвидше, поки на Донбасі збереглися історичні будівлі, заводи та містечка — ті, що спростовують міф СРСР про «радянський Донбас», на якому нібито нічого не було, поки туди не прийшли більшовики. Зараз ці будівлі руйнуються. А вони — ті матеріальні свідчення історії Донбасу позаминулого сторіччя, які ще можна показати глядачу поруч із розповідями істориків.