Чому в Україні досі не засуджені вбивці «кіборга» Ігоря Брановицького?

Свідчення про вбивства і катування, яких зазнав «кіборг» Ігор Брановицький та інші українські військові, передані до Європейського суду з прав людини та Гаазького трибуналу. Проте без конкретних висновків українських судів ці міжнародні інстанції не можуть ухвалити жодного рішення. А справа в Павлоградському суді постійно відкладається через різні, інколи дивні, причини

Ведучі

Ольга Русіна

Чому в Україні досі не засуджені вбивці «кіборга» Ігоря Брановицького?
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-persona-2020-01-23.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/01/hr-persona-2020-01-23.mp3
Чому в Україні досі не засуджені вбивці «кіборга» Ігоря Брановицького?
0:00
/
0:00

У черговому випуску програми «Персона» розповідаємо історію «кіборга» Ігоря Брановицького.

Під час та після оборони Донецького аеропорту Ігор Брановицький двічі рятував життя своїм побратимам. Уперше — коли відмовився залишати поранених на летовищі. Після того, як бойовики підірвали перекриття будівлі аеропорту, він міг вийти, оскільки сам не мав травм. Але він вивів двох поранених військових та повернувся до решти, до тих, хто мав тяжкі поранення і не міг вийти. Серед них  — Женя Яцина, Ігорів друг, який загинув у ті дні. У коментарі для Радіо Свободи розповідає захисник Донецького аеропорту Станіслав Стовбан, який також дістав тоді поранення:

«Мені відірвало, фактично, обидві ноги  — грубо кажучи, вони висіли в мене на штанах. За ніч  — це при тому, що йшов бій  — Ігор чотири рази міняв мені джгути. Він постійно робив мені перев’язки, підносив боєприпаси».

Ігор Брановицький

Ігор Брановицький, Анатолій Свирид, Юрій Сова та інші військові, які залишилися в аеропорту, опинилися в полоні. Волонтери та родичі дізналися про їхню долю з відео, які бойовики та російські канали викладали в мережі. Передивляючись ці записи один за одним, вони намагалися встановити  — хто куди потрапив, хто ще живий, а кого катували.

На одному з цих відео видно, що обличчя Ігоря Брановицького дуже закривавлене. Його бойовики катували найжорстокіше. Взявши українських військових в полон, вони вимагали зізнатися, хто з них був кулеметником. На одному з відео чути, як хлопці спершу кажуть, що всі кулеметники «двохсоті»  — тобто вже загинули. Пізніше Ігор Брановицький заявив, що кулеметник  — він, хоча насправді декілька останніх днів займався пораненими. Цим він фактично врятував від особливо жорстоких тортур інших військових, які потрапили з ним в полон. Ігоря ж катували 6 чи 7 годин. Бойовики вимагали стати на коліна, він відмовився. Тоді почали стріляти по ногах. Коли Ігор уже лежав на землі і не міг встати, хтось із бойовиків вирішив таки викликати йому медиків. Однак тоді прийшов їхній ватажок, росіянин Арсен Павлов, відомий як «Моторола». Згадує Юрій Сова, який був у цьому полоні:

«Тоді ж повезли до Захарченка, до «Мотороли» на допит. Вони повели нас у підвал, ставили під стінку та забивали трубами, автоматами, табуретками. Ігоря відвели трохи вбік, почали стріляти  — спершу з травматичного пістолету по ногах. Вистрілять і кричать  — бачиш, він ще стоїть. Тоді почали бити ще сильніше, поламали йому багато кісток. (…) Він лежав метрів за два від мене… Поки не прийшов «Моторола» і не спитав, що це за тіло. Ми сказали, що викликали для нього швидку. Він ще подивився і каже  — не виживе. Дістав ТТ і випустив йому дві кулі в ліву скроню».

Журналістам видання KyivPost у 2015 році вдалося додзвонитися до «Мотороли» і запитати про Ігоря Брановицького. У розмові з ними він зізнається у вбивстві 15 полонених.

Правозахисники постійно наголошували: те, що робили бойовики із полоненими українськими військовими  — це воєнний злочин, згідно з Женевською конвенцією. Організація Amnesty International закликала розслідувати вбивства, у яких зізнався «Моторола». Але у Службі безпеки України тоді повідомили, що Інтерпол відмовився оголошувати росіянина у розшук. Мотивував таке рішення тим, що «справа має ознаки політичного характеру». Наразі «Моторола» мертвий  — 2016 року у ліфті будинку в окупованому Донецьку, де він поселився, спрацював вибуховий пристрій.

***

Зараз свідчення про вбивства і катування, яких зазнав Ігор Брановицький та інші українські військові, передані до Європейського суду з прав людини та Гаазького трибуналу. Мати Ігоря, Ніна Костянтинівна, розповідає: міжнародні інстанції постійно роблять запити до української сторони з питанням  — які рішення уже ухвалили суди тут.

«Ні разу не було розгляду по суті. Я їздила на ці суди: вони тривають по 15 хвилин. Приїжджаю із Києва у Павлоград, 15 хвилин триває засідання, і я їду назад у Київ  — ні з чим. Справа відправляється то на дослідування, то на апеляцію, то ще кудись».

До Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області ще у 2018 році надійшла справа проти бойовика Михайла Толстих із позивним «Гіві»  — він був першим, хто почав катувати Ігоря Брановицького. «Гіві», як і «Моторола», уже також мертвий  — його вбили в окупованому Донецьку 2017 року. Проте через рік Павлоградський суд викликав його на засідання; посилаючись на те, що СБУ не підтвердила смерть бойовика, суд повернув кримінальне провадження до прокуратури. Та подала апеляцію. У відомстві тоді заявили, що єдиною причиною судової ухвали є «дивне і вперте небажання суду за будь-яких підстав розглядати справу за обвинуваченням ватажка терористів «ДНР».

У квітні минулого року у справі проти бойовика «Гіві» змінили суддю. Прес-секретар Сергій Соколов не зміг відповісти на моє питання, на якому етапі зараз розгляд справи і коли почнуться слухання по суті. Пообіцяв оприлюднити повну інформацію невдовзі.

ОНОВЛЕНО: Суддя-спікер Павлоградського міськрайонного суду Мар’ян Мицак повідомив, що головуючим суддею у справі призначили Сергія Тимченка. Справа розглядається від початку – зі стадії підготовчого судового заісдання. Останнє засідання було 19 грудня 2019 року, на якому прокурор знову клопотав про дозвіл на затримання обвинуваченого, аби обрати йому в суді запобіжний захід. Клопотання прокурора задовольнили, ухвала діє до 19 червня 2020 року, на цей час розгляд кримінального провадження зупинено.

За словами Мар’яна Мицака, сторона обвинувачення заперечує, що Михайло Толстих – мертвий.

«Сторона обвинувачення стверджує, що це не так, і не надає офіційно підтвердженої інформації про те, що Михайло Толстих помер. Суд не має повноважень здійснювати розшукові заходи і може використовувати тільку ту інформацію, яку надають офіційні органи. Зараз прокурор стверджує, що у нього немає достовірних підтверджень смерті «Гіві».

Смерть «Гіві» у 2017 році підтвердили у Міністерстві оборони.

«Сьогодні вранці в Макіївці був убитий Михайло Толстих на прізвисько Гіві, так званий полковник російсько-окупаційних військ, ватажок бандформування, так званого Сомалі», — сказав спікер відомства, полковник Олександр Мотузяник.

За словами Мар’яна Мицака, сторона обвинувачення вважає цю інформацію недостатньо підтвердженою.

Водночас, якщо уповноважений державний орган — РАГС — видасть довідку про смерть Михайла Толстих, то справу проти нього просто закриють — каже спікер:

«Якщо ця особа є померлою, то справа щодо неї розглядатися не може. Але суду потрібен офіційний документ про це».

Тим часом без конкретних висновків українських судів не прийматимуть рішення й міжнародні інституції, адже допитувати потерпілих, збирати докази, свідчення, проводити експертизи  — це обов’язок української сторони. Інша проблема  — це те, що держава досі не ратифікувала Римський статут Міжнародного кримінального суду. Саме він розслідує злочини проти людяності, людства, воєнні злочини тощо  і такі, що не мають терміну давності. Наразі ж Україна тільки визнала юрисдикцію МКС  — однак це не дає державі права бути членом Асамблеї держав-учасниць, вносити питання на її порядок денний і брати активну участь у роботі органу.

Українські служби відкривали провадження і проти інших бойовиків, зокрема «Мотороли», який вбив Ігоря Брановицького, але у цих справах його мати не проходить як потерпіла, розповідає вона.

«У них є справа, у якій обвинувачується «Моторола», Захарченко. Але я там навіть не проходжу як потерпіла. А у справі проти «Гіві» є потерпілою стороною.

Якщо воно не проходить у нас  — ніхто замість нас робити нічого не буде. Ми не цінуємо своїх людей, не намагаємося їх захистити. Мені самій вже під 70 років  — скільки там мені лишилося. Але ж у нас росте нове покоління, нові військові, і вони повинні знати  — якщо, не дай Бог, з ними щось станеться, їх покалічать або уб’ють, їхні родичі не залишаться ні з чим, а смерть не буде прощена».

***

Ігор Брановицький був учасником Революції Гідності, особливо активно почав брати участь у протестах після побиття студентів  — розповідає його мати Ніна Костянтинівна:

«Після того, як побили студентів  — звичайно, тоді вийшли ми всі, і Ігор почав ходити на Майдан на ніч, особливо коли там було мало людей. Як він тоді казав   — «Пойду помониторю».

Про те, що був на Майдані у найнебезпечніші лютневі дні, матері спочатку не говорив  — згадує вона.

«Він прийшов до мене ввечері, ми поговорили, а потім Ігор каже: «Я что-то спать хочу  — пойду домой, ты мне не звони». А я сиділа, дивилася  — що там на Майдані. Бачу, що все дуже тривожно  — це ж тоді ще закрили метро, йшов сніг, я з вікна бачила, як на проспекті Перемоги стоять машини, були повідомлення, що людей зупиняють і не пускають до Києва. Я тоді подумала  — а чого Ігор мені таке сказав, у місті настільки тривожна ситуація, а він удома? Я зателефонувала йому на один номер, другий, третій  — тиша. У скайпі його немає. Думаю, може й справді спить. А потім мені стукнуло в голову  — та немає його вдома, а там, де він є, очевидно, просто не чує телефону.

Потім я отримала від нього дзвінок  — мабуть, телефон був у кишені, він засунув туди руку і випадково викликав мене: він мене не чує, а я чую, що робиться».

Ніна Костянтинівна паралельно дивилася стрім з Майдану і зрозуміла, що по телефону чує ті ж самі звуки, що і з прямої трансляції. Вона почала дзвонити друзям Ігоря, чекала на якісь звістки, розуміла, що, навіть якщо поїде на Майдан, Ігоря там знайти буде важко, до того ж площа оточена. Вже над ранок він подзвонив сам. А прийшов додому через два дні, коли вивітрився запах диму з одягу  — згадує Ніна Констянтинівна.

Ігор Брановицький пішов на фронт добровольцем у 2014 році. У Донецькому аеропорту був двічі  — у грудні 2014 і у січні 2015 року у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї ОАЕМБр.

Руслан Боровик  — військовий та фотограф, його авторству належать багато унікальних знімків з Донецького аеропорту. Він згадує, як познайомився з Ігорем у військкоматі.

«Це було 22 серпня, Печерсько-Голосіївський об’єднаний військкомат. До цього ми всі не були знайомі між собою. Ігор прийшов з великим рюкзаком, у шортах і футболці  — тоді було спекотно. Спочатку він особливо ні з ким не спілкувався, був трохи замкнутим. Спокійно сів і чекав, поки нас повантажать на автобуси і повезуть у Житомир, в 95 бригаду».

Руслан згадує  — ближче з Ігорем познайомилися вже пізніше, під час навчань вони були сусідами по намету. Назагал він більше любив слухати інших, аніж розповідати щось про себе, був спокійний, прямолінійний, принциповий.

«Він ніколи не відмовляв, коли хтось його просив про допомогу. Хто б це не був — з нашого підрозділу чи ні, хто б не звертався, Ігор завжди допомагав. А сам був більше стриманий, не любив багато говорити чи розпитувати».

Руслан востаннє бачив Ігоря, коли отримав поранення під час штурму і його евакуювали.

«Коли мене поранили  — підстрелили  — я востаннє бачив Ігоря, ввечері 16 січня. Він мене знімав з бойової машини піхоти, коли брав мою зброю, я попередив його, щоби був обережним, бо вона заряджена  — треба поставити на запобіжник, розрядити. Потім мене віддали медикам, і Ігоря серед живих я уже не бачив».

З матір’ю Ігор востаннє говорив за два дні до загибелі, 19 січня, коли дзвонив додому. Він до останнього не казав рідним, що перебуває саме в Донецькому аеропорту.

«Я зараз думаю  — можливо, тоді вже була така обстановка, дитина хотіла попрощатися? А я йому почала щось розповідати… Один словом, не все сказала, що хотіла. Він питав, як у нас справи, я відповідала, що у нас все нормально, питала  — як він? Ігор відказав: «У мене все нормально, не телефонуй мені, бо тут поганий зв’язок, я на навчанні, подзвоню сам». Це був його останній дзвінок».

Ігоря Брановицького поховали на Берковецькому кладовищі у Києві у квітні 2015 року  — в місяць, коли йому могло би виповнитися 39 років. Посмертно його нагородили низкою відзнак  — орденами «Народний Герой України» та «За мужність», званням Герой України з орденом «Золота Зірка».

Меморіальна дошка на честь Ігоря Брановицького

У Києві та в Кам’янці-Подільському про «кіборга» нагадують вулиця його імені, меморіальні дошки у місцях, де він навчався та проходив строкову службу. Мати Ігоря Брановицького наголошує: найважливіше зараз  — і те, чого хотів би сам Ігор  — це покарати винних у катуваннях та вбивстві його і ще багатьох українських військових.