«Чомусь вважається, що люди мають справитися з ПТСР за пів року чи за рік»: поетка Ія Ківа про Донецьк, війну та переїзд

У новому випуску подкасту «Персона» поетка та перекладачка Ія Ківа розповідає про Донецьк, переїзд до Києва, боротьбу із посттравматичним стресовим розладом і про білінгвальність в літературі.

Ведучі

Ольга Русіна

«Чомусь вважається, що люди мають справитися з ПТСР за пів року чи за рік»: поетка Ія Ківа про Донецьк, війну та переїзд
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-19.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-persona-2020-03-19.mp3
«Чомусь вважається, що люди мають справитися з ПТСР за пів року чи за рік»: поетка Ія Ківа про Донецьк, війну та переїзд
0:00
/
0:00

Із поеткою та перекладачкою Ією Ківою ми зустрічаємося у центрі Києва на вулиці Рейтарській біля скульптури «Їжачка в тумані». Вона каже, що цей монумент асоціюється у неї із біженцями. У 2014 році після початку війни Ія переїхала з рідного Донецька до столиці. Говоримо про обидва міста, вона розповідає: у Києві любить центральні квартали, Поділ, присутність лісу у віддалених районах.

«Мені багато чого подобається в центрі міста. Вулицю Рейтарську люблю, приміром, бо тут є «Їжачок», який чимось мені нагадує біженця. Взагалі ж, якщо пригадати мультфільм — він там бігає, шукаючи Ведмедя, тобто Іншого, якого він любить і який йому важливий.

Якщо говорити про місто як текст — воно складається з мікровисловлювань. Наприклад, якийсь час я жила на розі Московської та Кловського узвозу. Там ти відходиш на квартал — й опиняєшся в абсолютно інакшому світі, де інший тип забудови, де зовсім інші вулиці. Ці мікровисловлювання дуже цікаві тим, що завжди залишають у місті елемент невідомості».

Ія пояснює, що захоплюється архітектурою і тим, як вона проявляється у різних містах. Розповідає, як думала, куди може поїхати, коли стало зрозуміло, що в Донецьку вже залишатися не можна.

«Я думала про якесь велике місто — може, Одеса, може, Дніпро. “Думала” — це я зараз, заднім числом це так називаю, тоді це були дуже хаотичні думки. Чому зрештою зупинилась на Києві — бо тут є культура, багато різних галерей, фестивалів, подій. Хоча бувало, що я навіть замислювалася над тим, аби поїхати до Львова — ти просто дивишся на мапу і шукаєш якусь крайню точку, до якої не доберуться окупанти. Зараз уже всі про це забули, але 2014 рік був дуже нестабільним».

Згадуючи рідний Донецьк, Ія Ківа говорить про місто свого дитинства та студентські роки.

«Мене нещодавно питали, чому моя книга називається “Подальше от рая” — про який рай ідеться, чому з нього потрібно тікати — бо зрозуміло, що це метафора дому й амбівалентності. Рай може бути первісним, ідеальним (Едем), або ж таким, що нам обіцяний у майбутньому. Це для мене теж складна історія. Наприклад, я дуже люблю Донецьк свого дитинства — у ньому були троянди, багато зелені, «тополі у два ряди». Стояли білі лавки — старі, ще радянські, зі спинкою. Мені подобалася також вулиця Артема, бо вона довга — я люблю ходити пішки, бо колись займалася легкою атлетикою і взагалі маю звичку «досліджувати простір ногами». Є дворики навпроти філфаку — як всі студенти, ми туди ходили і після пар, і між парами, і збиралися з гітарами та співали.

З іншого боку, попри ці приємні моменти і спогади, життя у будь-якому місті не може бути лише радісним. Це — простір, у якому ти існуєш і в якому з тобою стаються дуже різні речі. Так, мого батька вбили просто в будинку, де я жила, у моєму під’їзді — можна уявити собі, який це досвід».

Нині Ія Ківа — поетка, перекладачка, журналістка, членкиня українського ПЕН-клубу. Авторка поетичних збірок «Подальше от рая» та «Перша сторінка зими» вивчала російську філологію в Донецькому університеті. Вірші почала писати у ранньому віці, але довгий час не займалася цим серйозно. У її тодішньому оточенні, згадує Ія, не було літераторів, які могли би допомогти чи скерувати. Але було багато людей, пов’язаних з живописом чи музикою — вона й сама навчалася в донецькій музичній школі, яку добре пам’ятає й детально описує.

«Ми з однокласницею, за її ініціативою, на спір написали вірш на задані рими. Вона знайшла якийсь вірш, що ми вивчали за програмою, — чомусь мені здається, що це був або Лермонтов, або Некрасов — і сказала, що ми можемо краще. Пам’ятаю, я написала цей свій вірш, і щось тоді співпало. Можливо, я й раніше писала чи римувала — мама розповідала, що я “закохувалася” в слова, могла щось почути і повторювати просто безкінечно.

Але десь лише у 26 років я зрозуміла, що з цього може щось бути: в якийсь момент ти усвідомлюєш, що текст, який ти написав, має в собі щось іще, щось більше, ніж те, про що, як ти думаєш, ти його пишеш».

До війни Ія писала російською. Після 2014 року почала писати й українською, зараз працює над текстами обома мовами. Вона каже, що не завжди можна зробити вибір на користь якоїсь однієї з них і що обидві залишаються частиною її ідентичності.

«Я собі пояснюю це так: я сформувалася в загальноімперському контексті, але в мені є також українська ідентичність. 2014 року виникли обставини, у яких я змогла це проявити — і виходячи на мітинги, і зробивши зрештою вибір щодо переїзду.

Проблема в тому, що — це також не дуже усвідомлюють — мова залишається єдиним, що в тебе неможливо відібрати. Коли ти стаєш біженцем, майже нічого не маєш, не влаштований соціально, мова — це єдине, що тебе взагалі утримує в цьому житті. Це — твій головний інструмент. Так сталося, що цей інструмент в моїх художніх творах часто — російська мова, але ж я артикулюю нею багато речей абсолютно як мешканка України».

Ія Ківа перекладає поезію з польської та білоруської. Російською переклала сучасних українських поетів — Сергія Жадана, Олега Коцарева, Юлію Стахівську, Олену Гусейнову та інших. Проте відобразити іншою мовою все ж можна далеко не кожен текст, вважає вона.

«Коли перекладають мене саму, я бачу, що другі, треті, четверті сенси — я дуже часто працюю над текстом, граючись значеннями — майже завжди відсікаються. Часто неперекладність виникає з того, що ти бачиш цю гру, і, коли вона втрачається в перекладі, текст стає зовсім іншим, потворним. Ти можеш перекласти його — але чи це потрібно? Є люди, які беруться робити погані переклади, але я не хочу брати на себе цю відповідальність. Це ще один аспект неперекладності — проблема відповідальності, коли тобі не хочеться, щоби текст звучав не так, як він звучить у рідній мові та в контексті власної культури.

Але буває так, що текст може звучати інакше — це чудово: ти його ніби переодягаєш і робиш іншу зачіску. Також якщо замовляють переклад певного автора, при якому ти можеш написати передмову, післямову, щось пояснити у примітках — таким чином ти створюєш великий кокон, з якого текст може повністю розкритися перед читачем, як метелик».
***

Про життя у Києві — попри те, що саме місто їй подобається — Ія Ківа має і не надто приємні враження: упереджене ставлення до переселенців, некоректні жарти, небажання зрозуміти їхню ситуацію. Вона пояснює, що найважчим  було саме нерозуміння людей у Києві, бо їх ти сприймаєш як потенційних однодумців та друзів, на відміну від загарбників у Донецьку, які з самого початку були ворогами. Після переселення Ія Ківа сама роками боролася із посттравматичним стресовим розладом.

«Переселенців, які не думали б про самогубство, не буває. Якщо вам хтось каже, що вони є — це неправда. Це не значить, що ти прямо готовий до цього. Але у мене, наприклад, дуже часто була думка “краще б мене вбили сепаратисти».

Є дуже багато пасивної агресії — хтось вип’є в компанії і починається: «ти з Новоросії» і так далі. Ти розумієш, що це більше говорить про них, ніж про тебе, але ти сам і так вразливий. Чомусь вважається, що люди мають з цим справитися, скажімо, за пів року чи за рік. Але хтось може справлятися п’ять років, а хтось — все життя. Фактично ти опиняєшся в ситуації маленької дитини: заново проходиш соціалізацію, яку вже пройшов у підлітковому віці, заново освоюєш місто і так далі. І все це — в обставинах, коли це не твій вибір, коли ти без речей, переживаєш не так за себе, як узагалі за все, що відбувається».

Ія Ківа каже, що сама більш-менш впоралася із ПТСР відносно нещодавно. Вона не ходила спеціально до лікарів, хоча підкреслює, що коректно та професійно надана підтримка може дуже допомогти. Про себе каже: частина симптомів зникла з часом, хоча вони й досі можуть повертатися в певних ситуаціях.

«У мене була дуже сильна дезорієнтація на місцевості. Часом я просто виходила з метро і не могла зрозуміти, де я, не могла запам’ятати дорогу додому. Останнє загострення ПТСР у мене було з середини січня і завершилося нещодавно. Це була більш м’яка форма — просто безсоння. Окрім цього, при ПТСР часто трапляються фантомні серцеві болі, коли серце дуже сильно реагує, ти йдеш перевіритися, а лікарі кажуть, що нічого там не знайшли». 

Окрім цього, траплялися випадки, коли Ія починала задихатися у місцях великого скупчення людей, наприклад, у метро.

«Я думаю, що це також пов’язане з тим, що вдома в Донецьку я жила в центрі і бачила всі ці натовпи людей, автобуси, якими їх привозили. Відчувалося, як вони фактично вичавлюють тебе з твого простору, із твого дому».
***
Ія Ківа каже, що, за її відчуттями, запит на діалог між людьми — мешканцями України, які доволі різні та водночас співіснують в одній державі, був набагато більший на початку окупації; зараз цього запиту майже немає. Через це нерозуміння між людьми — кожен і кожна по-різному переживає сучасну війну, має власні травми — стає глибшим.

«Мене, наприклад, приголомшив один з останніх Арсеналів (щорічний фестиваль «Книжковий Арсенал», що проходить у Києві — ред.), де фокус-темою був постулат «давайте подумаємо про майбутнє». Підґрунтя цього виглядало як «ми втомилися від війни; скільки можна про неї — давайте про щось інше2. Але у нас немає передумов думати про майбутнє. Мене тоді це приголомшило: треба ж, ми хіба так багато про це вже говорили? З усіма людьми з Донеччини, Луганщини, Криму? З усіма письменниками, істориками, тими, хто не лише має досвід, але й може його проговорити? Я думаю, що ні. Я думаю, цих розмов ще має бути багато — можливо, на рівні спецтем, які були би присутні на кожному великому фестивалі».

Діалог досі можливий і необхідний, але ініціювати його можуть більш захищені групи населення — Ія Ківа пояснює, чому переселенці часто не можуть цього зробити.

«Ми маємо розуміти — пропаганда працює 24 години на добу. Ми також маємо усвідомлювати, що живемо в певній країні і маємо певних людей — лише їх — і з ними маємо знаходити хоч якісь точки дотику, залучати до взаємодії, діалогу. Потрібно також розуміти, що люди різні, і цей діалог кожного разу потрібно переформатовувати, для кожного регіону шукати якісь свої ключі. Та ж «донецька ідентичність» — це ідеологічний конструкт, але там теж є свої травми. Можна їх обходити, а можна по ним бити. Треба також знаходити спільні травми і проговорювати їх.

Якщо говорити про діалог між різними верствами населення — більш та менш захищеними (я воліла б називати це так, а не ділити їх за мовною ознакою чи на «більшість» та «меншість») — то запрошення до діалогу, руку мають простягати не біженці: ми часом боїмося, що нас неправильно зрозуміють, ми не впевнені, що з нами взагалі хочуть говорити. Якщо цю руку простягатимуть — думаю, це буде дуже продуктивний діалог».