«Добрий дух шістдесятих років»: історія Івана Світличного

Дисидент із Луганщини, літературний критик, у засланні — укладач українського словника, близький друг Василя Стуса — розповідаємо про Івана Світличного у новому випуску подкасту «Персона».

Ведучі

Ольга Русіна

«Добрий дух шістдесятих років»: історія Івана Світличного
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-persona-2020-07-30.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/07/hr-persona-2020-07-30.mp3
«Добрий дух шістдесятих років»: історія Івана Світличного
0:00
/
0:00

Харизматичний, товариський чоловік, який гуртував навколо себе людей і мав одну з найкращих бібліотек. Так про Івана Світличного розповідають і дослідники, і люди, що знали його особисто. Іван народився на Луганщині, до столиці потрапив майже випадково: він навчався у Харкові, але там йому не дали вступити на аспірантуру. Розповідає завідувачка Музею шістдесятництва — філіалу Музею Києва Олена Лодзинська:

«Іван закінчив Харківський університет у 1952 році і хотів лишитися в аспірантурі, але йому не дозволили. Він розвертається, їде до Києва і вступає до аспірантури Інституту літератури імені Шевченка і працює там молодшим науковим співробітником. Пише дисертацію. Але він її так і не захистив — у нього була дуже висока планка, він постійно вдосконалював та доповнював роботу, а тоді настали репресії 1965 року і стало ясно, що йому вже ніхто нічого не дозволить.

Власне, цікавим є таке поступове зростання від комсомольця, який просто цікавиться літературою, історією і є стихійним патріотом своєї землі, до усвідомленого протесту. Цей протест стався завдяки колу спілкування, у яке він увійшов, приїхавши до Києва. Це передусім перекладачі — Григорій Кочур, Микола Лукаш, мабуть, найбільший вплив саме їхній».

Іван Світличний, Алла Горська, Борис Нечерда, 1968 рік

У 60-х роках київська квартира Івана Світличного стала своєрідним центром шістдесятників. Він збирав багату бібліотеку — зокрема й заборонені книги, записував на магнітофон вірші молодих поетів. Євген Сверстюк згадував:

«Він був добрим духом шістдесятих років. Знайомлячи нас між собою, грав величезну роль у створенні середовища. Мав квартиру і це, беззаперечно, був його козир. Ми молоді, майже всі були бездомні, а він завжди був готовий запросити нас до себе».

Із дружиною Леонідою вони мешкали на вулиці Уманській — нині це Солом’янський район Києва. Сестра Івана Надія Світлична, також дисидентка, яка жила з ними, розповідала:

«Братове оточення було надзвичайне, просто рідкісне на той час. До нього приходили молоді, старші, гуртувалися коло нього. Були такі «суботи Світличного». Він придбав собі магнітофон «Весна». На той час це не було аж так дуже поширено, тоді не ходили по вулиці з магнітофонами через плече. Але він мав ту «Весну» і багатьох записував – тих, кого він хотів. Приходили молоді поети, наприклад, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ірина Жиленко, Василь Симоненко. Василя Стуса, на жаль, він у той час не записував. Бориса Мамайсура записував, Ліну Костенко… Ні, брешу, Ліну Костенко – коли колядували, то ми записали п’ять віршів як плату за колядку.

У всякому разі, в Івана було що послухати і було що почитати. У нього була одна з найкращих приватних бібліотек у Києві, він був не просто книголюб, а книгоман. Його бібліотека могла змагатися, наприклад, з Кочуровою, ще з кількома. Це була добірна бібліотека. Він знався з букіністами, кожного вівторка і кожної п’ятниці йшов у книгарню «Сяйво», йому там з-під прилавка і не з-під прилавка діставали, що його цікавило. Скрізь він мав замовлення, з усіма розраховувався книжками за всілякі послуги. У кожному разі, бібліотека в нього була дуже добра, і людей, переважно добрих людей, у нього в хаті не бракувало. Приходили, приїздили. Знайомства він заводив легко. У спілкуванні він був дуже притягальний, простий, ненав’язливий, з ним приємно було. Я любила навіть просто слухати, як він із кимось розмовляє».

Книгарня «Сяйво», до якої любив заходити Іван Світличний, також досі є у Києві — на вулиці Великій Васильківській 6, неподалік Бессарабської площі.

Іван Світличний. Фото зі слідчої справи, 1972 рік

***

Іван Світличний писав і перекладав поезію, але в ті роки його основною діяльністю була все-таки літературна критика, розповідає Олена Лодзинська.

«Напевно, використаю означення «харизматичний». Його дуже любили, він вмів спілкуватися — невимушено, на позір тихо, не нав’язуючи нікому свою думку, але його позиція була дуже авторитетною для більшості літераторів того часу. Як літературний критик він відгукувався доброзичливими, але разом з тим вимогливими статтями — які спочатку друкувалися, а потім їх перестали пускати до друку».

Шістдесятники Іван Драч, Микола Вінграновський, Григорій Сивокінь, Льоля Світлична, Михайлина Коцюбинська, Іван Світличний.

Осередком молодих шістдесятників тоді був «Клуб творчої молоді» — організація, яка збиралася у Жовтневому палаці. Він був створений «згори», з ініціативи Комуністичної ленінської спілки молоді. Але коли влада зорієнтувалася, що діяльність організації виходить поза «бравурні радянські рамки», почалися утиски, розповідає Олена Лодзинська.

«Офіційно він існував із 1960 року, але від 1962 це вже була, по суті, інша організація, розширена: прийшов Світличний, прийшла Алла Горська з художниками. «Клуб творчої молоді» запрацював на повну силу, Світличний стає лідером, навколо якого гуртується усе товариство. А він спрямовував його в українську тематику».

Клуб устиг провести низку нерегламентованих акції та творчих вечорів, а також відправитися у подорож Україною, під час якої в Карпатах записували спогади місцевих жителів.

«Був великий масив записів Івана Світличного з його етнографічних пошуків. «Клуб творчої молоді» організовував подорожі Україною, й Іван записував місцевих жителів. Зокрема, вони їздили у Карпати, спілкувалися з Параскою Плиткою-Грицвіт, Ганною Василащук, і загалом із місцевими жителями — записували їхні спогади про УПА, творчість, локальний фольклор.

Проте велику частину цих записів кгбісти вилучили під час обшуків, і повернули не все. Повернення самого паперового архіву Леоніда Світлична добилася вже після смерті Івана».

***

Іван Світличний 

Уперше Івана Світличного разом із низкою суспільних діячів та митців арештовують у 1965 році. Усіх звинувачують за статтею про антирадянську діяльність, проте всіх, окрім нього засуджують, а його — відпускають. Надія Світлична згадувала, що це була спроба дискредитувати Івана, створити враження, що він здав когось, пішов на співпрацю зі слідством абощо. У спогадах вона писала, що брат принципово ні перед ким не виправдовувався, кажучи: «Принизливих ситуацій не буває, якщо сам не принизишся».

Однак після звільнення Іван практично втрачає можливість будь-якої роботи, його перестають друкувати. Тоді він починає займатися укладанням антології перекладів французької поезії та словника синонімів, розповідає Олена Лодзинська.

«Тим більше, тоді вийшов тритомний українсько-російський словник. Він відповідав радянським тенденціям зближення мов: практично всі характерні, питомі українські слова не подавали або наводили в останню чергу, а передусім наводили слова-кальки з російської».

Закінчити роботу над альтернативним українським словником Іван Світличний не встиг. У 1972 році його арештовують вдруге — тоді ж, коли й Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Надію Світличну, В’ячеслава Чорновола. У Івана вилучають заборонені в СРСР публікації самвидаву. Цього разу — засуджують до 12 років позбавлення волі. У таборах, утім, він продовжує роботу.

«А яким чином? Паперу мало, писати теж найчастіше немає можливості. Він брав газети, дер на маленькі клаптики і записував почуті від інших в’язнів слова. А їх, українців у таборах, було дуже багато — з різних областей, з різним лексичним запасом. Й Іван, наприклад, кидав у розмові питання — хто знає синоніми до такого чи такого слова. Люди пригадували, він нотував. У нього назбиралося кілька тисяч слів — систематизована база».

Ці матеріали збереглися не повністю. Іван не міг тримати усі їх у камері, тож частину в нього вилучили із зобов’язанням повернути і помістили на склад. А потім — так і не віддали. Утім, дещо з особистих речей Івана Світличного несподівано повернулося із табірних складів уже багато років потому.

«Абсолютно несподівано для себе ми отримали засланську валізку Івана Світличного. Хтось її вивіз і передав у музей Могилянки. Тамтешня завідувачка подзвонила нам, аби проконсультуватися — що це взагалі таке. Там лежали якісь листи, окуляри, а вона взагалі не знала, що це за речі. Я приїжджаю, бачу це все, і в мене забиває дух: три пари окулярів, ранні листи Надії Світличної, фотографії від різних шістдесятників і підписами — зокрема Василя Стуса, Михайлини Коцюбинської. Їх Іван Світличний прикріпив на накривку валізки. А сама валіза поділена на такі «кишеньки», і в них — газетні клаптики із записаними до словника словами».

Василь Стус та Іван Світличний, 1968 рік, м. Київ

За кілька років після початку заслання до Івана приїздить його дружина Леоніда, і залишається з ним до самого звільнення. Вона згадувала — майже всі «круглі» подружні річниці виявилися у них пов’язаними або з арештами, або із засланням. В одну з них Іван був у слідчому ізоляторі КДБ, потім — у таборі. «Срібне весілля» вони відзначали у засланні, але вже разом.

У таборах Іван Світличний активно долучився до руху опору, брав участь у голодуваннях, внаслідок яких схуд до 44 кілограмів. Близькими друзями вони були із Василем Стусом. 1981 року в Івана Світличного стався інсульт, він пережив клінічну смерть. Зрештою вижив, але дружина Леоніда потім написала: «Як творча людина він загинув у серпні 1981 на Алтаї».

Звільнити Івана Світличного за станом здоров’я закликали радянську владу країни Заходу, але СРСР на поступки не пішов. Зрештою Іван Світличний відбув термін повністю, і повернувся до Києва, маючи інвалідність 1 групи. Він уже не міг читати, тому слухав музику та радіо. Коли вдавалося пробитися крізь «заглушки», встановлені для закордонних радіостанції — слухав на «Радіо Свобода» свою сестру Надію, якій на той час вдалося виїхати на Захід. Він помер 1992 року, похований — у Києві поруч із Василем Стусом. Надія Світлична в одному з останніх інтерв’ю вже часів незалежної України говорила про брата:

«Якби з Іваном не сталося того, що сталося, якби він пережив заслання, дожив до цих часів, зберіг працездатність і міг не тільки спостерігати, а й брати участь у тому, що відбувається, — цікаво, якою була б ця участь? Яку б він грав роль? Мені здається, він не пішов би ані у спілки, ані не в лауреати премій. Думаю, працював би як раніше.

Його ніхто не обирав на лідера в таборі чи вдома. Він не був обраним керівником якоїсь групи чи організації. До нього просто приходили різні люди, і він на них впливав».

Фото — Музей шістдесятництва, Історична правда 

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS