Історія художника, що встановлював карикатури на бойовиків на вулицях окупованого Донецька

Донецький художник Сергій Захаров у 2014 році встановлював на вулицях міста інсталяції-карикатури на бойовиків. Про нього сьогодні розповідаємо у подкасті «Персона».

Ведучі

Ольга Русіна

Історія художника, що встановлював карикатури на бойовиків на вулицях окупованого Донецька
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-16.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-16.mp3
Історія художника, що встановлював карикатури на бойовиків на вулицях окупованого Донецька
0:00
/
0:00

У 2014 році в Донецьку, який уже захопили бойовики, на вулицях починають з’являтися анонімні зображення — інсталяції. Ватажок бойовиків Ігор Стрєлков, що цілиться собі у скроню з пістолета, і напис «Just do it» — «Просто зроби це». Шаріков із «Собачого серця» Булгакова у камуфляжі «ДНР». Ватажок бойовиків «Моторола» із нареченою у весільній сукні та з пістолетом — він вдвічі нижчий за неї. Ця карикатура з’явилася якраз біля РАЦСу, де одружувався «Моторола». Фотографії зображень розходяться мережею.

Just do it

Невдовзі бойовики ув’язнюють автора інсталяцій. Півтора місяця він проводить у підвалах, потім його вдається звільнити. Про свій досвід полону пізніше він створить графічний роман «Діра. Серпень 2014». Перші видання вийшли кілька років тому, зараз художник доповнює книгу новими малюнками та готує наступне видання.
Сергій Захаров нині живе у Києві. Згадуючи перші мітинги в Донецьку, російські прапори та захоплення міста, він розповідає, як і коли вирішив виражати свій спротив за допомогою стріт-арту:

«У Києві відбувся Майдан — він мене дуже надихнув. Люди вийшли проти махіни влади, не знаючи ще, які це матиме наслідки. Я казав своїм знайомим, що вони — герої, і що зараз насправді відбувається щось неймовірне. На той момент серед знайомих з’явилися «два табори»: люди, які не сприймали подій на Майдані, і ті, хто підтримував протести. Ті рухи, які тоді почалися в Донецьку, були дуже в’ялими — десь біля будівлі облдержадміністрації збиралися якісь люди. А пізніше там з’явилися російські прапори. Тобто спершу це люди, які кричать, що «Майдан — це злочин», а потім раптом у них в руках з’являються прапори іншої держави. Тоді в тебе виникає питання — а до чого тут ця сусідня країна? Це ж виглядає як зрада».

Сергій тоді не брав безпосередньої участі в проукраїнських протестах, але ходив та спостерігав за демонстраціями з обох боків.

«Тоді ще була якась незрозуміла ситуація: нібито є українська влада, міліція, силовики, і раптом з’являються люди, які в певний момент вже тримають у руках зброю, а не просто якісь дубинки. Були також проукраїнські мітинги, я спостерігав за ними зі сторони і бачив дуже велику різницю навіть по обличчях учасників з одного та іншого боку. Кидалася в очі агресія на проросійському мітингу — по лицях було видно, що це за люди. І учасники проукраїнських мітингів — набагато світліші люди. Але тоді ще не було розуміння, що наближається війна».

Just do it

Коли у Донецьку з’явилися бойовики і стало ясно, що відбувається, стріт-арт став найдоступнішим і найбільш ефективним способом висловити спротив — безпосередньо на вулицях міста. Його міг побачити будь-хто. Коли зображення прибирали — фотографії вже потрапляли в інтернет. Так Сергій Захаров створив творчу групу «Мурзилки».

«Тоді загроза життю була не тільки за певну діяльність. Ти міг просто випадково опинитися в якомусь місці, де раптом починається перестрілка. На той момент війна була вже у місті, дуже багато людей виїхало — зараз, під час пандемії, ми можемо побачити, як виглядають порожні мегаполіси, і в Донецьку 2014 року спостерігати за цим також було дуже дико. Ти виходиш у своє місто, і на вулицях майже немає людей, немає машин — автомобілі тоді всі ховали, бо їх відбирали. Небезпека вже була навколо. Встановлюючи свої інсталяції, я також розумів цю загрозу. Коли ставив першу роботу, відчував, що у мене від страху тремтять руки.
Потім я робив обходи — було цікаво подивитися, як реагують люди. Агресивної реакції я не бачив. Люди сміялися, хтось навіть робив селфі. Загалом фідбек щодо робіт став для мене приємністю».

Згодом Сергій почав діяти обережніше: не возив у багажнику більше однієї роботи, робив перерви між встановленням чергових зображень. Проте сьогодні уже зрозуміло, яких помилок все-таки не вдалося уникнути — каже він. Наприклад, Сергій тоді мав багато контактів у соцмережах, давав інтерв’ю онлайн. Зрештою його таки вистежили.

«У Донецьку перебував журналіст російського каналу «Дождь», і він захотів зустрітися. Моєю помилкою було тоді подзвонити йому зі свого номеру. Ми зустрілися, а наступного дня мене забрали. Тут можна логічно припустити, що або ця людина мене просто здала, або його телефон прослуховувався і таким чином вони мене знайшли».

Одного дня, вийшовши з дому, Сергій Захаров побачив дві машини, з яких вийшли бойовики та представилися «контррозвідкою ДНР». Так художник потрапив у підвали захопленої будівлі СБУ та військкомату. Там його півтора місяця допитували, катували, кілька разів інсценізували розстріл. Сергій додає — протягом перших днів у полоні дуже важко усвідомлювати, що ти ніяк не можеш повідомити рідним про те, що живий. Адже для інших людей ти просто раптово зникаєш — а про місце перебування бранців може бути дуже довго невідомо. В полоні від тебе вже нічого не залежить.

«На перших допитах було очевидно, що допитують тебе росіяни. Мене взагалі здивувала кількість так званих «добровольців» — це справді наче свора, яка збігається на запах крові, і вони були у тому числі в тих підвалах. Дуже часто «пакували» своїх же — бо ці люди приїхали «розважитися», військової дисципліни там ніхто не дотримувався — і я дивувався цій географії: там була представлена вся карта Російської Федерації, аж до якихось глухих сіл за Уралом. Що ж до кадрових російських військових — їхні куратори, офіцери займали ключові посади».

Сергію не інкримінували якихось «статей», а окупаційна влада бойовиків ще була хаотичною. Рішення про те, посадити когось чи випустити часто ухвалювали окремі люди. Завдяки цьому, розповідає він, вдалося зрештою звільнитися. Про досвід перебування у полоні Сергій створив графічну новелу «Діра». На малюнках — ув’язнені, які лежать на підлозі підвалів, яких катують або постаті тих, кого конвоюють, навколо — озброєні люди у військовій формі. Це — ті картини з в’язниць так званої «ДНР», які не можна передати за допомогою фотографії чи тексту, пояснює Сергій. Перші малюнки почав створювати одразу після звільнення. Рідні «били по руках», як він каже — боялися, щоби про роботи хтось не дізнався і Сергія знову не забрали.

«Наступного дня після того, як вийшов на свободу, я зрозумів, що це буде цікаво намалювати: як документ, як візуальне свідчення, яке не може передати жоден фотограф чи відеооператор».

«Діра»

Сергій продовжив роботу над замальовками, переїхавши до Києва. Пізніше кілька з них опублікували в українській редакції журналу «Esquire». Тоді Сергій почув, що такий матеріал може бути цікаво оформити у вигляді графічного роману. Зараз цей жанр стає дедалі популярнішим на Заході — за його допомогою передають, серед іншого, і важкі та травматичні теми, наприклад, «Маус» Арта Шпіґельмана розповідає про Голокост. Кілька років тому в Україні графічний роман був ще мало знаний, Сергій також не мав з ним раніше справи. Спочатку він ставився до цього скептично, але, що більше вивчав цей формат, то більше почав ним цікавитися. Так, перше видання книги «Діра» зробило видавництво «Люта справа». Пізніше Міністерство інформаційної політики перевидало роман кількома мовами: англійською, російською, французькою, китайською, естонською, латвійською та іншими. Нині Сергій працює над новою доповненою редакцією книжки. Вдалося зв’язатися з кількома людьми, з якими він був у полоні, і вони розповідають нові деталі всього, що відбувалося.

«Я ще не до кінця задоволений тим, що вийшло, і потихеньку дороблюю, вдосконалюю та доповнюю роман. Люди, з якими я був у полоні, освіжають у пам’яті деякі деталі, подробиці. Ті, що сиділи довше за мене, розповідають багато додаткових фактів про життя у підвалах. Так я хочу доповнити «Діру», зробити книгу більш насиченою, повноцінною та об’ємною».

«Діра»

***
До Києва Сергій приїхав, маючи близько 500 гривень у кишені та знайомого — колишнього однокласника, який дав йому на перший час ночівлю. В арт-фонді «Ізоляція», який також переїхав з Донецька через війну, художнику запропонували провести інсталяцію. Так, поступово, у Києві вдалося влаштуватися і навіть почати творити, розповідає він. Роботу «Картковий будинок» презентували у низці українських міст та закордоном. Це — конструкція із великих карт, на яких намальовані карикатури на бойовиків Олександра Захарченка, Ігоря Плотницького та інших. В основі встановлена карта з карикатурою на Володимира Путіна. Під час перформансу Сергій ударом ноги цю карту вибиває, унаслідок чого розвалюється ціла конструкція.

«Першу виставку фонд «Ізоляція» презентував, зокрема, у Токійському палаці в Парижі — для художника це дуже круте місце, центр сучасного мистецтва. Але я тоді з якихось дуже смішних причин не зміг взяти в цьому участь. Ще не було безвізового режиму, я став подавати документи на візу і виявилося, що я досі є у списку зниклих безвісти. Пройшов час, поки я бігав та знімав своє ім’я з цього списку, і поїхати в Париж тоді не вийшло».

У Донецьку Сергій заробляв на життя дизайном, але в Києві отримав можливість присвятити себе тільки творчості. Він, сміючись, каже, що сам не знає, як так вийшло. Картини купують, це дає йому можливість зосередитися на живописі і не шукати іншу постійну роботу. Також із художником Дмитром Коломойцевим він заснував мистецьке об’єднання «Укрмакровсесвіт». Приблизно половина його учасників — кияни, половина — донеччани, хоча багато хто переїхав до столиці задовго до війни. «Укрмакровсесвіт» став донецьким консульством у вигнанні відомої литовської республіки художників «Ужупіс».

«Це — низова ініціатива, мистецтво, що живе у форматі квартирних виставок, спілкування художників. Власне, штаб об’єднання і знаходиться у квартирі — де у нас проходили і, сподіваюся, будуть проходити виставки».

Квартира-галерея розташована на київському Подолі. Вона діяла три роки, потім учасники об’єднання були змушені зупинити її роботу. Зараз готують новий проєкт, який розповідає про всю історію «Укрмакровсесвіту» від початку його існування.

«Ми з Дмитром Коломойцевим зараз якраз працюємо над архівацією цього проєкту — від першої виставки до консервації нашого об’єднання. Описуємо все це, робимо текстову та візуальні частини — створюємо документ».
***

«У Києві я ще намагаюся полюбити саме місто. Поки що я люблю його точково, локально. Київ міг би бути красивішим, але наразі багато речей мене напружують: надмір реклами, неповага до архітектурного спадку, до історії. Усе це дуже псує місто. Образно кажучи, Київ достойний бути — умовно кажучи — другою Прагою. Куди приїжджають туристи, ходять відреставрованим, історичними, красивим місцям. Але поки що складається враження, що ті туристи, які приїжджають до Києва, шукають радше якоїсь екзотики».

На переконання Сергія, швидко звільнити окуповані міста на Сході не вдасться. І він дедалі рідше думає про те, чи міг би повернутися до Донецька.

«У 2015, 2016 році на це питання було б одна відповідь, зараз — інша. Але в них обох буде спільна складова: так, я поїду додому, в Донецьк; подивлюся, що там; але чи буду я там жити — це вже питання. І відповідь на нього, мабуть, буде негативною: радше за все — ні, не найближчим часом. Зараз, утім, це питання ставиш собі дедалі рідше».

Роботи Сергія Захарова