«Мене цілком влаштовує аншлаг у залі на 30 людей»: режисер Олександр Шмаль і сєвєродонецький театр

Театр Art&Гарт виник, коли його учасникам заборонили грати виставу Беккета у луганському виші — аби таки реалізувати постановку, вони створили власну студію. Після кількарічної перерви театр відновився у Сєвєродонецьку. Його режисер Олександр Шмаль розповідає про власну роботу в студії театрального реформатора Єжи Ґротовського, акторів Art&Гарт, репертуар та плани театру в новому випуску подкасту «Персона».

Ведучі

Ольга Русіна

«Мене цілком влаштовує аншлаг у залі на 30 людей»: режисер Олександр Шмаль і сєвєродонецький театр
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-persona-2020-05-21.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-persona-2020-05-21.mp3
«Мене цілком влаштовує аншлаг у залі на 30 людей»: режисер Олександр Шмаль і сєвєродонецький театр
0:00
/
0:00

Театр Art&Гарт із Сєвєродонецька виступає із сучасними інтерпретаціями Семюеля Беккета, Фрідріха Ніцше, спектаклями за творами Франсуази Саган та інших. Його режисер Олександр Шмаль почав займатися театром 43 роки тому — у 1970-х. Він згадує свою першу студію:

«Репертуар був винятковий — «Картотека» Тадеуша Ружевича у той час, коли Польща бурлила і там були перші жертви зіткнень влади із «Солідарністю»; «Майстер і Маргарита» — друга постановка після Любимова; ми могли би бути другими після «Маяковки» з виставкою «Театр часів Нерона і Сенеки», але нам заборонили. Також одразу заборонили спектакль, присвячений пам’яті Висоцького».

Акторів для першої своєї театральної майстерні Олександр знайшов у одній зі шкіл у Сєвєродонецьку.

«Після такого початку хочеться займатися театром все життя. Якби була невдача, якісь посередні спектаклі, мабуть, можна було би просто залишитися інженером — бо в мене є ще друга освіта, я інженер-механік машин і апаратів хімвиробництв і режисер драми. Але у нас був дуже сильний склад, нам дуже пощастило — актори були абсолютно виняткові, всі з одного класу. Я ходив по школах і шукав собі кандидатів. У 4 школі у Сєвєродонецьку після мого виступу у 1980 році, який школярі сприйняли доволі холодно, декілька людей самі до мене підійшли, з цього все почалося».

Театральна майстерня

Олександр Шмаль навчався у Ленінградському інституті театру, музики та кінематографії, але не закінчив його та вступив до Харкова. У 1988 році зробив постанову п’єси «Стриптиз» Станіслава Мрожека.

«У фіналі спектаклю на сцену виходили двоє оголених чоловіків. Цього там уже спокійно перенести не могли, мене почали відраховувати. Тоді мене врятувала Польща. Як виявилося, на виставі були люди із познанського театру, який тоді приїжджав на гастролі. Пізніше я отримав запрошення й дізнався, що вони дуже високо оцінили виставу. Мене запросили на роботу у центр Єжи Ґротовського у Вроцлаві під керівництвом Мирослава Коцура».

У вроцлавській майстерні були актори з 12 країн. Усі, крім Олександра і ще двох італійців, знали англійську, якою велися репетиції. Олександр каже — йому вдавалося розуміти по губах, що відбувається.
Польський режисер Єжи Ґротовський вважається одним із реформаторів театру XX століття, проте у СРСР інформації про нього було дуже мало. Олександр каже — найбільше у Вроцлаві його вразила подібність технік, які він раніше використовував зі своїми акторам, і методик Ґротовського.

«Ми рухалися у тому ж напрямку, виходячи із постулатів Георгія Гурджиєва, Ошо, Олени Блаватської — далеких від театру людей. Про Ґротовського у ті часи не було ані книг, ані відео. Вже у Вроцлаві я дізнався, що тренінг, який ми використовуємо, має щось із ним спільне. Адже він також, хоча й на схилі років, звернувся до Гурджиєва».

З того часу Олександр працював у багатьох театрах і викладав, однак часто змінював місця роботи. У Луганську він набрав власний акторський курс, але його в нього забрали за рік до випуску.

«У жодному театрі я не затримувався, бо мене це не влаштовувало. Я ставив одну-дві вистави, отримував свої аншлаги і йшов. Це було дуже важливо, бо зараз, коли мені кажуть про аншлаги, я відповідаю — мене цілком влаштовує аншлаг у залі на 30 людей. Нині мені потрібен театр, його зміст та актори. У 2003 році я набрав акторський курс в Луганському інституті культури і мистецтв, працював із ним 4 роки. Влітку після 4 курсу мені подзвонила декан і сказала — оскільки я не маю професорського титулу, у мене забирають кращий курс інституту на випускному році й віддають його професору без дисертації і без наукових робіт, він же — заслужений діяч мистецтв».

Театральна майстерня 

На 2 курсі Олександр зі студентами створив театральну майстерню Art&Гарт. Вони хотіли поставити виставу «godo», але художня рада вишу це заборонила. Тоді, як каже Олександр, вони «самі собі дозволили», створивши власну студію. Після перерви діяльність Art&Гарт відновилася у 2015 році у Сєвєродонецьку. Тоді його колектив виграв ґрант Програми розвитку ООН на створення робочих місць.

«На початку проблема була в тому, що вони не вірили у реалізацію цієї програми — створення акторської школи та водночас сучасного європейського театру на Донбасі. Коли я кажу «європейського», то не маю на увазі територію, а радше сформований вже термін на позначення свободи мислення і творчості. Сьогодні в Європі такі ж проблеми, як і в нас, тільки, можливо, з іншим знаком.
Підбирати акторів було складно. Прийшли дві випускниці мого акторського курсу, вони досі з нами працюють. Також мене позвали у журі Ліги КВН. Сусідка з журі спитала мене — ви, безперечно, вже звернули увагу на цього хлопця для свого театру? Я кажу — звернув, але, швидше за все, це така квн-івська зірка, я навіть підходити до нього не буду. Тому я підійшов до інших людей, запропонував їм прийти на прослуховування, а цей хлопець прийшов таки до театру сам, за кілька днів. Це — Захар Бенько».

Як виявилося, прийти в Art&Гарт Захару порадила подруга його матері — вона була акторкою у першій студії Шмаля у 1970-х роках та грала у виставі «Картотека». Тепер Захар Бенько — очільник ГО «Театральна майстерня Art&Гарт». Олександр Шмаль — режисер, він не має в організації адміністративних посад. Він каже, що йому це подобається і жартує, що пропонував команді привласнити йому звання «почесного тирана», але вони не погодилися.

«Я вже не керую цим колективом. Керує молодий, амбітний і досвідчений Захар Бенько. У нього немає вищої театральної освіти, лише технічна. Він — абсолютно унікальний, це той тип людини, якій освіта не потрібна. Він не поступається моїм випускникам».

Ґранту ПРООН вистачило на півтора року. Також у 2017 році у Сєвєродонецьку пройшов перший театральний фестиваль «Східний exPress». Коли постійне фінансування припинилося, деякі актори залишили групу.

«Частина пішла, бо закінчилися гроші, ніде було грати, але декілька людей залишилися, вже два роки чекають на фінансування. Їх від театру не можна відірвати нічим. Це не якась «північнокорейська» відданість. Це цілком свідома дія».

Зараз Art&Гарт не має приміщення, аби проводити репетиції, а через раніше орендоване комунальне підвальне приміщення триває судова тяганина. Детально ця історія описана у документальному фільмі «Мій друг Дон Кіхот» Станіслави Доронченко. Аби вкласти у театр власні гроші, Олександр продав квартиру. На виручені кошти та на ґрантові гроші купили обладнання, комплект для сценографії та два роки ставили вистави. Також від моменту створення театрові допомагає Кризовий медіацентр. Утім, коли було фінансування, команда представила дванадцять прем’єр, а за останні 2 роки — лише дві, кожну з них зіграли один раз. Нині, під час карантину, театр не має можливості проводити репетиції, але до цього група вже підготувала дві вистави — «Стокгольмський синдром» та «У мене немає нічого, окрім грошей», і чекає можливості, аби поставити їх на сцені.
Зараз сам Олександр не має можливості винаймати квартиру в Сєвєродонецьку — він живе за містом на дачі, де мріє влаштувати театральну комуну на зразок тієї, про яку мріяв Лесь Курбас і яку в XX столітті вдалося реалізувати польському режисерові Юліушу Остерві. Зараз, каже Олександр, будують на дачі зону для медитації.

Театральна майстерня

***

«Для того, щоб дивитися виставу, треба лише два фактори: IQ і певний духовний рівень. У «пересічних громадян» нашу публіку заведено називати «елітарною». Ми до цього ставимося спокійно. Це публіка, якій набридло дивитися «тричі пережоване», якій набрид театр «зіпсованого травлення». Їх — небагато. Але я пригадую, як був вражений свого часу у Вроцлаві, коли побачив зал студії Ґротовського — там 30 місць і він не прагнув більшого. Коли йому у США запропонували виступити на стадіоні та на телебаченні, він відмовився. Ми дуже любимо нашу публіку. Є декілька людей — у Києві, Сєвєродонецьку, Харкові, Львові — які є нашими друзями, з якими ми можемо зібратися за одним столом».

Команда театру також хотіла проводити акторські заняття для дітей і планує повернутися до цієї ідеї, коли знову матиме постійне фінансування. Для дітей переселенців у кількох містах актори виступали із безкоштовними виставами, розповідає Олександр.

«Це була ініціатива наших дівчат — Тетяни Марусіної та Олени Сердюк. Вони вирішили грати вистави для дітей переселенців у різних містах Донбасу. Вони їздили туди і возили декорації за свої гроші, а вистави для дітей були безкоштовними».

Олександр каже, що не планує повертатися до реалізованих уже постановок — хоче грати щось нове. Серед найбільш пам’ятних називає спектакль «Замок у Швеції» за твором Франсуази Саган. Цю виставу та ще одну, «Фантазії евтаназії», група хотіла би привезти до Києва, але вони мають дуже великі декорації, перевезення яких також коштувало би грошей.

Театральна майстерня

«Також — «godo» у всіх 3 інтерпретаціях, які ми ставили. Дві з них — за Беккетом, третя — «@godo P. S.», у якій я мав нахабство переписати Беккета. Її прем’єра відбулася тут у Кризовому центрі. Найулюбленіший та найвідоміший наш спектакль — це «Так не сказав Заратустра».

Олександр наголошує, що театру важливо виступати у великих містах — для свого власного розвитку. Однак для самого Сєвєродонецька не менш важливо мати власний місцевий театр. Тому їхати нікуди з Донбасу не планують.

«Київ для нас дуже важливий як «лакмусовий папірець». Якщо ми будемо «паритися» у цій провінції і вважати себе «великими» за 800 км від Києва у залі на 30 місць, від цього нікому не буде ні холодно, ні жарко. Я категорично проти перебільшення усіх наших досягнень. Усе, що я кажу про наші вистави — це добірка того, що говорили про них інші люди, а не мої власні судження. Актори самі не мають права щось таке сказати. Актор — це єдина професія, де людина взагалі не бачить безпосередніх результатів своєї праці. Вона відчуває, які змінюються внутрішньо».

Театральна майстерня