Освіта для жінок у XIX столітті на Донбасі: родина Алчевських та їхні школи

Про це ми сьогодні поговоримо в рамках програми «Персона», де ми розповідаємо про історії відомих людей, народжених на Донбасі.

«Кажуть, що у кожної людини буває свій «пункт божевілля». Моїм — виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок. Мені завжди здавалося, що чоловікам набагато більше пощастило у цій сфері. Натомість у випадку  жінок упередження щодо їхньої освіти живуть скрізь  — від хат до світських зал. Коли я була дитиною і для моїх братів запросили вчителя, батько вважав абсолютно зайвим навчати мене, дівчинку, грамоти. Але мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи під дверима їхні уроки, і читала краще за моїх братів. Я відчувала, звісно, це прагнення, і коли я відкривала школу в селі  — тоді там було декілька дівчат — «перших вчених жінок на селі», як ми їх жартома називали. До цього там в жодній зі шкіл не було дівчат, і, коли настав час роздавати свідоцтва та похвальні грамоти, виявилося, що вони надруковані лише для хлопчиків — тож мені довелося замовити окремі бланки у Харкові». 

Так писала про свою діяльність у кінці ХІХ — на початку ХХ століття засновниця кількох шкіл на Східній Україні Христина Алчевська. Зараз на Луганщині є місто Алчевськ — назване якраз на честь її родини. Чоловік Христини, Олексій, заснував його у 1895 році  — місто розвивалося навколо металургійного комбінату, яким управляв Алчевський. Він також був засновником Земельного та Іпотечного банків, мав свій Торговий дім, очолював Біржовий комітет. Окрім Донецько-Юріївського металургійного заводу (теперішнього Алчевського комбінату), Олексій заснував ще й Олексіївське гірничо-промислове товариство та Донецько-Юріївське металургійне товариство.

Задовго до цього, однак  — ще у дитинстві  — він закінчив тільки два класи школи та Сумське повітове училище. Олексій походив із небагатої родини, був другим сином, і грошей батьків вистачило лише на освіту першого, його старшого брата. Хлопець займався переважно самоосвітою. Першим його бізнесом була чайна крамниця, відкрита ним 25 років.

Христина виросла на Чернігівщині у родині вчителя. Батько, однак, притримувався думки, що освіта необхідна лише хлопцям. Дівчині допомогла матір, яка сама мала хорошу освіту — розповідає старша наукова співробітниця Інституту історії Академії наук України Тетяна Водотика.

«Сама Алчевська у своїх спогадах писала, що її батько був жорстоким, особливо до дівчаток і до кріпачок її матері. Мені здається, що її впевненість у просвітницькій місії виросла із конфлікту з батьком. Таке ставлення для дівчат, в принципі, було типовим у ті роки. А Алчевська (на той час ще Журавльова), окрім того, що хотіла навчатися, ще таємно дописувала у герценівський «Колокол» (російська революційна газета, яку видавали у Лондоні Олександр Герцен і Микола Огарьов — ред.), брала участь у театральному житті Курська, куди переїхала тоді її родина. Це було не так вже й типово для дівчини на виданні. Але мама Христини походила із дуже шляхетної сім’ї, була онучкою молдавського вельможі, який став на службу Російської імперії та був героєм війни з Наполеоном. Мати Христини закінчила Смольний інститут  — це було рідкістю на той час». 

Майбутній чоловік Христини Олексій прочитав одну зі статей, які вона публікувала у газеті «Колокол», і написав їй листа. Вони почали спілкуватися і зрештою одружились. Разом переїхали до Харкова.

Тетяна Водотика пояснює  — у той час виникала дедалі більша потреба в освіті, зокрема серед жінок.

«Була суттєва гендерна нерівність: доступ до освіти мали передусім чоловіки. Якісна освіта була доступна лише вищим верствам населення. Друга половина ХІХ  століття — це цікавий час, коли попит на освіту зростає. На лише на загальну  — вміти читати й писати, а на освіту спеціалізовану, яка дозволяє влаштуватися на кращу роботу. У цей час, паралельно з модернізаційними процесами, посилюється роль жінки в суспільному житті. Саме освіта, освітня діяльність є тим інструментом, за допомогою якого жінки з привілейованих верств населення можуть себе проявити. Якраз історія Христини Алчевської  — показовий приклад цього». 

У 1862 році Христина відкрила у Харкові першу безкоштовну недільну жіночу школу. Спершу заняття проходили у будинку Алчевських. У кінці ХІХ століття школа отримала власну окрему будівлю, зведену зятем жінки, архітектором Олексієм Бекетовим. Спочатку у школі було близько 50 учениць.

«Христина Алчевська приймала на навчання практично без будь-яких цензів  — освітніх, вікових чи соціальних. Навчання було безкоштовним. Приходячи, учениця проходила співбесіду чи тестування. Усі учениці поділялися на групи, залежно від віку та рівня знань. Відповідно, були три вікові групи: дівчатка, підлітки та дівчата після 16 років; та три групи за рівнем знань. Програма школи була орієнтована на стандартну імперську початкову освіту, 2-3 роки навчання, де вивчали закон божий, арифметику, письмо. Учителі там також працювали безкоштовно, хоча, очевидно, що не всі і не весь час: наприклад, родина Бориса Грінченка (який викладав уже не в Харківській школі, а в наступній, яка розташовувалася у селі Олексіївка), приїхавши, мала з чогось жити, тож він отримував оплату». 

З часом школа розросталася. Увесь цей час Христина викладала напів-легально, адже вона не мала вчительської ліцензії. Тетяна Водотика зазначає, що серйозні санкції до її родини за таку діяльність навряд чи б застосовували, адже Олексій був впливовим підприємцем, але школу могли закрити. У 1870 році Христина таки отримала ліцензію. Тоді ж школа змогла відкритися офіційно.

«Алчевська постійно ризикувала. Від самого початку, окрім обов’язкових та офіційно дозволених предметів, у її школі викладалася українська мова та література, вони читали українських класиків. І, наскільки я розумію, якісь заборонні «акції» уряду не надто на це впливали; можливо, зменшувалася інтенсивність, але така діяльність не припинялася. Я навіть зустрічала думку серед істориків педагогіки про те, що недільна школа стала елементом міжнародного іміджу Російської імперії, адже вона завоювала дуже багато призів на різноманітних виставках. Це був справді флагман російської педагогіки, тож  — «нехай вже там буде українська мова». 

У 1892-93 роках у школі навчалося близько 600-700 учениць. Збільшилася і кількість викладачів: на 5 учениць припадала одна учителька. Також кожна група мала одну або двох кураторок, які займалися також позакласною роботою: учениці ходили на екскурсії, вистави, брали участь у літературних читаннях тощо.

«Для жінки з села, яка не бачила нічого, крім корови, школа ставала шляхом у краще, забезпеченіше життя. Слід також сказати, що середній вік учениць зростав. Якщо на 1878-79 роки це було 12 років, то 1892-93 роки  — це вже 14 з половиною. Для мене це — свідчення того, що коло охочих отримати освіту розширювалося. 

Заняття тривали з 10:00 до 14:00 по неділях, урок — 50 хвилин, перерва  — 10. Також Алчевська запровадила індивідуальний підхід до кожної учениці. Наприклад, вона використовувала щоденники. Не щоденники у нашому розумінні  — з домашнім завданням та оцінками, а ті, у яких про кожну ученицю записували персональні дані, спостереження за динамікою її успішності тощо. На основі цієї інформації ученицю могли, наприклад, лишити після 14 години позайматися додатково. Для тих, хто не потребував додаткових занять, після 14 були уроки співів; також їм видавали літературу на домашнє читання. Ключовим домашнім завданням було власне читання». 

У 1879 році родина відкрила ще одну школу в селі Олексіївка  — нині це територія Перевальського району Луганської області. Проте ці дві школи були не єдиними освітніми проєктами Алчевських. Вони пожертвували кошти на Гірничий інститут в Катеринославі (нині це Дніпро), на Харківський сільськогосподарський інститут, на Сумську публічну бібліотеку. Ці проєкти свідчать, що Харківська недільна школа була елементом пазлу, систематичної діяльності Алчевських. Усе це залежало від фінансового успіху Олексія. Вони з дружиною створили тандем, обоє були спраглі до знань і талановиті, допомагали одне одному  — говорить Тетяна Водотика.

«Мені здається, що важливо розуміти й оцінювати Христину Алчевську та діяльність цієї родини у контексті економічного успіху Олексія. Усе це просвітництво стало можливим завдяки його грошам. Звичайно, вона мала свій особистий спадок, але у цьому випадку завжди слід пам’ятати, що Христина  — дружина Олексія. Звичайно, вона могла би чогось досягти і без нього. Але навряд чи цей успіх був би таким ефективним, потужним і довгостроковим». 

На території своєї садиби у Харкові родина встановила перший у світі пам’ятник Тарасу Шевченку  — погруддя роботи скульптора Володимира Беклемішева. Для свого часу, умов імперії, вони були дуже сміливими  — наголошує Тетяна Водотика. І, можливо, саме це вплинуло на подальшу долю Олексія: коли почалася фінансова криза 1899 року, влада відмовилася дати йому кредит. Чоловіку було дедалі важче справлятися з фінансовими труднощами. Він помер за нез’ясованих обставин: його знайшли мертвим на залізничних коліях.

Христина жила до 1920 року. Була однією з авторок кількох посібників, зокрема тритомного «Що читати народу», до якого включила твори українських класиків; методичних статей та мемуарів під назвою «Передуманное и пережитое».

«Алчевська їздила Харківською губернією і домагалася, аби відкривалися недільні школи, аби парафіяльним школам присвоювали ім’я Тараса Шевченка, привозила книжки в бібліотеки, налагоджувала комунікацію між освітніми осередками —  в добу, коли телеграф і телефон мали одиниці».  

Христина та Олексій мали шістьох дітей. Дмитро став кандидатом природничих наук. Христя  — яку, до речі, часто плутають із матір’ю  — була поеткою та перекладачкою з французької та російської мов. Григорій Алчевський був композитором, зокрема, він поклав на музику вірші своєї сестри, а також твори Шевченка, Франка та Лесі Українки. Ще один син  — Іван  — став оперним співаком, тенором. Він виступав протягом 16 років, за які виконав 55 різних партій. Записи кількох його виступів збереглися донині.

Найдовше з усіх прожив Микола Алчевський  — театральний критик, автор першого україномовного буквара для дорослих. Із шести братів  та сестер власних дітей мав лише Дмитро — однак зараз ця родина, швидше за все, не має нащадків, її слід втрачений.

У школі Христини Алчевської загалом навчались 17 тисяч жінок, що мало довгостроковий вплив на майбутнє регіону.

«Це мало, безперечно, позитивний вплив на те, що Харків і Харківщина  — це український регіон. В епоху тотального зросійщення і панування «малоросійського» уявлення про Україну, діяльність Алчевських була прикладом того, що можна мати сміливість, і за наявності ресурсів залишатися українцем, бути багатим і впливовим».

Опосередковано це визнали і в Радянському Союзі, каже Тетяна Водотика.

«Важливо відмітити, що до Алчевської, незважаючи на те, що вона була «дружиною експлуататора», радянська влада ставилася доволі добре. Вона отримала одну з перших персональних пенсій в СРСР. Я так розумію, що це справа радянського тренду про звільнення жінки, загальний доступ до освіти  — діяльність Алчевської у це вписувалася».

У 1919 році, а рік до смерті Христини, школа перейшла у міське управління  — її перетворили на вечірню школу робітничої молоді. Цю будівлю у Харкові сьогодні можна побачити і відвідати — це виставковий зал Художнього музею.