Підприємець, що став партизаном: історія Володимира Жемчугова та руху спротиву на Луганщині

Довоєнне життя Володимира Жемчугова — історія успішного підприємця. У 1994 році, невдовзі після того, як держава отримала незалежність, він став працювати у комерційних та інвестиційних компаніях, в галузі приватизації, яка відбувалася в Україні після розпаду Радянського Союзу, відкривав власний бізнес.

«На великих об’єктах м.Красний Луч я займався організацією приватизації — після приватизації ставав керівником, змінював форму власності, комерційний напрям, перелаштовував його від державної систему управління і здавав «під ключ» готовий об’єкт з уже налагодженим комерційним циклом. Мене називали «старт-менеджером» і «кризовим менеджером».

Кілька разів Володимир починав роботу з нуля: змінював місця роботи, один раз — вимушено через рейдерське захоплення підприємства, на якому працював. Переїхавши із Красного Луча, де народився, до Луганська, він очолював філію міжнародної фірми. Вона займалася перспективним у 2000-х роках продажем пластикової упаковки. Вирішив відкрити власний бізнес у цій сфері і так переїхав до Грузії. Повернувся до України Володимир з початком війни на Донбасі — тоді, як він каже, закінчилася його «комерційна» історія та почалася партизанська.

Володимир розповідає — знав, як поводитися зі зброєю, ще з часів служби в радянській армії, а історією та методами ведення партизанської війни цікавився з дитинства.

«У дитинстві я був учасником клубу «Подвиг», брав участь у роботі музеїв. Потяг до історії партизанського руху був з дитинства».

З 2007 року жив на Кавказі, був у Нагірному Карабасі, Чечні, Дагестані, був свідком російсько-грузинської війни. Тому в 2014 році одразу зрозумів, що саме починається.

«Я пережив війну 2008 року в Грузії, нікуди не їхав. Паспорт в мене український, але прізвище російське, і мені було дуже неприємно, що грузини мене все одно сприймали як росіянина і казали «твои братья-русские нас убивают», адже у мене було дуже багато друзів — грузинів, вірмен, азербайджанців».

У 2014 році отримати зброю на Сході було дуже просто, якщо ти мав гроші. «Козаки» продавали її самі — автомат Калашникова можна було купити за $200, кулемет за $300, РПГ за $700. Багато хто купував їх не для того, аби використовувати, а просто щоб мати «про всяк випадок».

«Більшість людей не готова до війни. Це дуже складно — переступити через цей бар’єр психологічно: не те що взяти в руки зброю, а прийти виступити з протестом перед озброєними людьми, коли немає ані міліції, ані СБУ, ані армії. Росіяни це розуміли. У нас почали знаходити вбитих активістів — над дорогами, у посадках, зі зв’язаними скотчем за спиною руками і простріленою головою. Було дуже важко. Простих людей це підштовхнуло не до спротиву, а до страху. Можливо, через те, що я вже бачив це все на Кавказі, я вирішив, що мушу щось зробити».

У 2015 році в координації з українською армією Володимир провів 30 успішних операцій; до цього був 2014 рік, коли партизани діяли повністю самостійно. Володимир наголошує, що з міркувань безпеки не може детально розповідати про цей час чи про людей, з якими співпрацював. Говорить лише про себе і про те, з чого почалась його партизанська діяльність.

«Коли у серпні українська армія підійшла до Красного Луча з боку Сніжного, у місто зайшли регулярні російські війська. Почалися бої. Росіян було більше, українська армія зазнавала втрат і відступала. Я побачив, як російські військові, особливо кадировці, знущаються і над живими, і над убитими українцями. Я вирішив, що ми повинні почати щось робити. Коли українська армія відступила, російські військові встановили наметове містечко між Красним Лучом і Сніжним, під Міусинськом. Ми приходили вночі з автоматами і розстрілювали його. Хто скільки встигав вистрілити — дві обойми, три. І тікали. Із цього почалася наша справжня партизанська війна».

Ані бойовики, ані росіяни не передбачали, що на Донбасі з’явиться партизанський рух. Вони не проводили антидиверсійних операцій, не шукали в Луганську учасників руху спротиву. Навіть пізніше, коли Володимир потрапив у полон, вони думали, що він здійснив тільки три операції, у яких сам зізнався.

«Вони думали, що це десь у посадках ховаються українські солдати, а в місті особливо не розшукували. Ходили патрулі, перевіряли паспорти, але не більше. Це дозволяло нам виходити в місто ночами і робити засади — підривати залізничні шляхи, комунікації, ставити «фугаси» на дорогах, якими йшли російські колони, обстрілювати їх».

Партизани координувалися з українською армією — обмінювалися розвідувальними даними. Але зброї командування їм не надало, хоча вони неодноразово про це просили.

«Восени 2014 року ми вже говорили — нам потрібні розхідні матеріали, гранати, детонатори і патрони, ми не можемо у такій кількості закуповувати все це у «казаків», це викличе підозру. Починалося все з моїх грошей. Я мотався в Грузію; максимальна сума, яку можна було перевезти через кордон без обов’язкового декларування — 10 000 доларів. На мої гроші ми закуповували зброю, боєприпаси, планували і проводили операції».

***

Російське ГРУ в Луганську розмістилося в будівлі закритого аеродрому вищого училища штурманів. Він отримував енергію із двох ліній електропередач, й одну із них, поблизу селища Хрящувате, можна було підірвати. Це було останнє — й успішно виконане — завдання Володимира перед тим, як він потрапив у полон.

«Там у мене були заздалегідь заготовані вибухівка та детонатори. Я вибрав стовп лінії електропередач, до якого, за моїми розрахунками, можна було би безпечно дійти. Прийшов, замінував лінію, встановив відстрочку вибуху так, аби він стався наступного дня. І якраз коли я закінчив, на дорогу в бік Луганська виїхала колона, там «Урали» ночами возили боєприпаси. Я подумав, що мене можуть помітити, і зробив помилку — пішов в інший бік, не той, з якого прийшов. Я йшов у високій траві уздовж посадки, зачепився за щось ногою; почув хлопок і зрозумів, що це детонатор. Я встиг тільки закрити себе руками, і стався вибух».

Володимир підірвався на розтяжці — отримав численні поранення, від вибуху осліп.

«Я лежав на спині і подумав, що все закінчилося. За 15-20 хвилин відчув, що сили в мене ще є, я не помираю. Я вирішив поповзти у бік дороги, на шум машин. Для мене чомусь тоді першочерговою була думка, якщо мене зараз знайдуть недалеко від замінованого стовпа, розмінують лінію електропередач, і вся проведена операція буде даремною. Також я не хотів потрапити в полон, тому вирішив виповзти на дорогу, аби мене переїхала машина. На дорозі я ліг на спину і чекав. Під’їхала колона — я чув, як шуміли покришки. Але вони мене об’їхали. Вийшли люди, я пам’ятаю, що у них грюкала зброя. Вони вкололи мені знеболювальне, забрали та відвезли до лікарні в Луганську».

Наступного дня вибухнула лінія електропередач і росіяни зрозуміли, що Володимир — не звичайний місцевий житель і має до цього стосунок.

«До мене в реанімацію вже прийшли ці «російськомовні з московським акцентом».Тоді мене почали допитувати».

У лікарні Володимир пробув 8 місяців. Там йому робили кілька операцій — на животі, на обличчі та на очах, згодом ампутували кисті та передпліччя обох рук. Серйозних фізичних катувань у такому стані не застосовували, але весь час тиснули психологічно. Казали, що він нікому не потрібен, що від нього відмовилася дружина, що Україна не подає його у списках на обмін і якщо він не розповість про своїх побратимів, то його пристрелять.

«Постійно залякували, прикладали до голови пістолет, робили уколи, кажучи, що заражають мене якимись страшними хворобами. Але я й так помирав, весь був в осколках — багато досі залишаються в тілі. Тому що там мене катувати — я й так був на порозі смерті. Я зрозумів, що можу не витримати допитів, і перекусив вночі трубку крапельниці — хотів покінчити з життям. Тільки після цього допити з такими психологічними знущаннями припинилися».

Йшов 2015 рік: тривали гарячі бої на Сході, Україна домагалася звільнення своїх полонених, у Мінську тяглися довгі та складні перемовини про обмін, але Володимир, перебуваючи в полоні, далеко не одразу дізнався про те, що він також потрапив до списків. Кожного місяця після чергового раунду Мінських зустрічей бойовики говорили йому — «тебе не міняють, ти не потрібен».

Уперше поговорити з дружиною він зміг на початку 2016 року. Тоді із нею зв’язався адвокат з «ЛНР» і сказав, що за 2000 доларів візьметься захищати Володимира в так званому «суді». Вона ж заявила, що не буде платити, поки не поговорить зі чоловіком особисто і не переконається, що він живий. Так вони вперше змогли поговорити по скайпу.

«Потім я також знайшов вихід. Десь за 4 місяці у мене з’явилися певні «дивіденди” в охоронців. Вони почали по-своєму поважати мене за те, що я не зламався, не став зрадником, не відступився і називав їх окупантами. Пішли мені назустріч і дали мені подзвонити дружині».

Перше звільнення для Володимира зірвалося в листопаді 2015 року. Так зване «МГБ ЛНР» зрозуміли, що обмін «один на один» їх не влаштовує, і продовжили шантажувати українську владу. В травні 2016 року Володимира Жемчугова та Надію Савченко мали обміняти на російських спецназівців — Алєксандрова та Єрофєєва. Але в останній момент Росія віддала лише Савченко. Про це Володимир дізнався з радіо, яке працювало в сусідній лікарняній палаті.

«Приїхав ФСБшник і сказав — «все, ти нам більше не потрібен, якщо хочеш залишитися живим, маєш почати з нами співпрацювати: розповісти все, що ще не розповів, російським журналістам, стати на коліна, просити пробачення у росіян та місцевих мешканців, заявити, що тебе підкупили». Я відмовився. Вони сказали, що посадять мене до в’язниці з «уголовними». Я знову відмовився, і мене, безрукого й сліпого, відвезли до центральної в’язниці м. Луганськ — в камеру з кримінальними в’язнями.

Умови там були антисанітарні. Раз на місяць до нас приїжджав цей ФСБ-шник, мене виводили на допит і питали, «чи я ще не здох». Говорили про туберкульоз, гепатит С, волчанку, клопів, вошів. Я відповідав — що ж, така доля, зрадником не буду».

Володимира Жемчугова звільнили 17 вересня 2016 року. Наступного року президент Петро Порошенко присвоїв йому звання Героя України. Володимир проходив лікування та реабілітацію в Німеччині, де йому частково відновили зір та виготовили протези. Проте лікування від посттравматичного синдрому тривало ще кілька років, розповідає він.

«Перші місяці я був під адреналіном. Потім адреналін закінчився і почалася «ломка». Я почав думати, що я інвалід і радощі життя для мене недоступні. Раніш я був я дуже активною та самостійною людиною, а зараз став обмежен і залежен від інших. Думав, що я неповноцінна людина без соціальних гарантій. Це на мене дуже надавило.

Допомогла мені передусім родина — дружина, мама, вони завжди були поруч, дозволяли мені відчути турботу та любов. Також суттєво полегшило ситуацію те, що я був фінансово незалежним і міг сам собі придбати все, що хотів. Але психологічні проблеми все одно залишалися. Я був дратівливим, якийсь час лікувався медикаментозно. На те, щоби вийти з цього стану — дратівливості, нервозності, розхитаної психіки — пішло три роки. Лише десь рік тому я зрозумів, що можу хоча б на 90% керувати своїми емоціями. Став більш самостійним в житті завдяки різним приладам».

В 2018-2019 роках Володимир був радником у Міністерстві інформаційної політики з питань національно-патріотичного виховання молоді, зараз займається проектами з патріотичного виховання у школах, зустрічається зі студентами та ліцеїстами. Проте він наголошує, що активістів, зокрема зі Сходу, треба більше залучати до державної діяльності. Нині він пропонує допомогу кільком профільним відомствам, але отримує відмови.

«Як я не намагався запропонувати свою допомогу в роботі державних проектів, нова влада мене не сприймає. Пропонував Офісу президента допомогу в роботі з матерями загиблих, полонених, зниклих безвісти. У мене був з ними контакт, бо, повернувшись із реабілітації в Німеччині, я багато займався громадською діяльністю, працював з родичами полонених, які теж не могли отримати державну підтримку. На Міністерство ветеранів та окупованих територій надавила громадськість, заявивши, що, якщо не Жемчугов, то ніхто — і тоді мене включили у міжвідомчу групу із питань розподілу матеріальної допомоги звільненим із полону. Потім відомство змінили, з’явилося Міністерство реінтеграції і тимчасово окупованих територій, і, як я не намагаюся, від моїх ідей та пропозицій там відмовляються.

Я ж не до Зеленського напрошуюся. Я розумію, що Зеленський — це чиновник. Так, він зараз при владі, я не фанат Зеленського. Але я фанат України,я не можу сидіти склавши руки і дивитися, як щось — як я вважаю — іде не так».