Попереду нього завжди йшов голос: Василь Сліпак — «Міф», який став легендою
Василь Сліпак на псевдо Міф — оперний співак світової слави, який пішов у засвіти оборонцем України. Він народився у Львові, підкорив Париж та поліг на Донбасі. Мав унікальний голос, аналогів якого у світі не існує, та хист до мов — разом із музичною вільно володів десятьма.
Друзі, побратими та рідні одностайні — обдарований голосом Василь Сліпак мав серце лицаря. За життя він багато співав і багато сміявся. Хоча у дитинстві, на відміну від старшого, неслуха Ореста, Василь Сліпак був тихим і чемним хлопчиком. Ніколи не мав конфліктів, був чуйним і добрим. Говорити почав пізно, бо все готувався взяти «соло» — усміхається брат Орест Сліпак і згадує їхню «зустріч» із Василем.
«Батьки працювали, а нас залишали вдома, буквально пару місяців йому було. Мені тоді було 6 років, шість з половиною. До року здається. Поки я в школу не пішов, то ми фактично один одного виховували. Я був страшний шибеник, неслухняний, а він був такий — повна протилежність. Мирний, спокійний, тихий. Його легко було образити. Міг розплакатися, якщо щось не те. Такий філософ спокійний. На нього ніколи ніхто голос не підвищував. Така мила-мила дитина».
«Брат мій рідний завжди підтримував мене, завжди був зі мною. Був таким провокатором, бо віддав мене в хор «Дударик» у Львові. Мені було 11 років. Ось і з того все почалось», — згадував Василь Сліпак в одному з інтерв’ю.
Чотири роки він солює у Дударику. Фундатор і тодішній керівник капели Микола Кацал згодом зазначить: «Кваліфікувати голос Василя якимось визначеним терміном — неможливо, бо подібного, напевно, немає». Рідкісного, унікального діапазону, яким володів Василь, світ не знав як мінімум століття, каже його брат. Цей феномен, до слова, неабияк «злякав» львівську консерваторію.
«У нього ж був тоді контртенор — голос цей унікальний. А такого не було ж у консерваторії, а традиційно: баритон, тенор і бас. Три чоловічі голоси, а контртенор — навіть не знали, що з ним робити і вони просто боялися і ніхто не хотів братися за нього. Він фактично з третього разу вступив».
Допоміг щасливий випадок. Василь рушив до столиці на фестиваль. Виконував дуже непростий твір — камерну Кантату Олександра Козаренка для контртенора.
https://www.facebook.com/1811377445823429/videos/1824376747676591
«Тоді його побачив тодішній ректор Київської консерваторії Олег Тимошенко. Був репортаж по телебаченню про цей фестиваль. Цей ректор говорить: «Ось наш фестиваль відкриває таланти», — і представляє всьому загалу Василя. «Я от з ним познайомився, його не хочуть брати у львівську консерваторію, тому його ми хоч сьогодні зарахуємо до Київської. Тоді вже його якось швидко у Львівську зарахували».
Натомість за кордоном, на відміну від рідної консерваторії, до Василя, а точніше до його унікального голосу з рідкісним діапазоном, придивилися миттєво. Гран Прі міжнародних конкурсів, запрошення на навчання до Франції і зрештою він — наймолодший соліст в історії Паризької опери. Зі спогадів самого Василя:
«У місті Клермон-Феррані у Франції я дістав приз — Гран Прі. Після цього я приїжджав регулярно у Францію, співав там на концертах і фестивалях. У 1996 році директор фестивалю запропонував залишитися у Франції, я залишився там на 19 років жити».
«Він поїхав до Парижа хлопцем десь 65 кілограмів і два метри зростом і альтом — контртенором. А ми його зустріли через 5 років у якості баса 120 кілограмів ваги — чистої м’язової маси», — згадує Дмитро Кацал, теперішній керівник Національної капели «Дударик», яку заснував його батько. Колись, до слова, вони із Василем співали у капелі разом.
«Потім, як він відкрив свою, я перепрошую, пащеку, то в мене перетинки почали потріскувати від «Туба мирум», ми тоді Реквієм виконували. («Реквієм» Моцарта — ред.). Тобто це було таке суцільне здивування. Ну і останнім здивуванням було, коли побачили на якомусь із телеканалів, що він розповідає, що бере участь на фронті».
- «Я живу між двома країнами через вибір особистий. 20 років у Франції, але зараз намагаюся максимально бути в Україні. Дійсно співак-артист на фронті — досить оригінальна річ. Виходить так, що моя професія — співак, де я на сцені граю роль, а в Україні виходить так, що там я справжній, не граю ролі. Там я проживаю найсильніші і найунікальніші моменти свого життя» – ділиться в одному з інтерв’ю Василь Сліпак.
«Зранку він встає і співає Гімн України своїм голосом, як це підбадьорює бійців. Чи їде колона машин з п’яти, а він співає так, що чути скрізь. Мав такий голос, ніби мікрофон був всередині. Людина, яка своєю енергетикою заряджає», — розповідає Андрій на псевдо Крам, який при зустрічі з Василем виконував обов’язки комбата сьомого батальйону Добровольчого Українського корпусу.
Саме у цей підрозділ спочатку з волонтерством, а згодом і до оборони став Василь Сліпак. На фронті його охрестили Міфом, скорочено від Мефістофеля, що була улюбленою оперною партією Василя Сліпака. Побратим Міфа із позивним Вольфрам ділиться:
«Дуже веселий, доброзичливий, сміявся постійно, співав багато. Він дуже класно співав і коли ми його просили — теж. Сильний, сміливий, мужній — справжній чоловік. Травень-червень 2015 року у Водяному. Вони приїхали разом із Атосом з Франції. Ми ще дуже здивувались: тут якби пів України від військкоматів ховається, а вони аж із Парижа до нас приїхали».
«У дипломатичній сфері, в артистичній, інформативній сфері, тобто є дуже багато можливостей допомагати Україні і не тільки зі зброєю у руках. Але я особисто вирішив паралельно працювати у двох напрямках: як чоловік я можу бути там, і як артист також робити промоцію у Франції, наприклад, що люди дійсно борються за свою країну».
Сліпак неодноразово наголошував — те, що пішов на фронт, не є геройством. Не бажав жодної слави, радше хотів бути стимулом для інших.
«Важкувато в Парижі всидіти, коли тут таке діється. Хотілося бути тут у такий момент відповідальний. Я думаю, якби більшість чоловіків, які мають фізичну нормальну форму і гарний рівень патріотизму, усі так зробили, як ми, то дуже швидко все би вирішилось», — згадував Василь Сліпак.
«Каталізував багато речей у собі, так каталізувався, що і сам став символом. Тобто був хлопець, юнак, красень, козак, професіонал, зірка — і тут раптом став символом. Україні потрібні такі символи. Українська історія вистраждана, у прямому розумінні полита кров’ю. Мені прикро звичайно, що вона полита і Василевою кров’ю, але точно не намарно» — каже товариш Василя, керівник Національної хорової капели «Дударик» Дмитро Кацал.
29 червня 2016-го на Донбасі куля снайпера обірвала життєву арію Василя Сліпака, втім друзі, рідні та світова спільнота зберігають його вічну пам’ять.
Нещодавно у столиці відкрили сквер імені Василя, у Львові з’явився мурал пам’яті воїна з опери, кілька документальних стрічок про Міфа вийшли у прокат, у рідному місті щорічно на честь провідного соліста Паризької опери відбуваються вокальні конкурси. Львівські митці просто зараз працюють над першою сучасною українською оперою, яка є присвятою Василеві, розповідає авторка проєкту, співачка та режисерка Уляна Горбачевська.
«Я написала «Україна Терра Інкогніта. 5 міфів», плакала і написала: Усім моїм пращурам, що загинули за Україну і Василю Сліпаку присвячується. І потім я взнаю, що він має псевдо Міф. Є оцей «Міф залізного серця» про це вічне серце, яке із покоління в покоління передається, і поки є груди, які тримають таке серце, у нас є шанс. Я думаю, що Василь — це якраз і був той, хто міг витримати цей тягар. Для мене він такий новітній Мамай — це і воїн, і співець в одному».
«Намагаюся зберігати моє серце українське, яке в мене стукає в грудях, аби воно продовжувало стукати саме в українському ритмі» — Василь Сліпак
Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.
Встановлюйте додатки Громадського радіо:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS