«Він казав, що найважче буде перед перемогою»: генерал Кульчицький та його батальйон

Весна 2014 року. Росія почала окупацію Криму, а на вулицях Донецька проходять останні проукраїнські мітинги. Добровольці новоствореної Національної гвардії, які нещодавно були в Самообороні Майдану, приїжджають до тренувальної бази у Нових Петрівцях. Там бійці батальйону оперативного призначення, який сьогодні носить ім’я Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, вперше зустрілися зі своїм командувачем. Нині, згадуючи генерала, багато хто з них каже, що він був для них як батько. Хоча спершу ставлення було настороженим — Сергій Кульчицький служив у внутрішніх військах, які були в опозиції до майданівців. Згадує боєць із позивним «Ультрас»:

«Чесно кажучи, спершу до нього поставилися з недовірою, ми ж лише недавно ховали загиблих на Майдані. Він почав нас потихеньку розподіляти — по взводах, по сотнях. І тоді ми вже почали розуміти, що це за людина. Наприклад, зранку була пробіжка, далі — бруси, турніки, заняття у спортмістечку. Приходимо, нам якийсь майор каже: «Маєте як мінімум 15 разів віджатися». Ми стоїмо, дивимося на нього, а ззаду вже підійшов генерал Кульчицький. Каже цьому майору: «Спершу сам зроби 10 віджимань». Майор заліз на турнік і не зміг зробити і двох. Генерал зробив десять, зістрибнув, сказав майору: «Зайдеш до мене після обіду». Тоді ми зрозуміли, що це принципова людина.

Коли ми бігали смугу перешкод, він сам біг разом із багатьма взводами. Якщо він бачив, що хтось не справляється, він міг підійти і сказати «у вас боєць відстає» і разом із нами йому допомагати. Але смугу перешкод проходили усі».

Боєць із позивним «Малюк» був у армії ще до Майдану і зазначає — поведінка генерала Кульчицького різко вирізнялася на фоні інших командирів у армії періоду до російсько-української війни.

«Він підказував на власному досвіді, поправляв твої помилки, не піднімаючи при цьому тону і не піднімаючи на тебе руку — це було дуже круто, було з чим порівняти».

Згадує екс-виконуючий обов’язки командира роти із позивним «Ворон»:

«За дуже короткий термін він завоював нашу довіру професіоналізмом, ставленням до нас у першу чергу як до людей, а не до військовослужбовців. Він зумів дуже швидко і чітко організувати нас у бойову штатну одиницю, дати нам максимум знань, підтвердив свій авторитет як генерал».

Сергій Кульчицький народився у колишній Східній Німеччині, де в групі радянських військ служив його батько. Закінчив військове училище, потрапив на службу до Північного флоту СРСР. Коли Україна стала незалежною, Кульчицький з родиною переїхав до Тернополя. Пішов служити до Нацгвардії, потім потрапив морську піхоту, згодом — у внутрішні війська МВС.

Після того, як 1 резервний батальйон Нацгвардії, який Кульчицький навчав у Нових Петрівцях, мав відправлятися у зону бойових дій, генерал мав би залишитися тренувати наступних людей. Але вихованці Кульчицького попросили його поїхати з ними, розповідає «Ворон»:

«Коли ми вже закінчили навчання і були готові виїжджати на Схід, Кульчицький повинен був би залишитися і навчати наступних бійців. Але ми — може, через невпевненість чи острах перед тим, чого ми ще не знали — перед усім строєм попросили його поїхати з нами. І він, не задумуючись, погодився. Для нас це була дуже велика підтримка — ми знали, що ми в надійних руках».

Усі, хто згадують нині генерала Кульчицького, розповідають: він завжди спілкувався з простими солдатами як «рівний з рівними», ніколи не вимагав від них того, чого не міг зробити сам, переймався їх проблемами, завжди дбав, аби вони мали найкращий захист та обладнання. Згадує боєць із позивним «Малюк».

«Одного разу він до нас прилетів на блокпост. Там від місця посадки вертольота до місця, де ми стояли, було метрів 800. І от він підіймається — у бронежилеті, касці, з автоматом — підходить і каже мені:«Де тут у вас можна сісти?». Я думаю, втомився генерал, сісти хоче. А в нас ні лавочок, нічого такого, зрозуміло, нема. Але потім думаю — ні, напевно він таки про щось інше говорить. А він, виявляється, шукав куди вертоліт посадити: прилетів на вільне місце, пройшов пішки 800 метрів, знайшов, де можна сісти, і запускав потім ракетні сигнали вертольоту — мовляв, давай, лети сюди».

 

Встановлюйте додатки Громадського Радіо:

? якщо у вас Android

? якщо у вас iOS

Генерал Кульчицький завжди особисто перевіряв позиції військових, розповідають «Ультрас» та «Ворон»:

«Він завжди обходив усі позиції. Залазив у траншеї, з усіма вітався, оглядав обстановку, перевіряв, чи всі живі, як обладнані позиції, чи не треба десь щось підказати», — каже «Ультрас».

«Уже пізніше були випадки, коли в нас були перші поранені під час бойових дій — він плакав за кожним бійцем. На перші часи у нас іще не було «двохсотих», лише «трьохсоті», але він справді переживав за кожного. Він завжди у першу чергу був людиною, а для нашого підрозділу став як батько» — згадує «Ворон».

Однак зараз у батальйоні служать не всі вихованці генерала Кульчицького. Один із них — Віталій Марків, якого в липні минулого року італійський суд засудив до 24 років. Його ув’язнили за звинуваченнями у вбивстві італійського фотографа Андреа Рокеллі та росіянина Андрія Миронова. Обоє загинули на контрольованій тоді бойовиками території неподалік Слов’янська і не мали на собі розпізнавальних знаків преси. Італійська сторона відмовилася від проведення слідчих дій на місці події, а також проігнорувала пропозицію України створити спільну слідчу групу. Італійський адвокат Марківа Рафаеле делла Валле назвав вирок нацгвардійцю політично вмотивованим. Також захисники вказують на роль російської пропаганди в італійській пресі, що стосується цієї справи.

«Малюк» розповідає: у своєму останньому листі Марків жартує, що уже достатньо відпочив в Італії та хоче повертатися в Україну. Однак, доки в Італії не припиниться епідемія коронавірусу, судові засідання не відбуваються. Восени минулого року на вирок Віталію Марківу якраз подали апеляцію.

***

Коли у 2014 році бійці Нацгвардії опинилися в оточенні під Слов’янськом і дістатися до них можна було тільки повітрям, Кульчицький особисто контролював кожен гелікоптер, що доставляв їм боєприпаси, їжу та воду. Сам прилітав до них, аби поговорити чи підтримати.

«Малюк» згадує:

«Він казав нам, що найважчий час, коли захочеться здатися, відступити — буде перед перемогою».

«Малюк» був на одній із позицій поблизу гори Карачун, коли 29 травня генерал Кульчицький привіз їм необхідні запаси. Поговорив із бійцями та мав вирушати на наступні позиції. Саме тоді мала відбуватися ротація.

«Була загальна розмова — ми питали, що відбувається на «великій землі», він казав, щоб ми не падали духом, що все добре і ніхто про нас не забув, все працює, кипить робота. А потім сів у вертоліт і полетів».

Боєць Іван Дацко також був одним із останніх, хто бачив генерала Кульчицького живим. Його підрозділ допоміг евакуювати поранених та забрати тіла загиблих в аварії гвинтокрила, який бойовики збили із зенітно-ракетного комплексу невдовзі після зльоту біля гори Карачун.

«Ми були збоку біля 5 блокпосту, це паралельна висота до гори Карачун. Стояли в оточенні, жодного доїзду наземним транспортом не було. Відповідно, усі постачання здійснювалися тільки повітрям. Літати туди ніхто не хотів — боялися, перед цим там вже збили два вертольоти. Борт під свою відповідальність брав особисто Кульчицький, і він особисто супроводжував кожен вантаж, який до нас потрапляв.

Так само і того дня: борт приземлився, вигрузили воду, боєприпаси, провізію — звичайна зустріч. Він ніколи не ставився до нас як керівник, генерал чи якось так, завжди поводився по-простому. Ми привіталися, трохи пожартували, він представив нам свого нового заступника, майора».

Коли бійці побачили, що вертоліт збили, кілька людей залишилися охороняти табір, а всі інші побігли на місце падіння. Спершу думали, що екіпаж вижив.

«Всі одразу, хто в чому був — повдягали бронежилети, побігли туди. Ми, виховані на телебаченні, бачили, що вертольоти падають легко, що нібито зазвичай нічого такого страшного й нема. Так ми думали і того разу —«вертушка» впала, але хлопці живі і все нормально.

А коли вже підходили ближче туди — побачили перших загиблих. Лежали запчастини, уламки. Живих було троє: Саша Макеєнко, хлопець із колишнього франківського «Беркута», і цей майор, який був заступником Кульчицького».

Двох поранених врятувати не вдалося. Тоді загинули 12 військовослужбовців, серед них — Сергій Кульчицький. Вижив тільки Олександр Макеєнко. Він довго проходив реабілітацію, а зараз став льотним інструктором. Іван розповідає, що бачився з ним минулого року.

***

Нині підрозділ носить ім’я свого колишнього командира. Офіційну назву отримав лише 2016 року, але насправді бійців батальйону так називали чи не від самого початку його створення, розповідає Іван Дацко:

«Рішення було одностайним, його і приймати не дуже треба було. Був 1 батальйон, який у березні 2014 року прийшов з Майдану і який Кульчицький безпосередньо навчав і випустив на ротацію. У кінці квітня, коли ми вже були на ротації, сформували 2 батальйон, і Кульчицький їх так само навчав. Загалом нас уже і так називали «батальйоном Кульчицького». Після першої ротації ці два батальйони об’єднали. Ми вирішили, що хочемо носити ім’я свого першого командира».

Одного разу у Станиці Луганській бійці батальйону імені Кульчицького зустріли колишніх співслуживців генерала, розповідає «Ультрас».

«У кожному бою, в якому ми були, бійці інших спецпідрозділів, яких ми зустрічали, питали — хто ми, і ми відповідали: «батальйон Кульчицького».Вони казали: «Ви заслуговуєте носити це ім’я». А коли ми були в Станиці Луганській, перед Новим Роком до нас якось приїхали чоловіки (ми спершу не знали, хто вони), розпитували, хто ми, хто в яких боях був; ми їм розповідали, а потім вони дістали прапор морської піхоти. Виявилося, що вони там служили разом із Кульчицьким і добре його знали. Вони подарували нам той прапор, і ми досі возимо його з собою.

Такою він був людиною — його знає стільки підрозділів, стільки різних військових. Ми постійно від різних людей чули, що заслуговуємо носити його ім’я».

«Малюк» також зазначає — зміни, які генерал Кульчицький започаткував в українській армії, продовжуються завдяки його вихованцям:

«У нього було багато підлеглих, які зараз уже мають звання полковника, підполковника, і так — вони так само по-людськи ставляться до солдатів, це все не закінчилось на генералі. Я це на своєму прикладі бачу й помічаю».

Генерал Сергій Кульчицький похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Посмертно йому надали звання Героя України. Батальйон його імені і зараз виконує бойові завдання на Донбасі.