Він знищив свої вірші російською і став писати українською: історія поета з Донеччини Миколи Чернявського

Він — автор першої україномовної збірки в регіоні. Його творчість лише нещодавно почали віднаходити та позбавляти нашарувань радянської цензури.

У спадку Миколи Чернявського   — поезія, проза, публіцистика та спогади про сучасників, що для нас зараз особливо цікаво: він товаришував з Михайлом Коцюбинським та Борисом Грінченком. Працював учителем, а в Херсоні долучився до створення товариства «Просвіта». Окрім цього, жив також у Чернігові. У 1898 році видав першу україномовну поетичну збірку на Донбасі  — «Донецькі сонети». Однак почалося все у селі Шахове на Донеччині у 1868 році, розповідає голова правління громадської організації «Українська ініціатива» Юрій Косенко.

«Він народився на Донбасі, на території нинішнього Добропільського району в селі Шахове. Його життєвий шлях тісно пов’язаний не тільки з цим селом, а з багатьма іншими населеними пунктами сучасної Донеччини та Луганщини, зокрема з Бахмутом. Там вийшла перша україномовна друкована книжка на Донбасі  — «Донецькі сонети» Чернявського. Його життя доволі цікаве й показове, він сам написав про це детальні спогади, що називаються «Під сонцем буття». Там описана політика русифікації, як навчали дітей у школах; зрештою, він сам навчався у різних навчальних закладах, змалку мав інтерес до літератури. Чернявський описує, що він стояв перед вибором: або писати російською мовою, як це робили майже всі, або перейти на українську». 

Заступниця голови «Української ініціативи» Ольга Тимчишин, яка опрацювала найновіше видання творів Чернявського, каже, що перші вірші поет писав російською. У його щоденниках є згадки про те, що ці рукописи він потім спалив. Точно невідомо, що з ними сталося, але до нас вони не дійшли.

«Згодом він переїжджає в Катеринослав  — це сучасний Дніпро — і навчається там в семінарії. У своїх спогадах, що входять до цієї книги, він згадує, як одного разу до рук йому потрапив «Кобзар». Він прочитав його за ніч і вивчив напам’ять поему «Сон», яка запам’яталася йому на все життя. Після цього спалив усі свої вірші, що були написані російською  — спалив чи знищив, я точно не знаю, це нікому не відомо — і почав писати вірші саме українською».

Юрій Косенко у розмові також згадує про той епізод і каже, що пам’ятає приблизну цитату зі спогадів Чернявського.

«Є навіть його прикметна цитата. Він пише: «Я прочитав “Кобзаря” і думав, що ж мені робити. Зрештою, яким би не було потужним московське море, воно вороже моєму народові і заливає мій край. Тому я все-таки буду писати українською». Від того моменту він уже ніколи не відступався».

Микола Чернявський багато років працював учителем. Він закінчив Бахмутське духовне училище та Катеринославську семінарію, після чого повернувся до училища вже як викладач  — він навчав церковного співу та музики. Після дванадцяти років учителювання, у 1901 році, на запрошення Михайла Коцюбинського переїхав до Чернігова.

«Він був педагогом, працював на різних посадах, два роки провів у Чернігові, був пов’язаний з Михайлом Коцюбинським та Борисом Грінченком, залишив дуже цікаві спогади про цих людей. Видав доволі багато різних книжок ще до подій 1917 року і зарекомендував себе як дуже талановитий письменник. Тут я наголошую  — саме письменник. Зараз, коли проводяться різні вшанування та заходи, абсолютна більшість людей і на Донбасі, і поза його межами називає Чернявського лише поетом. Дійсно, Микола Чернявський писав багато віршів, але найбільший його доробок — це проза. Не тільки художня — це і спогади, і різна публіцистика. Його прозові твори були якраз дуже відомі ще до 1917 року. Це  — глибокі, психологічні повісті та оповідання, наприклад «Під чорною корогвою» — один із найбільш відомих. Вони привертали увагу багатьох класиків української літератури. Окрім того, що він дружив із Коцюбинським і Грінченком, про нього схвально відгукувалися дуже багато письменників того часу». 

У Чернігові Чернявський провів два роки. Було помітно, що йому бракує степової природи Донбасу. Про Михайла Коцюбинського він писав тоді так:

«Коцюбинський дуже любив життя. Любив у ньому те, що має в собі красу й свiтло, радiсть i ласку. Любив сонце, весну, лiто. В сiрому чистенькому костюмi, в червонiй турецькiй фесцi, весною й лiтом, не вважаючи на спеку, вiн ходив по своєму саду й хазяйнував. Сонце пронизувало його наскрiзь промiнням, а вiн— сухий i бадьорий, неначе купався в його теплi. Я вирiс у степу, на жагучих вiтрах, на шелестких суховiях, i мене стомлював чернiгiвський весняний спокiй, тиша i млоснiсть лiтнього дня. А Михайло Михайлович почував себе чудово, — так само, як почувала себе його червона лiлея… I взагалi вiн здавався задоволеним життям.  Але чи носив вiн у своïй душi ту вищу гармонiю, що дає людям щастя? Чи мав вiн суцiльний сталий свiтогляд, що давав би йому вiдповiдь на всi питання безсонного розуму, давав би захист од усiх потвор i страховищ ночi? Нi».

Юрій Косенко наголошує, що творчість Чернявського важливо сприймати у контексті визвольних змагань України в ХХ столітті, хоча він не брав безпосередньої участі у бойових діях. Початок української революції він зустрів у Херсоні, де в ті роки був потужний осередок української інтелігенції.

 «Ще один момент випадає практично завжди. Микола Чернявський був не просто письменником, поетом, літератором — він був громадським діячем та борцем за незалежність України в часи визвольних змагань 1917-1921 років. Дійсно, він не брав зброю в руки, не був у військових загонах, не пішов у партизани. Але саме він разом зі своїми соратниками в Херсоні організовував перші українські мітинги, курси української мови, видавав газету «Українська хата в Херсоні», зрештою, долучився до заснування товариства «Просвіта». Потім, коли українські визвольні змагання зазнали поразки, перед ним – як він сам про це згадує – знову постав вибір: або емігрувати, або залишатися в поневоленій російсько-радянськими загарбниками Україні і намагатися щось робити тут. Він вирішив усе-так залишитися». 

Радянська влада не раз його арештовувала, але зрештою Чернявського відпускали – кілька разів видавалося, що все обійшлося; підозри, які йому висували, не підтверджувалися. Згодом він припинив писати і став заробляти на життя перекладами – працював із польською, французькою, англійською мовами.

«У 1920-х роках, коли радянський режим був ще більш ліберальним щодо української культури, його твори ще друкувалися, було навіть видане 10-томне зібрання. Але вже видно, що там працювала цензура. Це дуже добре помітно саме зараз, коли ми можемо порівняти ті книги з оригіналами творів, виданими до 1917 року. Потім це вже були здебільшого переклади. У кінцевому підсумку Миколу Чернявського арештували і розстріляли радянські окупанти». 

 Довгий час вважалося, що Чернявський загинув у 1948 році. Насправді він прожив на 10 років менше. Вже у незалежній Україні дослідники знайшли оригінали документів та встановили, що письменника розстріляли опівночі з 19 на 20 січня 1938 року.

Це була стандартна схема переслідування українців у ті часи, пояснює Юрій Косенко. 

«Звинувачення були стандартні – «контрреволюційна діяльність», намагалися пришити шпигунство, тобто це була стандартна процедура переслідування українського інтелектуала в ті часи».

Микола Чернявський був реабілітований 1956 року. Після смерті Сталіна вийшла невелика збірка його віршів, однак назагал в Радянському союзі творчість письменника довго залишалася призабутою. Про публікацію прозових чи публіцистичних творів тоді навіть не йшлося.

«Абсолютно жорсткої заборони на згадку його імені не було – після смерті Сталіна та до кінця існування Радянського союзу. Але публікували тільки його окремі вірші, здебільшого ті, що мали соціальне спрямування, скажімо, про життя шахтарів». 

 У 1964 році донецький літературознавець надрукував у видавництві «Донбас» нарис про життєвий і творчий шлях Миколи Чернявського під назвою «На шляхах велелюдних». Однак повного, невідцензурованого зібрання творів письменника довгий час не було. На Донбасі в різних місцях є осередки його пам’яті, наприклад, у Бахмуті та Святогорівці є меморіальні кімнати. Однак цього недостатньо – такі місця повинні існувати, але вони не показують творчості Чернявського, вважає Юрій Косенко, а заходи у таких осередках досі іноді відбуваються у радянському дусі. У 2017-2018 роках, коли збіглося відразу кілька річниць, пов’язаних із письменником, організація «Українська ініціатива» вирішила зайнятися відновленням пам’яті про Чернявського.

«Ми помітили, що він залишається практично незнаним. За часи незалежності не було видано жодної серйозної книжки, його твори виходили або окремими віршами та оповіданнями, або лише у збірках та хрестоматіях. Повноцінної книжки, з якої можна було би скласти уявлення про його творчість, не було. З іншого боку, нас тішило те, що місцеві дослідники, зокрема у Добропільському районі, ще до сучасної російської агресії займалися його життям, збирали якісь матеріали, видавали збірочки, але тиражі, на жаль, були дуже маленькими, і цього практично ніхто не бачив. Тому говорити про те, що увага до Чернявського відродилася, ми не можемо. Є деякі осередки – скажімо, в Бахмуті при краєзнавчому музеї існує меморіальна кімната. Але це просто місце, де зібрані, хоч які б унікальні вони не були, експонати – а потрібно все-таки популяризувати його творчість, письменник – це перш за все його твори. Як би ми гарно не зробили експозицію з його особистих речей – це мертвий простір.

Відтак у 2017 році громадські організації «Українська ініціатива» та «Бахмут український» видали першу невелику збірку творів Чернявського, а після цього дослідники стали готувати перше зібрання його творів. Ольга Тимчишин рік працювала в бібліотеках та архівах, аби зібрати твори Чернявського.

«По-перше, це все треба було знайти – це досить тривалий процес; потім оцифрувати та відібрати. Ми відбирали найцікавіші, на наш погляд, твори, а також такі, що можуть змінити думку сучасних людей про Донбас та про його жителів».

Збірка вийшла минулого року. Переважно там зібрані прозові твори Чернявського – публіцистика, оповідання, спогади; є також трохи поезії. Цього року разом з Міністерством інформаційної політики активісти випустили також документальний ролик про Чернявського, який можна подивитися на Youtube. Книга ж є у багатьох містах на Донбасі – оскільки вона була видана державним коштом, то не продається, а безкоштовно розповсюджується серед бібліотек та організацій. Збірка творів Чернявського є у Краматорську, Слов’янську, Добропіллі, Шаховому, Бахмуті тощо. У Києві почитати її можна у бібліотеці імені Вернадського.