Всеволод Стеблюк на псевдо «Айболіт»: лікар, бард, науковець, громадський діяч та полковник

«Я народився в Києві, в родині лікаря і викладача, доцента Політехнічного інституту. Мама на той час була студенткою. Власне формування відбувалось під впливом української літератури, яка була в пошані в родині. Потім я дізнався, що мій дід, батьків батько, був вояком УНР, повстанцем «Холодного яру». Напевно гени.

Я був одним із перших у Київському медичному інституті, хто приєднався до визвольної боротьби кінця 80-х-початку 90-х щодо здобуття незалежності. Створив і очолював організацію Народного руху України в медінституті. На той час це було доволі небезпечно, можна було вилетіти з університету. Єдиним запобіжником було гарне навчання. Ну, а далі сталась Революція на граніті, я був одним із керівників медичної служби цього табору студентів, які голодували».

Мине 23 роки, згадує Всеволод Стеблюк, і він знову опиниться у серці української визвольної боротьби. На той момент за спиною буде «нетихе» життя: тут і військо, і Чорнобильське «горнило», копітка праця лікаря, захист кандидатської та служба в МВС, згодом докторська та посада професора криміналістики в Академії внутрішніх справ. І ось він, як лікар Майдану, у Трапезній церкві Михайлівського монастиря оперує поранених.

«Я пам’ятаю ніч штурму, першого штурму, з 10 на 11 грудня, коли я стояв під барикадами в майці з написом «Медична служба». До мене підійшли мої курсанти бувші, які були там з боку міліції і кажуть: «Ми зараз все кинемо і будемо поруч з Вами!». Це надзвичайно! А наскільки було приємно, коли в зоні АТО приїжджаєш, зупиняєшся, а до тебе там біжать і гукають: «О, вчителю, вітаємо!». А я вже і не пам’ятаю… «Та ви ж у нас викладали!» і «Ви нам розказували!». Повірте, це, мабуть, найдорожче, що може бути в житті педагога, викладача, яким я теж став».

Ганна Шкряда: Тема, яку ми не можемо оминути, це Іловайськ. Ваш Іловайськ, який він?

Всеволод Стеблюк: Знаєте, це дуже болюче питання. Я шість років живу з цим болем. Кожен рік нібито по-новому оцінюю те, що відбувалося. Перший рік і перші місяці була радість від того, що ти вижив, пошук винних і намагання власної героїзації. Останніми роками більше думається про те, чого не зміг зробити.Не зміг надати допомогу, не зміг врятувати. Думаю про те, що там залишились молоді хлопці, яким судилось заплатити своїм життям за те, що ти живий, тому що хтось прикривав. Це важко. Дуже важко говорити. Єдине — боляче, що не зміг врятувати всіх.

Ганна Шкряда: Знаю, що у Вашому кабінеті завжди повно друзів звідти. Це портрети.

Всеволод Стеблюк: Так, це мої друзі по батальйону «Миротворець». Перш за все це Андрійко Єсипок, йому було 20 років. Він прийшов в батальйон після строкової служби у внутрішніх військах і був наймолодшим з «миротворців». Це мій особливий біль, відчуття того, що я якимось чином не зміг його вберегти, хоча намагався. Він зі мною заїжджав на «Жужі» в Іловайськ. Є фото, де він сидить, посміхаючись з кулеметом на «Жужі». Ми їдемо дорогою, розвивається наш прапор.

Всеволод Стеблюк: Це Вітя Єщенко. Такий старий полковник, як і я. У нас було в батальйоні шість полковників, багато хто з пенсії повернувся. Вітя пройшов в управлінні у боротьбі з організованою злочинністю у найважчі часи бандитських 90-х і загинув на цій війні, залишивши маленьку дочку Віку. Їй було на той час 4 роки..

Всеволод Стеблюк: Це Влад Ковальов, рідна мені людина… Я взагалі дивувався, як за 5 днів перебування в цьому депо під цілодобовими обстрілами ми поріднилися настільки, що він став мені, як молодший брат. Лікар-хірург поліклініки МВС в Херсоні, який просто пішов стрільцем, але виконував і медичну роботу колосальну. З автоматом виходив відбивати атаки бойовиків. Він міг врятуватися. Передав мені пораненого Льошу Маркіна, виніс його з автобуса у полум’ї, поклав на «Жужу». Я кажу: «Влад, сідай, поїхали». А він: «Ні-ні. Там ще поранені». І пішов до хлопців поранених в «зеленку». Це останнє, що я від нього чув.

Всеволод Стеблюк: Це легендарні люди. Діма Назаренко й Аміна Акуєва. Вона загинула не в Іловайську, але на цій війні. Вона теж була моїм близьким другом. Знаєте, от як приходиш сюди на роботу, бачиш ці обличчя — хлопців, Аміну — це багато до чого зобов’язує. Зобов’язує жити й робити все можливе для того, щоб їхні смерті були недаремними.

***
Полковник Всеволод Стеблюк з Іловайського котла врятував, виніс, вивіз 87 поранених бійців. З прапором Червоного хреста він пішов на перемовини з російськими найманцями. Щось там нагорі було на боці медика. Згодом він пригадає, увесь той час поруч із ним, в пакеті на грудях, була старенька чорно-біла світлина воїна — його діда Андрія. Вона змінила настрій розмови із російським комбатом, коли той побачив фото. Вона «провела» неушкодженою «Жужу» коридором смерті з Іловайського котла.

«Не знаю, скільки там кілометрів було на молитвах. І псалми, і молитви. У найважчий момент, коли всі молитви були прочитані, до всіх святих я вже звертався, вже був такий панічний настрій, я пригадав, що мій дід так само автоколону провів під обстрілами, сам він був за кермом командиром автороти. Усіх вивів живими. Я в той момент вже кричав до нього: «Діду, ну ти ж знаєш як це робити! Давай, керуй моїми руками, давай допомагай там зверху, підказуй що робити!». Видно, це допомогло».

Ганна Шкряда: Чи правда, що в Іловайську у ті пекельні дні Ви співали?

Всеволод Стеблюк: Це був один день. Якраз 27 серпня, коли була якраз страшенна навала бойовиків, вони практично ходили під парканом. Ми очікували, що доведеться в рукопашну йти чи буде там кинджальний вогонь. Сталось так, що треба було закрити одне з вікон. Мені довелось вилазити з безпечного місця з під тепловоза, де був медпункт, брати автомат і йти до цієї амбразури. Для того, щоб якось підбадьоритись, щоб не було так страшно, я почав співати «Червону руту». Попри обстріли, вибухи й стрілянину, дуже добре звучав голос.

Лікується словом і співом бард Всеволод Стеблюк. Оборонець розповідає — з поезією на «ти» ще з юного віку. Від романтичних віршів, щоправда, після Іловайська не залишилось і сліду. Каже: тоді у серпні 2014 року колишній бард Стеблюк зник безвісти, натомість віднайшовся інший.

«Творчість дозволяє відкласти травму, відкласти її з травматичної пам’яті в память звичайну, функціональну, перетворити на спогад. Тому це дуже важливий інструмент психотерапії стресових розладів пов’язаних з війною і ще один елемент збереження пам’яті. В мене в машині завжди є диск з фестивалю «Пісні, народжені в АТО». Уже є три таких диски і виходить четвертий. Наша команда їздить в зону бойових дій, їздить по госпіталях ветеранських, проводить концерти. Я теж пишаюся, що я поряд з такими бардами сучасності, як Христина Панасюк, Слава Купрієнко, Сашко Клец і ще багато інших… Це теж частинка нашого життя, частинка нашої історії».

Такою ж частинкою історії, страшної й героїчної, стала легендарна автівка «Жужа». Залізний побратим Всеволода Стеблюка досі на ходу і в доброму гуморі мешкає у музеї — «Київська фортеця». Там, переконаний «миротворець», «Жужа» зберігатиме «іловайську» пам’ять для співгромадян і нащадків.

«Я пристав на пропозицію Національного історико-архітектурного музею «Київська фортеця», передав туди частину речей. Там стоїть і «Жужа» у Косому Капонірі. Там її історія вся, фотографії. Я запрошую просто відвідати цей музей».

До слова, військовий лікар Стеблюк на псевдо «Айболіт» від червня цього року теж історія, він звільнився в запас. Каже: не звик бути паркетним полковником, а здоров’я диктує своє. У погонах пробув майже пів життя — 25 років і чотири місяці. Втім, пішовши з війська, не полишив побратимів.

«Я просто зняв форму, а справа залишився та ж сама — надзвичайно важлива. Я зараз працюю в департаменті, очолив директорат реабілітації Медичного забезпечення та соціальної реадаптації Міністерства у справах ветеранів України. Його підопічні — це майже мільйон учасників бойових дій, ветеранів.

Починаючи з Другої Світової, борців за незалежність України в рядах ОУН УПА, а також афганці і, безумовно, ветерани цієї війни — їх вже близько 400 тисяч. Тому в мене підопічних стало ще більше, а завдання стали набагато складнішими. Адже, якщо в армії система медичної реабілітації працює, то в цивільному житті це все треба налагоджувати.

Ми багато працюємо і фактично доводиться переосмислювати всю систему медичної реабілітації, психологічного супроводу. Та команда, яка зараз зібралася у Міністерстві у справах ветеранів України, налаштована на роботу. Фактично це і є наша участь у цій війні. Адже для медика, для психолога, для людей, які працюють в цій сфері, війна не закінчується з останнім пострілом. Адже рани видимі і невидимі ще дуже довго болять».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS