«Я не хочу бути громадянкою найбільшого у світі концтабору» — історія дисидентки Надії Світличної

Родина Світличних відома одразу двома українськими дисидентами і правозахисниками. Це — сестра та брат, Надія та Іван. Обоє пройшли через радянські табори, які зруйнували здоров’я Івана. Натомість Надія після цього змогла виїхати на Захід, де змогла повністю присвятити себе правозахисній діяльності. Перед цим Світлична відмовилася від радянського громадянства, промовивши фразу, що відома і донині: «нижче людської гідності — бути громадянином найбільшого у світі концтабору».

Іван та Надія Світличні народилися у 30-х роках в селі Половинкине на Луганщині. Надія була наймолодшою в родині. Слідом за братом і сестрою вона поїхала вчитися до Харкова, потім працювала вчителькою, директоркою та бібліотекаркою. Надія Світлична згадувала, що переломним моментом у її житті був переїзд до Києва 1964 року, коли вона познайомилася із братовим оточенням.

Іван Світличний на той час гуртував навколо себе українську інтелігенцію. У його квартирі вони зустрічалися, читали — зокрема й заборонену літературу, яку він у себе зберігав; на магнітофон він записував вірші у виконанні авторів — наприклад, молодого Івана Драча. У Києві виник тоді «Клуб творчої молоді» — осередок шістдесятників. Надія Світлична познайомилася там із художниками і художницями, зокрема з Аллою Горською, яка стала потім її подругою. У 65-ому вони разом працювали в Донецьку у групі художників-монументалістів — створювали мозаїки. Пізніше, коли Аллу Горську у 1970 році вб’ють, саме Надія Світлична з Євгеном Сверстюком знайдуть її тіло.

«У 1965 році, коли почалися арешти і серед арештованих опинився мій брат Іван, – тоді вже мене почали виганяти з роботи за прізвище. Так що в мене було понад тридцять записів у трудовій книжці. Не знаю, скільки точно, і вже не пригадаю зараз усіх праць, не пригадаю термінів, коли і де я працювала.

Чим я займалася в Києві, крім роботи? Очевидно, що, враховуючи такі «родинні» можливості, я багато читала самвидаву. Читала, бувало, що й редагувала, щось передруковувала. Багато доводилося передруковувати різного плану і різного масштабу самвидав, починаючи від віршів Симоненка і кінчаючи більшими речами. Скажімо, редагувала «Більмо» Михайла Осадчого. Воно було потім у мене у звинуваченні, з моїми правками. Редагувала Сверстюкові праці – «Іван Котляревський сміється», «На мамине свято», «Собор у риштованні». Очевидно, що я на Євгена Сверстюка дивилася знизу вгору, мені ніяково було почувати себе редактором такого масштабу критика, але він завжди був вдячний за будь-які правки. І пізніше нам було приємно: він був свідком на моєму суді, а я була свідком на його суді. Це взагалі був «луч света в темном царстве» – мої свідки. В мене на суді було два свідки: Євген Сверстюк та Іван Світличний. Хіба можна мріяти про кращих свідків? Хоча, звичайно, вони вважалися за свідків звинувачення, бо інакших тоді не було».

Це — одне з останніх інтерв’ю Надії Світличної, яке записали на Володимирській гірці у Києві Василь Овсієнко та Вахтанг Кіпіані у 1998 році. Вона розповідала, як її арештували у 72-ому. До цього її тижнями регулярно викликали на допити, і вона ходила туди із зубною щіткою та піжамою, упевнена, що її будь-якої миті можуть затримати. Брат Надії Іван на той час уже відбував друге ув’язнення.

Невдовзі її засудили до 4 років колонії суворого режиму. Трирічного сина спершу відправили у сиротинець, і тільки згодом дружина Івана Світличного Леоніда добилася, щоби хлопчика відправили до бабусі. За весь час ув’язнення Надія бачила його тричі. Під час першого побачення він її не впізнав.

Вийшовши на свободу, Надія Світлична відмовилася від радянського громадянства, написавши: «Нижче людської гідності, після всього пережитого, бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору». У 1978 році їй із родиною вдалося виїхати до США.

У Штатах починається зовсім інший етап: там уже була спільнота українських емігрантів, функціонувало навіть закордонне представництво Української гельсінської групи, до якого й долучилася Надія Світлична. Відтоді вона зосередилася на темі репресій в СРСР та захисті українських політв’язнів. Вони з колегами видавали «Вісник репресій в Україні», займалися конференціями та клопотаннями. Надія Світлична працювала також в Українському музеї в Нью-Йорку. Проте однією з найпомітніших її діяльностей була робота в українській редакції «Радіо Свобода».

Журналістка радіостанції та авторка книги «Говорить Радіо Свобода: історія Української редакції» Олена Ремовська розповідає, які теми висвітлювала українська редакція — і як із часом однією із головних стала тема політв’язнів.

«Вони приділяли увагу темі Голодомору, читали в етері літературу, яка була в Радянській Україні заборонена або просто невідома — наприклад, Івана Багряного. Дуже багато уваги звертали на те, що пише радянська преса і намагалися подавати альтернативну точку зору на ті події. На «Радіо Свобода» був свій дослідницький відділ, куди надходила вся преса з СРСР, яка могла бути цікава в контексті роботи тієї чи іншої мовної редакції. Завдяки цьому можна було зрозуміти, яку інформацію споживають люди всередині СРСР. А після 1960-х років «Радіо Свобода» починає дуже багато займатися правозахисною темою, питаннями дисидентів, існував навіть цілий відділ, який займався самвидавом».

Збираючи матеріали для своєї книги, Олена Ремовська звернулася до Музею шістдесятництва — філіалу Музею Києва, ініціаторкою створення якого була Надія Світлична. Завідувачка музею Олена Лодзинська розповідає, як з’явилася ідея, на реалізацію якої Світлична віддала свою частку Шевченківської премії.

«На початку незалежності України вона одразу приїхала, зустрілася з давніми друзями і сказала, що треба робити музей. А як? Держава лише зароджується. Тож вони створили громадську організацію. Надія Світлична не могла бути керівницею цієї ГО, адже вона жила у Штатах».

Очільником організації став колишній політв’язень Микола Плахотнюк. За 17 років, у 2012-му, музей відкрили офіційно.

«За його оцінками, на початок офіційного існування музею він містив приблизно 27 тисяч експонатів, 500 із них — у мистецькому фонді: це живописи, скульптура і графіка. Зараз ми ще не повністю опрацювали всі колекції, це довга робота» — розповідає Олена Лодзинська.

Олені Ремовській у музеї сказали — родина Світличних після смерті Надії передала до установи її архіви, цілі коробки із робочими матеріалами.

«Виявилося, що частина з тих матеріалів, які збирала Надія Світлична, — це скрипти, сценарії програм, які виходили на «Радіо Свобода». Це матеріали, які ведучі найчастіше викидають після кожного етеру в контейнер для збору паперу — а вона їх зберігала. Так вони потрапили у Музей шістдесятництва. Те, що вона залишила по собі, надзвичайно допомогло мені «зібрати пазл» про початок 80-х років на «Радіо Свобода».Матеріали, що стосувалися роботи Надії Світличної в редакції, були датовані початком-серединою 80-х років. У цей час українську редакцію «Радіо Свободи» очолив Анатоль Камінський. Коли ми записували з ним розмову до цієї книги, він розповідав: українській редакції, на його думку, важливо було приділяти багато уваги питанням дисидентів. На той момент їх було вже дуже багато, на цій темі треба було наголошувати, особливо зважаючи на те, що «Радіо Свобода» мало певну репутацію та довіру в дисидентських колах. Коли дисиденти влаштовували якісь акції у місцях відбування покарання, для них було принципово важливим, аби інформація про це потрапила на так звані «ворожі голоси» (закордонні радіостанції, які радянська влада глушила на території СРСР, зокрема ВВС, «Радіо Свобода» — ред.). Бо лише поширення інформації за кордоном могло змусити радянські органи якось відреагувати на протести».

Відтак головною темою Світличної на «Радіо Свобода» став правозахист. Олена Ремовська розповідає, які матеріали тоді виходили в етері.

«Можу навести приклади — які це були матеріали, що збереглося серед скриптів, які я знайшла. Приміром, програма за 24 лютого 1988 року: інтерв’ю з Лідією Рубан, дружиною радянського політв’язня, майстра різьби по дереву Петра Рубана. Він на той момент перебував у таборі на Уралі, а дружину випустили в США на лікування їхнього 12-річного сина. Надія Світлична домовилася з нею про зустріч і записала розмову.

Інший приклад — 27 липня 1987 року, замітка, яка називається «Кому потрібен психіатричний терор в Радянському Союзі». Йдеться про каральну психіатрію, яка застосовувалася в СРСР; у цій програмі згадувалися українські правозахисники Анатолій Лупиніс і Ганна Михайленко, які свого часу постраждали від цього.

Ще один приклад — 16 червня 1988 року. Надія Світлична читала в етері «Радіо Свободи» повість української поетки з Одеси, дисидентки Ірини Ратушинської «Сірий колір надії». У ній описані покарання, які Ратушинська відбувала у таборах за «антирадянську діяльність».

Надія Світлична була на радіо не лише ведучою, а й кореспонденткою та редакторкою, розповідає Олена Ремовська.

«Вона використовувала свої зв’язки та знання про історії дисидентів для того, щоби розповідати про це широкому загалу й зокрема — тим українцям у Радянській Україні, які, можливо, навіть не знали про це.

У 80-х роках в українській службі «Радіо Свободи» з’являється рубрика «За права людини, за права нації». В її рамках систематизовано, стабільно, раз на день розповідали ті чи інші історії, пов’язані з дисидентами та з порушеннями прав людини в СРСР. Не можна сказати, що це була винятково рубрика Надії Світличної, бо над нею ще працював Григорій Панчук, залучали часом й інших співробітників. Але у плані доступу до інформації, знання цієї теми, я впевнена, — Надії Світличній рівних в українській редакції не було. Як мінімум тому, що ця людина пережила на собі й обвинувачення радянського суду, і табори. Її брат також був у таборах — ця історія була дуже тісно з нею переплетена. Наскільки мені відомо, ніхто з людей, з якими вона тоді працювала, не мав такої історії. Її підґрунтя, базис для того, щоб говорити на такі теми, був колосальним, і вона його використовувала».

Надія Світлична померла у 2006 році у США, тіло для поховання перевезли до Києва. Завдяки написаним нею спогадам, збереглося багато історій із життя українських митців та дисидентів — Алли Горської, Валерія Марченка, Василя Стуса, Івана Світличного. Колеги з «Радіо Свободи» згадували — у редакції її називали «луганським світлячком». Гра слів, яка вказувала на походження Надії, її прізвище та характер.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS