Я пишу свої репортажі, щоб люди відчули, що таке жити у «червоній зоні» — журналістка з Донбасу

У черговому випуску програми «Персона», де ми розповідаємо про відомі та цікаві постаті, пов’язані з Донбасом розкажемо про історію журналістки Єлизавети Гончарової з Бахмута та про конкурс художнього репортажу для дітей і репортажистику, присвячену Сходу України.

Ведучі

Ольга Русіна

Я пишу свої репортажі, щоб люди відчули, що таке жити у «червоній зоні» — журналістка з Донбасу
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2019/11/hr-persona-2019-11-14.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2019/11/hr-persona-2019-11-14.mp3
Я пишу свої репортажі, щоб люди відчули, що таке жити у «червоній зоні» — журналістка з Донбасу
0:00
/
0:00

У 2015 році журналістка Єлизавета Гончарова перемогла у конкурсі художнього репортажу «Самовидець» з текстом «День після Дебальцевого». З того часу вона опублікувала дві книги художніх репортажів  — «Десь поруч війна» та «(Не)воля». Вона живе у Бахмуті. Сюди у 2015 році заходили українські військові, що врятувалися з Дебальцівського котла. Після перемоги на«Самовидws», у 2017 році у видавництві Темпора вийшла книга «Десь поруч війна».

Десь поруч війна

«Не можу сказати, що до того, як зі мною трапився художній репортаж, я була його знавцем. До війни я працювала в обласній газеті «Донбас» і писала репортажі як журналістка; потім газета вже не виходила, бо редакція не могла знаходитися на окупованій території. Але мої репортажі завжди були емоційними, наповненими подіями, яскравими історіями людей. Про конкурс «Самовидець» мені розповіла подруга  — сказала, що це, мабуть, для мене, бо мої репортажі схожі на художні. Тема тоді була «війна. життя de facto». Я написала репортаж про події, які відбувалися в Бахмуті та навколо у лютому 2015 року, коли війська та цивільні люди виходили з окупованого росіянами Дебальцевого. Ми бачили це на свої очі, майже жили у шпиталях, допомагали евакуйовувати людей. Отож я надіслала цей текст на конкурс, він зайняв перше місце, і тоді я зрозуміла, що маю стосунок до художнього репортажу». 

Сама Єлизавета  — корінна бахмутчанка. Її син — це вже шосте покоління родини, що живе у Бахмуті.

Єлизавета Гончарова

«Майже всі члени нашої родини займали активну позицію в житті міста. Мій батько від початку війни був головою волонтерської організації «Бахмут український». Ще в 1990-х роках, коли тут тільки починався якийсь рух до незалежності, ми з ним були на першій акції: вулицями міста люди несли жовто-блакитний прапор. Саме батько тримав його в руках. Мені тоді було небагато років, але я дуже добре пам’ятаю, як ми йшли, хтось кричав про фашистів, хтось жбурляв у нас каміння  — це було незвично для Бахмута. Історія з прапором взагалі знакова, бо 100 років тому, під час Революції, саме в Бахмуті вперше на Донеччині підняли жовто-блакитний прапор».

 Ідеться про листопад 1917 року. Тоді в місті діяла Українська повітова рада, організація «Просвіта», створювалися загони Вільного козацтва. Після проголошення ІІІ універсалу УНР над будинком Бахмутської повітової земської управи підняли український прапор. Зараз це  — будівля Коледжу транспортної інфраструктури.

Бахмут нині  — невелике містечко за 98 кілометрів від окупованого Донецька. Тут проживає понад 60 тисяч людей. З 1924 року місто називалося Артемівськ, але у 2016 році йому повернули історичну назву.

Проросійські бойовики захопили тодішній Артемівськ 12 квітня 2014 року. У травні вони зірвали тут проведення виборів президента України. 5 разів атакували місцеву військову частину, однак захопити її їм так і не вдалося. Увесь цей час там висів український прапор. Українські військові офіційно звільнили місто 6 липня 2014 року.

Єлизавета з родиною виїжджала з Бахмута ненадовго тільки під час окупації. Вона закінчила Донецький національний університет, працювала вчителькою, була власницею кадрового агентства та навіть заснувала невелику газету. Загалом уже понад двадцять років працює журналісткою. Єлизавета пояснює, що для неї художній репортаж  — це спосіб відійти від узагальнень та показати історію людини.

«Художній репортаж  — це не просто “я їду, я бачу, я про це розповідаю”. Це намагання знайти символи, тенденції, якісь важливі речі, що ховаються в деталях, персонажах, діалогах. Тому художній репортаж глибший, ніж просто розповідь».

На питання про те, чи важко завоювати довіру героя такого тексту, Єлизавета каже — буває дуже по-різному. Траплялися випадки, коли мала враження  — співрозмовник так і не розкрився повністю. З текстами, як з людьми  — зауважує вона.

«У мене була історія, коли людина розповідала мені про те, що відбувалося  — і почала про це говорити взагалі вперше. Саме з цього я зробила репортаж. А бувають історії, коли люди так і не відкриваються. Ти розумієш, що тобі все розповіли, ви довго сиділи, могли разом плакати й думати, але людина так і не відкрилася. Таке теж буває. Це  — право людини, її воля. Інколи порожні місця, сміх чи тиша в репортажах говорять більше, ніж слова. Так це кожного разу відчувається  — як з різними людьми, так і з різними репортажами». 

Друга збірка Єлизавети «(Не)воля» вийшла цього року. На київській презентації у книгарні «Є» вона розповідала, що ця книга стала певним логічним продовженням другої.

Презентація в Книгарні «Є»

«Пишучи першу книжку, я постійно бачила, як люди проявляють себе у цій війні, коли мають зробити якийсь вибір. Кожного дня вони роблять свій “великий, але малий” вибір, який потім змінює їхнє життя чи призводить до смерті. Я постійно ставила собі запитання: чи власна воля людей  — це робити? Або це просто життя так робить? Чи це карма, чи безвихідь  — що це? Тож, пишучи ці репортажі на зовсім різні теми, я раптом збагнула, що весь час насправді пишу про те, як люди шукають свою волю, волю в дуже широкому розумінні. Коли я вирішила об’єднати ці репортажі в книжку, у моїй родині трапилася трагедія: пішов з життя мій батько, який для мене був уособленням тієї волі  — людини, яка все життя прожила на Донбасі й була рушійною силою українства тут. Для мене було дуже важливо, що я з цим жила майже з народження». 

Єлизавета розповідає, що у книзі «(Не)воля» декілька головних тем: про дітей, що виховуються в інтернатах та дитячих будинках; про життя у полоні на окупованих територіях та безпосередньо поблизу лінії фронту. Це так звана червона зона. Єлизавета розповідає історію однієї з героїнь із такого населеного пункту, яка купила доньці будинок неподалік власного дому, аби бути поруч із дітьми та онуками. Будинок стоїть на іншому березі річки  — зараз цією річкою проходить лінія розмежування.

 «Щоб приїхати до бабусі попити молока, вони повинні поїхати у Горлівку, повернутися на КПВВ «Майорське»  — разом з усім клопотом на зразок перепусток і так далі  — відстояти чергу, повернутися іншою дорогою через декілька селищ і потрапити до бабусі. І ось вона каже  — хіба ж я знала, що так може бути: купити доньці будинок за річкою, а опинитися  — за лінією фронту? Коли я писала всі ці історії, мені було дуже важливо, аби той, хто жодного разу не був у червоній зоні, відчув, що це таке». 

Останні два роки Єлизавета разом зі ще однією переможицею конкурсу” Самовидець” Гаяне Авакян організовує конкурс художнього репортажу для дітей  —«Юний самовидець». Він присвячений імені Степана Чубенка  — 16-річного школяра з Краматорська, якого вбили бойовики за проукраїнську позицію.

Степан Чубенко

Журналістки їздять різними містечками Донеччини та проводять майстер-класи для школярів  — у Лисичанську, Бахмуті, Краматорську, приїжджали також до Києва. Для першого конкурсу обрали тему “Як вижити у школі”, для другого, цьогорічного  — “Поза рамками”. Єлизавета каже, що в дитячих текстах можна помітити риси, яких іноді бракує дорослим журналістам.

«Ми були шоковані, які вони знаходили у цій, начебто такій конкретній темі, цікаві вектори. Думаю, саме такого незвичного погляду іноді не вистачає дорослим журналістам».  

На сторінці «Юного самовидця» у Facebook організатори публікували уривки з надісланих текстів. Ось деякі з них.

 .. перше правило школяра – спи. Усюди, весь свій вільний час – спи!

…ці рейтинги для адміністрації важливі настільки, що вони ладні танцювати на наших кістках, які залишаться від нас після такої кількості факультативів математики, тестів, перевірочних, контрольних

…А ось і наші старшокласники. Ці довгі, вічно сумні, втомлені та голодні створіння, тому що їм зовсім скоро доведеться здавати екзамени та залишати школу. З ними будьте обережні, адже якщо розгнівати їх, можна дістати на горіхи.

…Коли я листуюсь зі старими друзями з Макіївки, то в їхніх листах читаю про те, що вони не помічають звуків пострілів. Вони гуляють, роблять домашнє завдання, вчаться, малюють, слухають музику, сплять — все це вони роблять під страшні звуки війни…

Єлизавета зазначає, що й доросла репортажистика в Україні змінюється останніми роками.

 «Якість текстів уже дуже відрізняється. Звичайно, художній репортаж іще тяжіє до польської традиції, бо саме ці тексти у нас багато перекладають і друкують. Але, як на мене, зараз відчутний голос українського художнього репортажу».

Раніше на конкурс приходило по 40-50 робіт, половина яких взагалі не були репортажами. Минулого року ж журі отримало майже сто текстів. Єлизавета каже  — багато з них стосуються Донбасу, і, на її думку, дедалі більше репортажів є небанальними та ґрунтовними.