Як жили жінки промислових поселень Донбасу 19 століття — спогади матері Гарета Джонса

Це кадри з фільму «Ціна правди». Саме з нього багато людей сьогодні дізналися про Гарета Джонса — журналіста, який розповів західному світу про Голодомор в Україні. Про Донбас він почув вперше від своєї матері. Молодою дівчиною вона потрапила до Східної України. Там вона їздила на полювання, займалася музикою, навчала дітей та спостерігала за розвитком промислового поселення, яке сьогодні ми знаємо як місто Донецьк.

1889 рік, Уельс. Цей регіон — один із центрів промислового розвитку 19 століття. Громадяни Великої Британії виїжджають до різних країн, аби впроваджувати там інженерні та технологічні рішення, які вже використовуються у них удома. Разом з тим, Уельс — досить закритий регіон: велику роль там відіграє релігія, валлійська мова суттєво відрізняється від англійської, якою розмовляють британці. У 19 столітті музика там — народні співи, а також хори; кожну неділю люди ходять слухати їх до, а вже наступного дня повертаються до важкої щоденної праці.

Енні-Гвен отримує пропозицію ненадовго залишити ці землі, аби поїхати підзаробити. Вона досить швидко погоджується: сама на той момент навчається в коледжі, а батькам бракує грошей на її освіту. Священник порекомендував її Артуру Юзу — сину того самого Джона Юза, який заснував на Донбасі місто Юзівка — сьогодні ми знаємо його як Донецьк. Артур з дружиною та чотирма дітьми відплив від порту Дувр у Великій Британії на пароплаві, аби через Європу їхати на Східну Україну, у 1889 році.

У Юзівці Артур мав зайнятися справами заснованого батьком підприємства. Їхали вони довго — через Берлін, Варшаву, Київ, Харків. Бувало, що затримувалися у якомусь місті на кілька днів, і Енні мала нагоду детальніше його роздивитися. Потім родина прибула до міста Харцизьк.

«Я ніколи не забуду того почуття самотності, пригнічення, яке захопило мене під час поїздки сірим, безкінечним степом. Нічого дивного, що туга за Уельсом полонила мене повністю».

Ці слова — зі спогадів Енні-Гвен, одного з небагатьох документі тих часів, завдяки якому ми можемо дізнатися від першої особи, як виглядало життя молодої дівчини у новоствореному промисловому центрі та якими були її враження від Донбасу. Вона вживає специфічне неперекладне валлійське слово hiraeth — воно означає тугу за зеленими долинами. Історик, викладач Харківського університету імені Каразіна та Українського католицького університету Володимир Куликов мав нагоду почитати спогади Енні-Гвен у Гламорганському архіві. Він розповідає, що незвична до степових широт дівчина багато писала про важкі природні умови Донбасу:

 

«Валлійки часто писали листівки та надсилали їх додому. Гламорганський архів у Кардіффі зберігає дуже багато таких поштівок, власне, вони мають найбільшу колекцію матеріалів про Юзівку. На жаль, ці тексти дуже короткі. У них також часто можна почитати про важкі умови: взимку страшенно холодно, влітку, навпаки, спека, пил, який вони називають «усюдисющим»; навесні та восени — непролазний бруд. Також вони писали, що ця погода змінювалася дуже різко — то холодно».

Проте загалом розповідь Енні-Гвен звучить радше оптимістично. Вона була захоплена тим, що побачить нову далеку країну. А сама дівчина як гувернантка при багатій родині мала різноманітне та цікаве дозвілля — займалася музикою, грала в карти та навіть їздила на полювання. Цікаво, що воно тоді не було типово «чоловічим» заняттям. На фотографіях, що збереглися з тих часів, можна побачити жінок верхи на конях, які також брали участь у таких поїздках, каже Володимир Куликов.

«Коли вона пише, що зима дуже холодна, то згадує, що вони, приміром, каталися на санчатах. Багато пише про полювання — помітно, що це було дуже важливо. Енні-Гвен описує, як одного разу погода зіпсувалася і вони на два чи три тижні були «ув’язнені» у будинку — тоді вони сиділи й грали у карти або читали».

«Моє улюблене заняття надворі — ковзани. Але ми могли дозволити собі це лише у перші зимові місяці, поки не прийде суворий холод. Це чудове видовище — сотні людей, які літають, ніби ластівки, по великому замерзлому резервуару з водою, який збудували на потреби підприємства».

Окрім погоди та дозвілля, Енні-Гвен описує місцевих жителів, яких мала нагоду зустріти. Тут варто пояснити — це траплялося насправді не дуже часто. Іноземна адміністрація підприємств жила окремо від робітників. Енні-Гвен згадує про дуже велику нерівність у суспільстві. Шокували її фізичні покарання людей. У Російській імперії було не уникнути цензури — пише вона: усі їхні листи обов’язково читали, а те, що “не можна було випускати за межі Росії”, викреслювали. Бувало навіть, що листи взагалі не пропускали за кордон.

«Із одного боку, робітники та адміністрація, звичайно, жили окремо. З іншого боку, у них були можливості перетнутися, наприклад — на роботі, куди приходили й іноземні управителі, й місцеві працівники. Окрім цього, їздячи на полювання, вони брали з собою місцевих як прислугу. І, нарешті, ще одна нагода — спортивні змагання, які британці принесли у Юзівку. Це був цікавий момент: спочатку вони грали у гольф і футбол самі, між собою, потім почали долучати місцевих жителів, з яких формувалися команди суперники. А потім навіть почали утворюватися команди за територіальним принципом — наприклад, Краматорськ проти Юзівки. Спорт об’єднував нації та різні категорії населення».

Чим ще жили жінки промислових поселень 19 століття? Старша наукова співробітниця Інституту історії Академії наук України Тетяна Водотика каже — важливо вирізняти, про який суспільний клас ми говоримо. Енні-Гвен певною мірою пощастило — вона була працевлаштована у заможній родині. Дружини шахтарів на початку часто залишалися вдома, поки чоловіки їхали працювати у шахтах.

«Поступово у середовищі робітників на Донбасі виділялися ті, для яких робітництво стало не тимчасовим заняттям — поки нема сінокосу — а справою життя. Тоді вони вже заводили на місці родини. Жінки могли бути зайняті — вірніше, жінки мали бути зайняті, бо шахтарських заробітків не вистачало на життя, тож загальна тенденція другої половини 19 століття-першої половини 20 століття — це дедалі більша зайнятість жінок, вони починають все більше заробляти. Це — дрібна торгівля, так звана «наливайка», тобто продаж алкоголю за шинквасом; якщо жінка досвідчена, то вона могла бути вчителькою у школі або гувернанткою. Якщо жінка ще й мала підприємницький хист, вона могла заробляти, відкривши приватну школу».

Працювали жінки й в шахтах. Їм було заборонено спускатися під землю, але наприкінці століття вони могли виконувати різну роботу на поверхні, наприклад, наливали керосин у лампи. Цю ж роботу виконували тоді підлітки, зазначає Володимир Куликов. Пізніше образ жінки, яка працює на шахті, активно використовувала радянська пропаганда.

Ще у Юзівці була ткацька фабрика — там працювало багато вдів, чиї чоловіки загинули на шахтах. Це було своєрідне соціальне підприємництво, адже потім фабрика купувала їхню продукцію. У юзівській лікарні місцеві жительки були медсестрами або акушерками.

«Працедавці — тобто акціонерні компанії чи одноосібні підприємства, які будували ці міста — переймались тим, щоб робітникам був забезпечений сімейний добробут. Тому існували, наприклад, курси домашнього господарства для жінок, де їх вчили, щоби «борщ був завжди свіженький». Були також недільні школи грамотності — доступні і для чоловіків, і для жінок, і для дітей».

Часу на дозвілля було не дуже багато, каже Тетяна Водотика. Люди могли ходити, наприклад, до кімнат для читання — це прототипи сучасних бібліотек.

«Є чудове дослідження Тетяни Каруєвої про культуру популярного читання. Вона пише, що були й українські, і російські аналоги «лубочної літератури». Це — збірки історій, анекдотів, тобто популярне, доступне, дешеве чтиво, як би ми зараз це назвали. На теренах Російської імперії були російські видавці, але українські відповідники також були. Це були приблизно тисячні чи кількатисячні тиражі, які коштували копійки і були доступні всім, хто знав грамоту».

Володимир Куликов каже, що у Юзівці був театр, а також місцеві жителі могли гуляти в парку.

«У багатьох шахтарських заводських поселеннях будували парки. У Юзівці був ставок — про це є дуже багато спогадів. Він був своєрідним центром міста: улітку там купалися і ловили рибу, а взимку — каталися на ковзанах. Звичайно, у менших поселеннях розваг було не так багато. В окремих спогадах я читав, що люди ходили зустрічати потяг — таку розвагу мали, наприклад, жителі Горлівки».

Очевидно, саме про той ставок пише у своїх спогадах Енні-Гвен Джонс. Вона залишалася у Юзівці до 1892-го. Влітку того року у регіоні почалася епідемія і так званий «холерний бунт», заворушення, до придушення яких імперія залучила армію. Артур Юз відіслав всю родину назад до Уельсу. Поїхала з ними і Енні-Гвен.

Довгий час її історія залишалася незнаною. Імовірно, що єдиною людиною, яка чула її донбаські розповіді, був син Гарет — той самий журналіст, який за тридцять років поїхав на Донбас, де провела кілька років молодості його мати. Там він на власні очі побачив Голодомор. Гарет Джонс був першим, хто у західній пресі заявив під власним іменем, що штучний голод організувала радянська влада на чолі з Йосипом Сталіним. Його репортаж надрукували у газетах «Манчестер Гардіан» та «Нью-Йорк Івнінг Пост».

«Я пройшов через безліч сіл… Скрізь чув плач: у нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду».

Радянська влада розпочала проти Гарета Джонса інформаційну кампанію. Залучили до неї, зокрема, лауреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, якому Йосип Сталін дав ексклюзивне інтерв’ю. Дюранті надрукував кілька замовних матеріалів, де заперечував усе, що говорив Джонс. Долучилися до цього й інші журналісти. Джонс не відступався та не відмовлявся від своїх слів.

Гарет Джонс загинув за нез’ясованих обставин 1935 року в Маньчжурії. Енні-Гвен Джонс на той момент ще була жива. Її спогади збереглися, найімовірніше, завдяки журналістам, які через 8 років після смерті Гарета приїхали до його 74-річної матері, аби розпитати свого загиблого колегу. Тоді ж вона розповіла їм про своє життя у Юзівці.

«Раптом вся природа відроджується: дерева зацвітають дивовижно швидко. Прекрасна заспокійлива зелень заполоняє рівнину, розпускаються фіалки та інші квіти. Дійсно, це для мене — ідеальна сцена перемін, і все це відбувається лише протягом кількох днів. Але радість весни — надто коротка. Приходить літо, і воно — настільки ж спекотне, наскільки холодною була зима».