Донбаського вчителя Олексу Тихого судили за критику виборчої системи, за лист на захист угорських демонстрантів, за участь у створенні Української Гельсінської групи. Його справжнім покликанням була педагогіка, але згодом він став дисидентом і правозахисником. Помер у таборі в російському Кучино. Разом з Тихим сиділи Василь Стус, Василь Овсієнко, Левко Лук’яненко та інші дисиденти. Разом з Василем Стусом і Юрієм Литвином його і перепоховали у Києві 1989 року — тоді в місті зібралася багатотисячна демонстрація.
Євген Шаповалов, голова Товариства Олекси Тихого, каже, що перш за все він був таки вчителем — це була справа його життя, яку педагогові не дали вповні реалізувати.
«Перш ніж дисидент, правозахисник і так далі, він — педагог. Він казав, що радянська освіта зайшла у глухий кут і мав власні цікаві пропозиції. Наприклад, він казав: дайте мені один перший клас, і я сам — лише один учитель — доведу його до десятого класу, а потім за руку всіх заведу в МГУ. І він би це зробив: багато його учнів з наших донбаських сільських шкіл, у яких він навчав, спокійно вступали у Московський університет».
Більшість творів Олекси Тихого вийшли вже посмертно. Він публічно виступав за захист української мови на Донбасі, проти русифікації регіону, мав власні ідеї щодо вчителювання. Народився 1927 року на хуторі Їжівка на Донеччині. Навчався у Московському університеті, а тоді повернувся додому — працював учителем у сільських школах.
Перший умовний термін Олекса отримав, коли йому був 21 рік. Хлопець публічно розкритикував систему виборів із єдиним кандидатом у депутати. А 1956 року у Будапешті війська країн Варшавського договору придушили антирадянське угорське повстання. Олекса Тихий написав листа, у якому засудив такі дії та заявив, що «комунізм в СРСР не будується». Це влада оцінила як «наклеп та антирадянську агітацію».
Коли Олексу Тихого уперше вислали в табори, його молодшому сину Володимиру було три роки. На час повернення батька хлопчику виповнилося одинадцять. Зараз Володимир згадує про батька: як той разом з сином їздив на велосипеді, навчав його мов і музики.
«Він привіз з табору стареньку скрипку — там він трохи навчився грати. Хотів дати мені якісь «ази». Не скажу, що мені це дуже подобалося, але якісь гами я, мабуть, і зараз міг би пригадати. Друге, що він наполегливо хотів втовкмачити мені — те, що треба вчити іноземні мови. Батько почав навчати мене польської мови, яку сам опанував у таборі. Ще одна його ідея — що не можна витрачати час: наприклад, якщо робиш якусь хатню роботу, то при цьому можна слухати музику. Десь через рік після повернення батька вони з мамою зібрали гроші та купили мені велосипед. Ми разом поїхали до маминих батьків у Дніпропетровську область. Маршрут у 200 кілометрів ми подолали за півтора дні. Але, на жаль, після повернення я поїхав до Костянтинівки по радіодеталі. І там у мене велосипед вкрали».
Працювати вчителем після першого ув’язнення Олекса Тихий уже майже не мав змоги: викладати гуманітарні дисципліни йому заборонили, вдалося влаштуватися тільки у вечірню школу. Там він недовго навчав фізики, астрономії та англійської мови. Він пройшов перекваліфікацію, працював слюсарем, вантажником, механіком.
«Перший його вирок, 1957 року, був з формулюванням «заклики до зміни чинного ладу, критика комуністичної партії» і так далі — це була п’ятдесят сьома стаття, тобто ідеологічна. Звичайно, людині, яка відбула 7 років покарання за ідеологічною статтею, жодна влада не захоче давати можливість викладати у школі. У батька судимість була погашена тільки у 1974 році. Тобто ще через 10 років після звільнення».
А уже у 1976 році Олекса Тихий разом із Миколою Руденком, Оксаною Мешко, Петром Григоренком, Левком Лук’яненком та іншими створив Українську Гельсінську групу. Створення цієї правозахисної організації стало можливим після підписання Гельсінських угод у 1975 році. Тоді Радянський Союз зобов’язався, серед іншого, не порушувати прав людини. Члени Гельсінської групи об’єдналися, аби стежити за тим, як влада дотримується цих зобов’язань, повідомляти про випадки репресій тощо. Упродовж наступних місяців практично всі члени групи самі опинилися під арештом. Олекса Тихий та Микола Руденко були першими. Періодичні ж затримання почалися ще раніше, розповідає Володимир Тихий.
«Його кілька разів затримували: то нібито за пограбування кіоску, то у зв’язку із викраденням у нього сумок, коли він їздив у Москву, то його викликали на бесіди у Костянтинівський райвиконком, у присутності людей, які не відрекомендовувалися, звичайно. Це усе вже набирало обертів».
У якийсь момент Олексі Тихому прямо порадили виїхати з країни, але він відмовився. Володимир згадує: він приїхав додому з Києва, де тоді жив, батько поговорив із ним про це і пояснив своє рішення.
«Він сказав категорично — я не хочу нікуди їхати. Мені нецікаво мити посуд десь у ресторані. А тут я потрібен, можу щось робити. Тут я можу підняти свій голос на захист тих, кого я знаю і хтось зараз сидить».
Навесні 1977 Олексу Тихого арештували. Суд відбувався у Дружківці Донецької області, хоча в СІЗО його тримали у самому Донецьку. Імовірно, цей процес хотіли перенести якомога далі від Києва, припускає Володимир Тихий.
«Процес треба було винести якомога далі. Звичайно, влада не хотіла розголосу. Тому все проходило у Дружківці. Перші два дні засідання були закритими».
Навіть, коли засідання формально стали відкритим, родичів на них спершу пускати не хотіли, посилаючись на те, що у залі немає місць. Володимир тоді пригрозив, що поїде в Москву і надасть справі розголосу — його пропустили. У залі, розповідає він, було багато «публіки» — людей, яких змусили туди прийти. Адвокат також був призначений згори. Олекса Тихий заявляв про його відвід, однак суддя клопотання не задовольнив. Володимир конспектував увесь хід засідання, у тому числі батькові коментарі та запитання. Пізніше у Києві правозахисниця Раїса Руденко переписала їх своїм почерком та під власним іменем передала на Захід. Таким чином вона захистила від підозр влади самого Володимира, а про себе сказала так: передані документи навряд чи більше обтяжать її справу. Раїсу Руденко також засудили до 5 років таборів. У 1982 році записки з суду вийшли в Канаді у книзі «Олекса Тихий. Роздуми».
«Батько прекрасно розумів, хто сидить в залі, хто суддя. Ясно було, що це фарс. Але він тримався так, наче це — нормальне судове засідання: готувався до виступів, ставив питання, а «публіка» нервувала — хотіла вже йти додому. Суддя його весь час переривав, прокурор іноді також поводився по-хамськи».
Олексу Тихого засудили до 10 років таборів та 5 років заслання. З них він відбув 7.
***
Коли батько був у таборах, Володимир Тихий бачив його кілька разів. Спершу — у Сосновці в Мордовії. Там був табір особливого режиму, куди Тихого відправили як «рецидивіста». Засуджені там практично постійно перебували в одному приміщенні: або в самій камері, або у сусідньому приміщенні на роботі. На день в’язні мали до години часу на прогулянку.
В ув’язненні в Олекси Тихого почалися проблеми зі здоров’ям. Він неодноразово влаштовував протестні голодування, після одного з них відкрилася виразка шлунку. Спершу йому не надавали медичної допомоги. Врятувало те, що один з в’язнів, яких тоді обміняли на затриманих радянських шпигунів, надав цьому розголосу на Заході. Тоді Олексу Тихого прооперували.
«Але наглядачі казали: «Тихий, не симулируйте». І до нього півдня чи добу не підходили. Врятувало його те, що якраз у той час обміняли Едуарда Кузнєцова і Марка Димшица (фігуранти так званого «Ленинградского самолетного дела»: вони збиралися захопити пасажирський літак й емігрувати на ньому з СРСР — ред.) на когось із радянських шпигунів (затриманих в США В. Енгера та Р. Черняєва, що отримали по 50 років в’язниці — ред.). Їх саме відправляли з табору, і коли Кузнєцова вели, він чув, що батько кричить від болю. Коли він прилетів на Захід, перше, що сказав, було: «Я радий, що я на волі. Але не знаю, чи ще живий Олекса Тихий». Тоді почався розголос».
У 1980 році Олексу Тихого перевели у табір особливого режиму в Кучино Пермської області. Там він сидів разом із Василем Стусом, Юрієм Литвином, Василем Овсієнком та іншими українськими дисидентами. Овсієнко у своїх спогадах про нього писав так:
«Говорив спокійно, розважливо, ніколи не вживав лайливих слів чи жарґону, мова його була взірцева за лексикою, за стилем, якась аж надто правильна – так пишуть, а говорять простіше. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної толерантности і виняткової терпимости. З ним не можна було посваритися. (…) Улюблена тема його розмов – педагогіка. Це мав бути видатний педагог, але замість кафедри він мав каторгу».
У Кучино під час чергового загострення хвороби Олексі Тихому знову кілька місяців не надавали медичну допомогу, розповідає Володимир. Спершу рентгенівський апарат був зламаний, потім на місці не було відповідного лікаря. Уже пізніше дізналися, що те, від чого страждав Тихий, виявилося раковими метастазами.
Незадовго до смерті Володимир та його брат мали останнє побачення з батьком. На той час Олекса важив 40 кілограмів, був дуже ослаблений, не міг сидіти.
«Він сказав, що не шкодує ні про що, і не тримає ні на кого зла. Така, значить, доля. «Але я робив те, що мусив робити».
Олекса Тихий помер, за різними даними, 5 або 6 травня 1984 року. Його покинули без нагляду, згадував Василь Овсієнко. Як і у випадку інших українських дисидентів, рідним спершу не дозволили повернути тіло на Батьківщину. Олексу Тихого, Василя Стуса та Юрія Литвина перепоховали на Байковому кладовищі у Києві 19 листопада 1989 року. Наступного ж року справу проти нього закрили.
***
«Я — для того, щоб Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів».
Це одна з найвідоміших цитат Олекси Тихого. На Донбасі радянських часів він відкрито виступав проти асиміляції етнічних груп, русифікації, писав про українську культуру та історію регіону. Говорить голова Товариства Олекси Тихого Євген Шаповалов:
«Радянський Союз зробив із Донбасу шахту, промзону. Але ж тут жили люди. І Тихий виступав за те, щоб до нас ставилися по-людськи. За це його й карали».
І за радянської влади, і навіть до 2014 року постать Тихого на Донбасі замовчувалася, але зараз це змінюється, зауважує Євген. Він перелічує заходи, які проводить Товариство. Приміром, на тематичний велопробіг, ліміт для якого 50 учасників, останнього разу зареєструватися хотіли близько 500 людей.
«На Донбасі вже знають про нього. До прикладу, наше товариство існує з 2008 року, ми поширюємо цю інформацію. Ті, хто вже дізналися щось про Олексу Тихого, хочуть знати більше, бо ця людина — наша, він з Донбасу».
Організація видає твори Олекси Тихого, проводить тематичні заходи. У 2017 році активісти домоглися відкриття проспекту Олекси Тихого, який має довжину 50 кілометрів та сполучає 5 міст — Констянтинівку, Дружківку, Краматорськ, Слов’янськ та Олексієво-Дружківку. У кожному з міст є й однойменна вулиця. У 2019 році у Дружківці відкрили Музей спротиву окупації: у цьому приміщенні в різні часи була жандармерія, німецьке гестапо та радянське НКВС. Там чекали на вирок суду Олекса Тихий та Микола Руденко, а вже у наші дні під час окупації містечка проросійські бойовики влаштували там свою в’язницю.
31 січня цього року Товариство проводить 13-ті «Олексині читання» — конкурс для дітей. Учасники пишуть твори на задану тему, а переможці їдуть до Києва, де у різні часи зустрічалися з Левком Лук’яненком, Василем Овсієнком, сином Олекси Володимиром, які проводили їм екскурсії містом.
«Зараз іде війна. «Олекса Тихий і війна» — у нас одного разу була й така тема. Одна дитина сказала так: «Якби він зараз був живий, то шлях до перемоги й миру був би коротшим».
***
У випуску були використані фото: Історична правда.