«З війни повернутися складно, але з цим можна навчитися жити»: історія Лариси Радкевич

Розповідаємо історію спортивної коментаторки Лариси Радкевич у подкасті “Персона”.

Ведучі

Ольга Русіна

«З війни повернутися складно, але з цим можна навчитися жити»: історія Лариси Радкевич
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-02.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/04/hr-persona-2020-04-02.mp3
«З війни повернутися складно, але з цим можна навчитися жити»: історія Лариси Радкевич
0:00
/
0:00

До війни була Лариса Радкевич маркетологинею, професоркою у Донецькому університеті економіки та торгівлі, а також працювала спортивною коментаторкою на хокейних матчах. Таким хобі зайнялася досить випадково: одного разу Ларису попросили замінити на матчі коментатора, який захворів. Її чоловік теж захоплювався спортом, мав аматорську хокейну команду. Також вони мале ще одне спільне заняття — ходили у походи в Кримські гори.

«У Донецьку залишилося дуже багато місць, які я любила. Передусім це була набережна Кальміусу. Ми з чоловіком дуже любили гуляти в парку, який мав назву Ленінського комсомолу. Ще до побудови там «Донбас-Арени» він був трохи закинутий, дикуватий, але там було багато цікавих місць, жили навіть тварини — зайці, лисиці. Там був також парк фігур з мозаїки, створений у 1980-х роках одним із місцевих художників».

Фото зі сторінки Лариси Радкевич у Facebook

Лариса прожила у Донецьку двадцять років, а раз на кілька місяців регулярно їздила в Крим. В обох цих місцях від початку війни вона не була.

«Я працювала у виші, у нас був філіал у Сімферополі. Моє життя ділилося навпіл: десь 160 днів на рік я проводила в Криму. Там було багато занять, онлайн-освіта ще не була розвинена, тому я їздила туди у відрядження у навчальний центр. Крим дуже любила, дуже його не вистачає. Для нас це був своєрідний ритуал. Ще перед війною 2013 року щось уже начебто відчувалося, ми кожен місяць їздили в Крим хоча б на пару днів, на суботу-неділю. Влаштовували пікніки: піднятися у гори, спуститися і поїхати назад додому. Ми навіть зустрічали 2014 рік в Криму. Зараз якраз квітень. А у двадцятих числах цього місяця ми з чоловіком завжди йшли в гори, бо у нього в ці дні День народження, він дуже любив зустрічати його на півострові».

Востаннє Лариса була в Криму на початку лютого 2014 року. Наступного разу вона мала їхати у відрядження вже тоді, коли на півострові з’явилися російські військові. Тоді вона їхати відмовилася.

«Потім я мала їхати до Криму 1 квітня 2014 року, але не поїхала. Це був великий скандал в університеті. Мовляв, як ви могли не поїхати. Коли я казала, що там взагалі незрозуміла ситуація, адже як я можу їхати на територію, де перебувають війська чужої держави, проректорка відповіла мені, що «там нічого такого страшного немає». Я відмовилася, бо вже відчувала певну небезпеку, адже свою українську позицію я ніколи не приховувала. Наприкінці березня я зателефонувала до коледжу у Сімферополі, куди їздила, спитала, яка в них ситуація. А директор мені відповідає: «У нас все добре». Я дивуюся: «Як це «все добре»? У вас іноземні війська, якісь незрозумілі люди, заворушення». На що він відповів: «Наши русские братья приехали нас от бандеровцев защищать». Я поклала слухавку і зрозуміла, що говорити з людиною немає сенсу. Уже потім, коли я спілкувалася після повернення з війни з хлопцями, морпіхами із Феодосії, вони розповідали, що телебачення у ті часи показувало стільки міфічних речей, що їм ставало моторошно від того, як все було спотворено».

У Донецькому університеті Лариса на початку війни не відчувала безпосереднього тиску за свою проукраїнську позицію. Та й відвертої проросійської позиції її колеги тоді не мали. Але більшість із них удавала, що їм байдуже все, що відбувається.

«Це була байдужість на кшталт «ми маємо робити свою справу, а там — буде як буде, яка різниця, хто прийде». Я мала відчуття, ніби повітря навколо стає важким, схожим на кисіль. Я не можу сказати, що мене дискримінували чи щось мені казали. Але пам’ятаю, як на початку квітня заїхала 25 бригада, ми з ними спілкувалися і хлопці розповіли, що у них нічого немає — ані спальників, ані наметів. Ми з чоловіком поїхали в «Епіцентр», купили якісь речі, відвезли їм. Але це була крапля в морі. Потім я приїхала на кафедру, почала про все це розповідати, закликала включатися і допомагати. У відповідь — тиша. Ніхто не казав ані «так», ані «ні». Як на мене, у 2014 році Донецьку не пощастило, його згубила байдужість. Бо люди намагалися відсидітися, думали, що все якось «саме розрулиться». Коли я приходила у свою хокейну тусовку і пропонувала хлопцям вийти на проукраїнський мітинг, у відповідь чула: «Лорочка, навіщо воно тобі треба, займись краще спортом». Люди не хотіли цього бачити».

Лариса з чоловіком та кількома подругами спочатку допомагали українським військовим — возили через КПВВ так званої «ДНР» необхідні речі. Тоді вони ще не усвідомлювали вповні небезпеку, не знали, за що можуть взяти в полон. Адже, якби бойовики перевірили їхній багаж, одразу стало би зрозуміло, до кого і навіщо вони їдуть, згадує Лариса. У середині квітня стало зрозуміло, що з Донецька треба виїжджати. 30 квітня Ларисі та Вадиму зателефонували і попередили — зранку за ними прийдуть. Вони виїхали і 1 травня були в Дніпрі. Там подали документи і обоє пішли добровольцями на війну.

«Ми звернулися до штабу Національного захисту у Дніпропетровській області. Там якраз формувався батальйон «Дніпро-1», вже була набрана перша рота. Ми вирішили, що будемо поряд з ними. На той час був наказ міністра внутрішніх справ Авакова про створення батальйонів «Донецьк-1» і «Донецьк-2», однак з часом стало зрозуміло, що нас, донеччан та луганчан, не так багато. І врешті ми влилися у полк «Дніпро-1» окремою 5 ротою».

Серед знайомих Лариси, особливо викладачів, багато хто продовжив професійну діяльність — хтось поїхав в Ужгородський університет, хтось опинився у Києві чи Краматорську. Лариса каже: тоді про таке не думала.

«Я взагалі чомусь не думала, що можу кудись поїхати, піти влаштуватися в інший навчальний заклад і працювати далі. Вирішила, що треба іти з чоловіком».

У полк Ларису прийняли без проблем. Однак вона згадує, що під час проходження медкомісії жінка, що її оглядала, здивовано спитала, навіщо це їй. Лариса спершу опинилася на блокпості на в’їзді в Дніпро — перевіряла автівки, що заїжджали в місто, оскільки тоді було багато побоювань щодо терактів. Пізніше було навчання на полігонах, а потім роту відправили в зону АТО. Лариса поїхала не відразу, займалася докомплектовуванням новоприбулих добровольців.

«Хлопці, які почали прибувати з Донеччини і Луганщини в середині червня, у чому були, в тому й приїжджали. Ситуація там уже складалася таким чином, що люди не встигали навіть взяти з собою якісь речі. Тож було дуже багато такої роботи, а до цього — обов’язки старшини: виставлення караулів, харчування, багато господарчих проблем. Іноді у мене було до 200 телефонних дзвінків на день. І потім, коли мені це вже просто набридло, я «втекла» в АТО. Хлопці їхали у наступне відрядження, я отримала зброю і поїхала з ними. Це був початок серпня 2014 року».

Рота Лариси базувалася у Сєдовому — це селище неподалік Новоазовського та Широкиного у Донецькій області, близько до кордону з Росією. Військові мали відповідати за безпеку в районі Азовського моря та далі на північ — до Олександрівського.

«Спати вдавалося дуже мало. Бувало, що ми тижнями не знімали берці, бо підіймали кожного разу по бойовій тривозі, було дуже складно».

Лариса пробула на війні довше, ніж її чоловік — понад рік. Були періоди, коли вони через це сварилися, Вадим казав, що поки він виконує бойові завдання, дружина має бути в Дніпрі у безпеці. Лариса не погоджувалася, поверталася в Дніпро, потім знову виїжджала у зону АТО — здебільшого до Маріуполя. Вадим розумів, що рано чи пізно їм треба буде десь осісти — у Донецьк повернутися вже не вдасться.

Окрім цього, разом з ними жила чотирирічна похресниця Лариси. Зрештою вони домовилися, що Вадим займеться облаштуванням майбутнього побуту, поки Лариса буде на війні. Зі свого боку вона пообіцяла, що не виїжджатиме до «найгарячіших» точок. Тепер родина живе неподалік Одеси. Вони переїхали туди, коли Лариса ще служила. Вона приїжджала на три дні побачити рідних, і знову відправлялася в зону АТО. Вирішила демобілізуватися, коли зрозуміла, що настав час повернутися до сім’ї.

«Я усвідомила, що треба вже поєднатися з родиною. Я тільки ненадовго приїжджала, а вони вже осіли на місці, у них були якісь спільні спогади, теми для розмови. Я ж з’являлася на два-три дні, перший день відсипалася, на другий день спілкувалася з ними, а на третій день вже треба було збиратися назад. Тож я зрозуміла, що, якщо не повернуся зараз, то залишуся на війні назавжди».

Лариса розповідає, що вона особисто ніколи не стикалася з дискримінацією, яка була би пов’язана з тим, що вона — жінка на війні. Однак чула про такі випадки. З нею самою перші неприємні ситуації почали траплятися не на фронті, а вже після демобілізації.

Фото зі сторінки Серце Воїна у Facebook

«Дискримінацію я відчула на собі вже після війни. Повернувшись у цивільне життя, я намагалася знову працювати за фахом, адже до того 15 років викладала. Прийшла в один одеський вуз, в другий, а мені кажуть: «Ой, ви ж учасниця бойових дій, вас же не можна підпускати до дітей». Я встала і пішла. По поверненню, у жовтні-листопаді 2015 року, мене почало «накривати»: ця неоднозначність нашого суспільства, сприйняття війни і того, що люди на ній роблять. Урешті-решт я пішла навчатися на психологиню. У першу чергу, щоб дати собі раду, мені це було важливо. Потім я потрапила у піврічну данську волонтерську програму на тему посттравматичного зростання. Усе це додало мені сил та наснаги жити далі».

Зараз Лариса каже, що повністю повернутися з війни неможливо, але з цим можна навчитися жити. Вона таки повернулася до викладання — на запрошення старого знайомого. Також як психологиня працює з демобілізованими хлопцями та дівчатами. Через те, що частина суспільства намагається заперечувати той факт, що зараз триває війна з Росією, таким людям, як Лариса, ще важче повернутися до цивільного життя. Через цей етап пройшла і вона сама.

«Не вистачає усвідомлення, що людям, які повертаються з війни, дотичні до неї, переселенцям, які потрапляли під обстріли, необхідно проходити психологічні періоди декомпресії. Війна ні для кого не проходить безслідно. Тому людям треба давати можливість відновлюватися, розповідати про те, що звертатися до психологів — потрібно. Тим більше, в Україні зараз є фахівці, які знають, як це робити».

На питання про чоловіка Лариса каже, що він «воює дотепер». Досвід психологічного відновлення після демобілізації у них обох був дуже різний. З огляду на професійну етику вона не може працювати із власними родичами. Але нова професія Лариси все ж дуже допомагає родині — навіть «фоново». Вона називає це «середовищем підтримки», що впливає також на зміни у поведінці.

«Я знаю, що можу в цій ситуації зробити з собою. Я розумію, про що він і що з ним відбувається, і реагувати (або ні) на це певним чином. Усе це «знижує градус». Ми проговорюємо багато речей, особливо коли до нас приїжджають побратими та посестри. Адже це стосується всіх нас, і багато хто відчуває, що «тіло з війни повернулося, а голова ще ні». З війни повернутися складно, але з цим можна навчитися жити».