За лаштунками «Ціни правди»: родинна історія сценаристки фільму

14 років — стільки виповнилося сценарію фільму «Ціна правди» на момент, коли польська режисерка Аґнєшка Холланд зняла за ним фільм. Його авторка — американська журналістка українського походження Андреа Халупа. Ідея самого сценарію прийшла їй в голову, коли вона працювала в інтернет-кафе на Хрещатику. Але думати над цією темою вона почала раніше — у студентські роки, коли вперше дізналася про московського кореспондента The New York Times Волтера Дюранті. З дитинства Андреа знала про українську історію та Голодомор — її дідусь народився на Донбасі. З часом це все склалося для неї в одну картину.

«Я виросла з цим, з історією того, що пережив мій дідусь, і мене завжди шокувало, що люди на світі ніколи не чули про Голодомор. Думаю, це була першопочаткова фрустрація, джерело злості, що дало поштовх цьому проєкту. Проте я почала справді бачити його як фільм, коли закінчувала коледж у Каліфорнії. Я думала над тим, чому Волтер Дюранті, володар Пулітцерівської премії, головний редактор московського офісу The New York Times — чому він зробив те, що зробив? Чому пішов наперекір законам журналістики, порушив етичний кодекс власної професії та допоміг вбивчому радянському режиму приховати геноцид? Як журналіст взагалі може таке зробити?».
Андреа пояснює, що Дюранті свого часу був дуже впливовим — фактично, формував на Заході суспільну думку про Радянський Союз. У Москві ж він “жив на широку ногу”.

«Я досліджувала історію Волтера Дюранті та бачила чоловіка, який вів неймовірно ексцентричний спосіб життя, обожнював сатаніста Алеста Кроулі, брав участь у його “ритуалах” у 1920-х роках в Парижі. Вони курили опіум, жили абсолютно божевільним, гедоністичним життям. Отож, поїхавши до Москви, Дюранті став зіркою тамтешньої спільноти. До нього сходилися найвідоміші співаки та митці. Він був дуже відомий, знаний як “наша людина в Москві”. Він перекладав радянську дійсність для решти світу. Усе, що він казав, було правдою. Тому для фільму я потребувала якогось героя, який міг би виступити проти цього, і це був Гарет Джонс. Однак я знайшла його не одразу. Минуло кілька років, я жила у Києві. Одного разу я сиділа працювала в інтернет-кав’ярні на Хрещатику і наштовхнулася в мережі на сайт, присвячений Гарету Джонсу та створений його сім’єю. Так я відкрила для себе його щоденники, що залишалися незнаними багато років. Той момент, коли я побачила історію Гарета Джонса, був як блискавка: я усвідомила, що цей мій герой та мій фільм».

Штучний голод 1930-х років, який організувала на Східній Україні сталінська влада і про який писав Гарет Джонс, пережив дідусь Андреа — батько її матері Олексій Кейс. Сім’я батька дівчини — зі Львова. Історія дідуся пов’язана для Андреа з повістю “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла, адже вона в алегоричний спосіб дуже точно описує, як функціонував Радянський Союз і зокрема те, що пережив дідусь. Так, Олексій Кейс бачив російську революцію; коли він був молодим чоловіком та батьком, його арештувало НКВС. Слідчі намагалися змусити його підписати зізнання, звинувачували у спробі скинути режим та в “антиреволюційній діяльності”. Олексій Кейс залишався у в’язниці приблизно рік і дивом вижив. Потім почалася ІІ світова війна, дідусь та бабуся Андреа втекли у табір біженців до Німеччини.

Після війни вони опинилися у так званому таборі для переміщених осіб або таборі Ді-Пі (назва походить з англійського “displaced persons”) в регіоні Хайденау. Такі табори були дуже поширеним явищем після ІІ Світової. Перебувало там понад півтора мільйона людей, з яких щонайменше 200-300 тисяч були українцями. Ці люди не хотіли повертатися назад до СРСР. Вони усвідомлювали, що для сталінської влади будуть зрадниками, і знали, що на них чекає. Андреа каже — Сталін хотів повернути цих людей назад, бо усвідомлював, що на Заході вони стануть живими свідками його режиму. У сім’ї Андреа є історія про те, як незнайома жінка врятувалася завдяки тому, що вдавала їхню родичку з Галичини — у той час як насправді походила з Донбасу. Польські солдати допитували її, перевіряючи, наскільки добре вона знає Галичину, і зрештою повірили. Українці зі Сходу та Заходу об’єднувалися, або допомогти одне одному уникнути депортації до СРСР — пояснює Андреа.

«Українські табори біженців у часи Другої світової війни є знаковими, оскільки після сталінського терору люди в цих таборах вели визначну діяльність. Це були добре організовані суспільства, у тому числі мистецькі та літературні, там функціонували рухи опору. У післявоєнній Німеччині це була велика, добре організована система. Українці організували школи, театри — мій дідусь ставив там п’єси Шекспіра українською. Для багатьох біженців табори були пеклом, але українці після радянської системи відчували набагато більшу свободу, вони отримали можливість розвивати свою мову та культуру. Мій дядько, до прикладу, брав уроки гри на піаніно. Коли родина мого дідуся емігрувала в Нью-Йорк, виявилося, що діти переганяють за освітою своїх однолітків у публічних нью-йоркських школах. Отож у цьому українському “ренесансі”, що зміг розквітнути у таборах для біженців, група молодих українців відкрила для себе Джорджа Орвелла. Вони переклали “Колгосп тварин” і розповсюдили копії в німецьких таборах. Один примірник мав і мій дядько. Емігруючи до Нью-Йорка, вони могли взяти з собою тільки те, що можна нести в руках, і серед цих речей був український переклад “Колгоспу тварин”. Тепер цей примірник зберігаю я».

Андреа згадує, що видання того першого перекладу було також найпершим перекладом “Колгоспу тварин” іноземною мовою. Письменник дізнався про цю ініціативу, коли отримав від українців листа з питанням: “Звідки ви знаєте про все, що ми пережили?”. Переклад виконав Ігор Шевченко — майбутній професор Гарвардському університету. При цьому університеті він заснував Український науковий інститут, в якому пізніше вчилася Андреа. Орвелл написав передмову до українського видання, де розповів свою власну історію — від дитинства до війни в Іспанії та досвіду радянського режиму. Андреа потім також писала книгу про це — “Орвелл і біженці. Невідома історія “Колгоспу тварин”.

«Усе це він пояснює у передмові до українського видання. Сьогодні цей текст — це найбільш особистий документ, що ми маємо і з якого ми можемо зрозуміти, чому Орвелл вирішив написати “Колгосп тварин”. Це — елемент історії літератури».

Друга половина ХХ століття. Родина Андреа потрапила до Нью-Йорка. Її дідусь відкриває там невелику друкарню, де видає невеликі тексти і статті на українську тематику. Він написав книгу спогадів та давав свідчення, коли в Конгресі розслідували історію Голодомору. На його виступ посилається дослідниця Енн Епплбом у своїх роботах, а в Андреа зберігся запис дідусевої розповіді.

«Скрізь лежали померлі — як-от листя зараз у мене на вулиці. Їздили санітарні машини, на них скидали тіла та заривали потім у ямах. Совєтський уряд тим часом наказав обласним, обласні — районним, а ті — вже меншим організаціям: під час складання акту про смерть ні в якому разі не писати, що людина померла від голоду. Люди знали, що все це робить Москва. У нас був такий Прокоп, що ходив і кричав: що, доляпались (доаплодувалися — ред.)? Він вже нічого не боявся, як його сьогодні розстріляють — йому вже все одно. Він лаявся, мовляв — хотіли совєтську власть, то от маєте її тепер».

Спогади дідуся Андреа використала пізніше у сценарії до “Ціни правди”.

«Була одна сцена, яка протягом всього часу роботи над сценарієм залишалася практичною незмінною. Вона — з мемуарів мого дідуся. Жінка лежить на землі, а її дитина, ще зовсім маленька, намагається розбудити свою матір — але вона мертва. До них під’їжджає чоловік із підводою, що забирає померлих, бере жінку та кидає її на купу інших тіл. А потім бере дитину, ще живу, закидає її туди ж і від’їжджає. Усе це мій дідусь бачив на власні очі та потім описав у книзі. У вечір перед зйомками я взяла цю сцену — вона була практично ідентичною у дідусевих мемуарах та в сценарії — і надіслала її Джеймсу Нортону, Аґнєшці Холланд та всій команді. Це було прямо напередодні зйомок, за вікном вила заметіль, всі мерзли та хворіли, умови для роботи були важкими. Я надіслала їм цю сцену, бо хотіла просто нагадати, чому ми це робимо. Це справді допомогло, Джеймс Нортон написав мені дуже зворушливу подяку».

Працюючи над сценарієм, Андреа познайомилася з племінницею Гарета Джонса Сіріол Коллі — це вона створила той сайт, який Андреа випадково знайшла, сидячи в кав’ярні на Хрещатику. Сіріол померла 2011 року, але сторінка досі існує за адресою garethjones.org. Андреа каже — спілкування з Сіріол допомогло їй не тільки краще зрозуміти, якою людиною був Гарет, а й усвідомити, куди їй варто рухатися самій у той час, коли було незрозуміло, чи може її проєкт взагалі коли-небудь стати реальністю.

«Чим глибше я занурювалася у справжнє життя Гарета Джонса, чим більше я розуміла, наскільки чарівною, веселою, радісною, незалежною людиною він був — тим більше він оживав для мене. Я тоді сама була в тому віці, 26-27 років, що й Гарет, коли він взявся за цю визначну, історичну, бунтівну справу — адже у глибині душі він був бунтівником. Я відчула себе дуже спорідненою з ним через ці риси — любов до свободи, незалежність. Я потребувала їх, аби зробити щось настільки неймовірне — створити власний фільм. Я читала листи Гарета до батьків, у яких він писав: дайте мені спокій, припиніть казати, як я маю жити, я відмовляюся жити захищеним життям і робити якісь речі тільки тому, що це безпечно; навіщо вам син, який іде на компроміси зі своїми цінностями та живе спокійним, захищеним життям у часи, коли безпека — це міф? Це все було мені настільки близьке, адже я мала такі ж самі суперечки зі своїми батьками! Вони також сумнівалися і переживали за мене, за те, наскільки серйозно я займалася цим кінопроєктом — адже тоді видавалося, що його неможливо реалізувати. Я мусила бути дуже сильною, незалежною, не відступатися від своєї ідеї та нічого не боятися. Гарет був для мене рольовою моделлю, я намагалася слідувати його стандартам. Аби вшанувати те, що він зробив, я мала жити так, як він жив, але у свій власний спосіб».

Урешті-решт історія Гарета Джонса потрапила до польської режисерки Аґнєшки Холланд. Під час Революції Гідності Андреа створила рух DigitalMaidan, за допомогою якого поширювала у Twitter інформацію про протести. Вона каже — мусила це зробити, бо мала враження, що історія повторюється: в Україні відбувається щось жахливе, а в інших країнах у цей час звучить російська пропаганда, ніхто не знає правди. Завдяки своїй активістській діяльності Андреа познайомилася з істориком Тімоті Снайдером. Одного дня вона побачила, що Снайдер разом з Аґнєшкою Холланд братимуть участь у конференції в Києві. Попросила її e-mail та надіслала режисерці сценарій. Холланд відповіла згодою.

Фільм знімали у трьох країнах — Україні, Польщі та Шотландії. В Україні доводилося працювати серед морозу та снігових заметів.

«Ми почали знімати в Україні під час сильного снігопаду, коли було неймовірно холодно, і зняли найстрашніші сцени найпершими. Я знала, що завдяки цьому Джеймс Нортон зможе краще увійти в історію, і, коли він дійде до кінця фільму та муситиме боротися за правду, то пам’ятатиме емоційне пекло, яке прожив на самому початку, в Україні. Серед цієї заметілі, довгих годин важкої роботи ти справді відчував це, тебе пробирало до кісток».

Отримавши пропозицію роботи над “Ціною правди”, головні актори були вражені, бо раніше не чули про Голодомор, розповідає Андреа. Люди відчули відповідальність за історію, яку мають розповісти, і це допомогло зацікавити їх проєктом.

«Ще за кілька тижнів до початку зйомок Джеймс Нортон, Ванесса Корбі та Пітер Сарсґаард почали готуватися — займалися пошуком інформації, читали книги та статті, вивчали історію Голодомору. Вони всі прийшли на знімальний майданчик добре підготовленими, у тому числі й емоційно. Я пам’ятаю, як ми сиділи в одній веганській піцерії у Варшаві з Пітером Сарсґаардом (який у фільмі зіграв Волтера Дюранті — ред.) і годинами говорили про Волтера Дюранті та про те, чому він був таким; як він став авторитарним ще у школі, підставляв інших учнів, які отримували за це тілесні покарання, і так далі. Можу вам сказати: бути сценаристом, жити з цим сценарієм 14 років, почуватися дуже самотньо, і потім раптом — сидіти поруч з акторами, говорити про ці історичні постаті, ніби про своїх живих сучасників… це такий багатий досвід — нарешті не бути у цьому одній».