«Життя як маратонський біг наввипередки зі смертю»: історія Емми Андієвської

Хто бачив Емму Андієвську вживу чи на фотографіях, навряд чи сплутає її пізніше з якоюсь іншою людиною. Вона запам’ятовується: власний яскравий стиль в одязі та макіяжі, виразна міміка, коротко підстрижене чорне волосся. Так само виділяються її картини — багато плавних ліній, яскраві кольори, фантастичні персонажі. Вона створила їх понад десять тисяч, окрім цього — три романи, численні збірки віршів та оповідань. Емма Андієвська не любить, коли її зараховують до відомої Нью-Йоркської групи поетів, і так само не любить, коли про неї говорять як про емігрантку.

***

Емма Андієвська народилася 1931 року у Донецьку, який тоді називався Сталіно. Із дитинства вона багато хворіла, родина у зв’язку з цим переїхала до Вишгорода. Там, як згадувала Андієвська, вона вперше почула українську — від дівчат-підлітків, які її няньчили. До цього її матір хотіла, аби дівчинка знала тільки російську — думала, так буде безпечніше.

«Вишгород тоді розмовляв чудовою українською мовою — тільки нею. Я не знала жодного слова, але, як то діти, швидко вчилася. Прийшла додому, сказала щось українською, а мама в крик: «Ребенок омужичивается! Не сметь!».

Я за півтора місяці вивчила українську і далі розмовляла тільки нею. Навколо ж рівність, братерство, оце все, і чомусь тільки оці дівчата у вишиванках — це «фе». Чому так? Я мусила бути на боці упосліджених, так реагує кожна дитина. Як це так — не боротися за покривджених? Мені вони просто в серце вплигнули і сидять там і досі.

Я поняття не мала, що воно взагалі таке — національність, імперія і так далі. Коли мене в третьому класі спитали, якої я національності — тоді, очевидно, якраз вводили цю графу — я сказала, що я «шахтьорка», бо думала, що це така національність».

Так Емма Андієвська розповідала про своє дитинство, коли у 2013 році відвідала Україну, приїхавши на Форум видавців до Львова. Вона потрапила за кордон підлітком, у розпал ІІ Світової війни. Її батька, який був хіміком-винахідником, вбила радянська влада, аби його розробки не дісталися німцям. Брат матері був у засланні. Емілія Андієвська залишилася одна з двома дітьми на руках — 12-річною Еммою та її 5-річним молодшим братом.

Професорка філології Національного університету Шевченка у Києві Мирослава Гнатюк десять років товаришує з Еммою Андієвською. Вони живуть далеко одна від одної, але регулярно зідзвонюються, щоб поспілкуватися — Мирослава з Києва, Емма з Мюнхена. Мирослава Гнатюк згадує, що розповідала Емма Андієвська про дитинство в часи війни, втечу з окупації та загибель батька.

«Вона пригадувала — батьку вистрілили в ногу, і він дві години стікав кров’ю. Це була мученицька смерть. Пані Еммі тоді було шість років. Вона каже, що образ батька та цієї крові її переслідував ще з пів року. Їй майже щоночі снилося, як простягає до неї руку і каже «іди за мною». Емма відповідала йому — «ні, я ще буду тут». Цього ж року ув’язнили та відправили на Магадан рідного брати матері Емми, Емілії Андієвської. Там він також помер.

Емілія розуміла, що треба рятувати дітей, що завтра можуть прийти за ними. Вона бере доньку в одну руку, сина — в другу, і вирушає на Захід, через фронти. Красива молода мати, дівчина-підліток — так подорожувати для них було дуже небезпечно. Пані Емма нині каже, що їх охороняв Бог.

Так вони пішки добралися до Проскурова. Там побачили п’яного дядька, який запрягав віз. Мати підійшла і попросила його підвезти до якої-небудь залізниці, вони готові були сісти на будь-який потяг. Дядько — п’яний, нічого не розуміє, нічого не хоче, відмовляє. Тоді, каже пані Емма, мати бере відро води з колодязя, виливає на дядька, змушує його сісти на воза — і так він доправляє їх до потяга. Урешті-решт вони опиняються в Берліні».

У німецькій столиці родина опиняється в британській окупаційній зоні, а за кілька років переїздить на захід країни, до так званих «таборів ді-пі», від англійського displaced persons, тобто переміщених осіб. Там жили переважно вихідці із країн соцтабору — Центральної та Східної Європи, серед них — понад 200 тисяч українців. Із часом люди самоорганізовувалися, табори ставали самостійними осередками із власними школами, культурними закладами. Більше того там виходили друком книжки та періодичні видання. Наприклад, в одному з цих таборів з’явився перший переклад «Колгоспу тварин» Джорджа Орвела. Ігор Шевченко, який переклав книгу, пізніше став професором Гарвардського університету.

Найчисельніші українські табори біженців були в американській окупаційній зоні в Мюнхені, Агусбурзі, Міттенвальді. Родина Андієвських потрапила саме до останнього. Розповідає Мирослава Гнатюк:

«Вона бачила руїни Берліна — казала «дивуюся, як мене там не один раз не присипало», бо була дуже допитлива і скрізь лазила; у Німеччині вона пішла й до школи — сама наполягла на тому, щоб іти до чоловічої, а не до жіночої, що цікаво; вчилася добре і навіть заробляла репетиторством у своїх однокласників. Ті враження, звичайно, не пропали даремно. Пізніше Емма Андієвська написала два романи, присвячені життю українців у еміграції і тому, що їм довелося пережити, — «Роман про добру людину» і «Роман про людське призначення».

Ще один роман, «Герострати», Емма Андієвська почала писати у 19 років як відповідь на однойменну новелу Жана-Поля Сартра. Вона переписувала його п’ять разів, зрештою книжка вийшла друком аж у 1970 році.

«У 1951 році з’являється її перша поетична збірка. Її дуже високо оцінив літературознавець Володимир Державін, порівнявши вірші Андієвської із ранніми творами Павла Тичини та Артюра Рембо. А один із критиків заявив про Андієвську, що «вона вже мертва», маючи на увазі, що вона вже ввійшла до класики літератури», — каже Мирослава Гнатюк.

Емма Андієвська закінчила Український вільний університет у Мюнхені, багато років пропрацювала на «Радіо Свободі» у Німеччині та США — дикторкою, режисеркою та сценаристкою. Був період, коли вона працювала у нью-йоркській бібліотеці разом із Мирославом Лабунькою, який згодом став ректором Українського вільного університету. Чоловік Андієвської Іван Кошелівець також був літератором — критиком, публіцистом та перекладачем.

Нині, вже вийшовши на пенсію, Андієвська може малювати або писати і по 18 годин на добу, каже Мирослава Гнатюк. У 1992 році вона вперше, відколи підлітком виїхала до Німеччини, відвідала Україну, і потім приїжджала ще кілька разів — також і до Донецька.

«Нещодавно вона, до речі, читала мені дуже цікаві прозові мініатюри. Вона працює дуже багато, каже, що хоче «дати Україні те, чого більше не має ніхто».

Головне для неї — це встигнути, встигнути написати якомога більше. Одна з її збірок називається «Маратонський біг». Пані Емма каже, що це символічна назва, бо все її життя — це маратонський біг наввипередки зі смертю. Але не зі страхом бути переможеним смертю — бо, як вона каже, з цим живе з дитинства. Цей біг — це прагнення сказати якомога більше», — каже Мирослава Гнатюк.

Емма Андієвська заявляє, що має кілька творів написаних іншими мовами, але принципово пише тільки українською:

«Я не зв’язана мовами: знаю і англійську, і німецьку. Я писала іншими мовами — щоб показати, що вмію, але не хочу. Мені свистати на так звані престижні імперії, нації, народи. Через це я, перебуваючи весь час поза межами України, пишу тільки українською».

У своїх текстах Емма Андієвська намагається відроджувати забуту лексику та архаїзми, використовує багато термінів. Змінює форму класичного сонета, сама створює ілюстрації. Виставки її картин свого часу побували в різних країнах – у США, Німеччині, Австралії, Бразилії, Швейцарії, Італії, Іспанії і навіть у Саудівській Аравії. В Україні їх можна побачити у львівських та київських музеях. У шкільній програмі Емму Андієвську часту згадують як поетку, але вона написала також багато казок..

Повну програму слухайте в аудіофайлі