«Підкорювачки бізнесу» — це подкаст, присвячений жінкам-підприємицям, які досягають успіху в бізнесі, долаючи виклики повномасштабного вторгнення та суспільні стереотипи. Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі», створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України».
Гостя — Анастасія Харченко, співзасновниця бренду Art-Hall Ceramics. Art-Hall Ceramics — це український бренд керамічних виробів, які мають витончену форму і розписуються вручну. Бренд формує естетику побуту і має поціновувачів як в Україні, так і за кордоном.
Анастасія Багаліка: Як ви вирішили почати власний бізнес?
Анастасія Харченко: Почну трохи здалека. До війни в мене було дві студії малювання — у Харкові й Києві. На жаль, на сьомий день війни в Харкові я повністю втратила цей бізнес. В Києві він існує досі. При цьому я завжди хотіла, окрім навчання людей малюванню, мати свій майданчик для продажу творчих товарів. Я у бізнесі з 2015 року, але постійно щось ставало на заваді створити його. Перед великою війною захотіла спробувати попрацювати з керамікою. Ми випустили перші палітри для художників. І потихеньку-потихеньку, продукт за продуктом, почала з’являтися лінійка. Але це все було на аутсорсі. Потім захотіла мати вже власне виробництво. За місяць до війни ми відкрили його в Харкові.
Анастасія Багаліка: Напевно після 24 лютого у вас з’явилося чимало різноманітних викликів. Як ви з ними справились?
Анастасія Харченко: Насправді ми одразу виїхали з Харкова. І весь цей час разом із сім’єю просто морально готувалися до того, що буде, якщо ми втратимо бізнес.
Думаю, що для багатьох підприємців бізнес — це як дитина. Не така страшна втрата майна, як втрата справи, яка тебе годує і якою ти живеш.
Я думала, що зі мною усе буде набагато гірше, тому що свою студію я будувала багато років. Спочатку був шок, а потім одразу прийняття і питання: а що ми будемо робити далі? Зупинятися точно не будемо. І так доволі швидко ми ухвалили рішення перевезти бізнес.
Не було можливості в перші місяці вивезти обладнання. Ми все обдумували: і щойно з’явилася перша можливість почали рятувати те, що залишилося. Це було доволі небезпечно, страшно, але ми все одно це зробили.
Ірина Титарчук: Чи вивозили ви тільки виробництво? Що було зі співробітниками, які працювали на вашому підприємстві? Чи знаходили нових працівників у Мирогороді?
Анастасія Харченко: Частина команди від початку — це були харків’яни й частково миргородці. Миргород — це керамічна мекка. Тут є відомий керамічний технікум, тому ми перевозили керамістів в Харків, коли не могли їх знайти по місцю. Відтак вони просто повернулися додому. Частина працівників виїжджала з Харкова і насправді досі туди не повернулися.
Ірина Титарчук: Наскільки вам вдалося відновити підприємство до таких першочергових потужностей?
Анастасія Харченко: Релокація виробництва — це доволі важкий процес. І насправді ми просто вивезли те обладнання, яке вдалося вивезти. На те, щоб налагодити виробничий процес пішло 8 місяців. Потрібно було його заново встановити й запустити.
Миргород — рідне місто для моєї родини, але у нас не було розуміння, де можна все це обладнання запустити, тому що нам потрібні були великі виробничі лінії електропостачання. Довго шукали місце. Далі почався довгий процес встановлення, підключення і налаштування обладнання. Та ми зробили це. І через рік після цього я можу сказати, що ми вже виросли в п’ять разів.
Ірина Титарчук: Чи змінилися у вас підходи до виробництва, продукти, які ви випускаєте? Наскільки ви змінилися як компанія після переїзду і як змінилися споживачі?
Анастасія Харченко: Насправді ми дійсно як дві різні компанії. Дуже змінилися.
За місяць до війни ми ще шукали своє місце на ринку, думали, ким хочемо стати. Було кілька продуктів, які вже добре зайшли, — це палітри для художників і маленькі вазочки. Але не було розуміння колекцій, які ми хотіли б створювати. Поки ми все переобладнали, у нас був час подумати над цим.
Після того, як ми переїхали, наш перший продукт, — це патріотична свічка з півником, яку ми називаємо «Народження нації». Вона перша вийшла в жовто-блакитних кольорах. Це дуже символічний особливий продукт. Він означає, що ми вистоїмо, відродимося. Зараз робимо свічку і в розписі, і в позолоті. Дуже багато людей купують її саме на подарунок за кордон людям, які їх прихистили з початку повномасштабного вторгнення.
Люди писали нам відгуки, що, коли дивляться на свічку, то згадують рідну Україну. І взагалі кераміка — це випалена глина. Це природні ресурси нашої держави, тож цей продукт — частинка України в прямому сенсі. Люди, в яких ця свічка стоїть у помешканні, пишуть, що енергетично вона їх пов’язує з домом, і вони мріють про повернення.
Анастасія Багаліка: Ви згадали, що Миргород — це Мекка української кераміки. Розкажіть, чому це таке важливе місце? І взагалі кераміка — це щось тісно переплетене з традиціями, але наскільки я розумію, ви надаєте їм сучасного звучання. Розкажіть про це.
Анастасія Харченко: Так, Полтавщина загалом пов’язана з керамікою. Ми творимо трошки осучаснені речі. Ми — виробництво повного циклу: заготовляємо масу і відливаємо з наших форм вироби. Важливо, що ми не ліпимо і не гончаримо. Це такий більш сучасний підхід, який дозволяє робити якісні речі в більшому об’ємі. Проте ми не змогли б цього досягнути, якби в нас в команді не були ті майстри, які пройшли великий шлях, мають гарну школу. У Миргороді дуже поширене гончарство. Миргородський керамічний технікум зростив дуже багато класних спеціалістів. І я вважаю цих фахівців основною нашою сильною стороною. У нас у команді працюють люди, які можуть зліпити абсолютно все, що завгодно, — навіть людину з пластиліну. І потім ми знімаємо форму і заливаємо туди шлікер. Виходить красивий порцеляновий виріб. Також нашою сильною стороною є те, що у нас є класні художники, які дуже тонко розписують вироби. І це надає їм унікальності.
Ірина Титарчук: Бізнес запускається, як правило, з ризиком. Й українському бізнесові притаманні вкладання власних фінансових ресурсів. Кераміка — це дороге задоволення, особливо у виробництві. Ви зазначили про необхідність електропостачання такого досить потужного обладнання. Наскільки у вас розподілені фінансові ресурси? Як ви справляєтеся з фінансовою кризою, викликами, які, напевне, є на підприємстві? І наскільки популярним у вас є залучення інвестицій, грантів чи кредитів у бізнес-процеси?
Анастасія Харченко: Це важлива і болюча тема одночасно. Ми насправді весь цей час усе вкладаємо, вкладаємо, вкладаємо в наше обладнання, в нашу команду. Ми хочемо для них робити класні робочі місця. Це велика ціль, щоб в них все було для того, щоб вони могли якісно працювати. І, звісно, обладнання дуже дороге.
Зараз використовуємо обладнання, яке було у користуванні і яке неймовірно важко насправді знайти. Ми його відновлюємо з брухту. І активно шукаємо гранти, інвестиції для того, щоб придбати нове, бо без залучення додаткових інвестицій не зможемо це собі дозволити.
У нас є різні потреби, ще багато чого ще треба зробити. Ми уже брали гранти від держави. Нещодавно ми їздили разом з USAID «Конкурентоспроможна економіка України» на виставку у Франкфурті. І це також був класний поштовх, щоб знайти нових клієнтів, які, звичайно, приносять кошти, які ми можемо знову реінвестувати. Я бачу дуже багато можливостей. Я намагаюся усюди, де можна писати й подаватися. Не завжди відповідають, не завжди виходить, але якісь маленькі кроки вже є. Я сподіваюся, що все ж таки вдасться реалізувати щось більше.
Читайте також: Як після зруйнованого виробництва в Маріуполі почати бізнес на Закарпатті з нуля
Анастасія Багаліка: Розкажіть, чи ви за цей час, поки працюєте у бізнесі, стикалися з якимось дискримінаційним ставленням, можливо, від партнерів чи клієнтів? І чи є щось таке, що ви могли б окреслити як сексизм на адресу жінок-підприємиць?
Анастасія Харченко: Я войовнича дівчина, себе образити не дам. Але, мені здається, що це існує. У форматі якихось жартів, і я це все одно відчуваю.
Коли працюєш з чоловіками, треба довести, що знаєш, що компетентна, і що те, що ти робиш, має велику вагу. І я, наприклад, багато чула від людей, які сідали за мою роботу, висновок, що це таки важко. До них приходить розуміння, що я не дарма так довго сиділа за тією роботою. Але, щоб це довести, потрібен час. Деколи жінкам важче, ніж чоловікам, відстояти свою думку.
Анастасія Багаліка: Не лише споживачі, а й робітники, з якими працюють бізнеси, релокуються і виїжджають. Ми знаємо, що чоловіків призивають на фронт. Яка у вас зараз ситуація з працівниками, коли незрозуміло, що буде завтра?
Анастасія Харченко: Це дійсно є проблемою. Ми відчуваємо нестачу робітників. Деякі наші працівники пішли на фронт, деякі з них отримали вже навіть нагороди. Ми ними пишаємося, це був їхній свідомий вибір.
Мені дуже прикро через те, що зараз конкретно Росія позбавила нас, жінок, права на слабкість, тому що нам доводиться робити те, що раніше виконували чоловіки. У нас на виробництві дуже багато важких форм. Ми знаходимо підходи, як вилити їх разом, але раніше це була фізична чоловіча праця. Проте зараз жінки роблять це. І їм вдається.
Також є проблема з пошуком компетентних людей. Попри те, що технікум працює, його матеріальна база застаріла. Так, до нас приходять молоді майстри, які не мають сильного бекграунду, і вони вперше на нашому виробництві бачать певне обладнання чи матеріали. Це те, чого їм не міг дати коледж, тому ми навіть тут вже об’єднуємо зусилля з міською радою. Нещодавно на базі нашого виробництва проводили навчання за підтримки міської ради й фонду. І, відповідно, навчали людей окремих спеціальностей. І сподіваємось, що в майбутньому ми зможемо разом з ними розвиватися.
Ірина Титарчук: Дивлячись на всі ці виклики, чи не виникає в тебе спокуса піти в найману працю, щоб не перейматися тим, як виплатити зарплати, організувати експорт продукції, працевлаштувати людей в умовах дефіциту кадрів?
Анастасія Харченко: Якщо я скажу, що таких думок не буває, то точно збрешу, тому що у складні моменти задумуюся про це. Іноді накриває. Це буває. Проте я дуже люблю те, чим займаюся. Це неймовірно крута справа. Вона реально дуже важка. Я насправді не знала, наскільки це важко. Спочатку я могла поглянути лише поверхнево на те, що таке керамічне виробництво. Та було вже, напевно, два дуже кризових моменти, пов’язані з технологією, тому що ми хочемо робити дуже класний, якісний продукт. Але ти розумієш, що, або ти далі робиш спроби, або ще вкладаєш, або шукаєш варіанти, або це взагалі немає ніякого сенсу.
Думки бувають різні, але я дуже люблю те, що роблю. Я хочу, щоб ми стали великим, класним керамічним підприємством і ввійшли в історію. Насправді в Україні є великий потенціал. Тут є чудові майстри, яких треба знайти, дати їм умови й навчання, щоб вони змогли реалізуватися.
Ми можемо конкурувати й з Португалією, і з Німеччиною. Можемо бути гравцем на міжнародному ринку. У нас є потенціал. Ось цією думкою, що я можу дійсно творити не тільки свою життєву історію, а ще й історію України я й живу і запалююся.
Ірина Титарчук: І насамкінець скажи кілька слів дівчатам, які просто зараз задумуються про створення власного бізнесу. Запали їх так, щоб вони прямо зараз пішли реєструвати свої підприємства.
Анастасія Харченко: Те, що дає підприємництво, — це однозначно свобода. Свобода фінансова і творчості. Усе залежить лише від тебе — ти робиш те, що хочеш.
Це нелегко. Буде різне. Але це неймовірно цікаво. І ти вільна. Я знаю, що зараз є дуже багато можливостей, підтримки, зокрема жіночої, тому, звичайно, якщо у вас є ідея, треба точно пробувати й діяти. На дію прийде й результат.
Подкаст «Підкорювачки бізнесу» створений за підтримки Програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України». Це спільний проєкт Громадського радіо та громадської організації «Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі».
Повністю розмову слухайте в доданому аудіофайлі